Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз. Страница 1

Клайв Стейплз Люъс

Хроніки Нарнії:

Книга 1: Небіж чорнокнижника

Розділ 1. Не ті двері

Казка ця розповість Вам про те, що відбувалося у давні часи, тоді, коли Ваш прадідусь іще був малюком. Це дуже важлива історія, бо з неї видно, як пов'язалися між нашим світом та землею Нарнії всі теперішні та майбутні події.

У ті дні містер Шерлок Холмс усе ще проживав на Бейкер-стріт, а по Люїшемській дорозі у пошуках легкої здобичі нишпорили ватаги голодранців. Тоді хлопчикам щодня доводилося вдягати жорсткий накрохмалений ко-мірець і ходити до школи, яка переважно була гіршою, аніж сучасна. Але їжа таки була ліпша. Не хочу, наприклад, розповідати про цукерки, якими дешевими і смачними ВОНИ були, бо у Вас тільки слинка даремно потече.

У ті дні в Лондоні жила дівчинка на ймення Поллі Пламмер. Вона мешкала в одному з тих будинків, що приліпилися один до одного, вишикувавшись у довгий ряд. Одного ранку вона вийшла собі на подвір'я, коли раптом зі сусідніх дверей вибіг якийсь хлопчик і миттю видряпався на паркан. Поллі була здивована, тому що дотепер у тому будинку не було ніяких дітей. Там мешкали разом тільки пан Кеттерлі та пані Кеттерлі, брат і сестра, літні люди, й обоє неодружені. Дівчинка із зацікавленням глянула на паркан. Обличчя дивного незнайомця було дуже замурзане, неначе він спершу забруднив руки землею, а потім витирав ними сльози. Мабуть, так воно й було.

— Здоров, — привіталася Поллі.

— Привіт, — відгукнувся хлопчик — Як ти називаєшся?

— Поллі, - відповіла Поллі, — а ти? — Диґорі, — сказав хлопчик. — Ой, яке кумедне ім'я, — пирскнула дівчинка. — І наполовину не кумедніше, ніж Поллі, — відрізав хлопець.

— Ні, кумедне, — повторила Поллі.

— Ні, не кумедне, — відказав Диґорі.

— У кожному разі я таки вмиваю своє лице, — не здава-лася Поллі, — і тобі б не завадило. Особливо після… — і тут вона затнулася. Поллі вже готова була сказати: «…після того, як ти ревів», — однак подумала, що то було б неґречно.

— Так, я знаю! — голосно скрикнув Диґорі. В його вигуку був такий розпач, що стало зрозуміло: якесь нещастя спіткало хлопця, і йому зараз цілком байдуже, що про нього подумають. — Ти теж би такою була, — продовжував він, — якби перед тим усе своє життя провела на селі, де мала свого коника і річку за садом, а потім тебе привезли жити в цю смердючу діру.

— Лондон не діра! — обурилася Поллі.

Та хлопець почувався таким ображеним, що не звернув на це жодної уваги і далі нарікав:

— І якщо б твій тато поїхав до Індії, а тобі довелося перебратися до тітки і жити з нею та божевільним дядьком… тобі би це сподобалося? Бо вони змушені доглядати маму… І якби твоя мама захворіла і збиралася б… збиралася… померти.

Тут його обличчя скривилося так, як часом і у Вас, коли з усіх сил хочете стримати сльози.

— Вибач, я не знала, — збентежено промовила Поллі. Й одразу по тому, не знаючи, що сказати і прагнучи звернути увагу хлопця на щось веселіше, запитала:

— А що, пан Кеттерлі справді божевільний?

— Він або божевільний, — відповів Диґорі, — або там якась таємниця. В нього на горищі є кабінет, і тітка Летті попередила, щоб я за жодних обставин туди не ходив. Погодься, що виглядає підозріло, як на початок. І потім: кожного разу, коли ми їмо, він намагається мені про щось розповісти… а до неї навіть не пробує озватися… ніколи… Вона завжди його обриває. Наприклад: «Ендрю, дай хлопцеві спокій». Або: «Я певна, що Диґорі не захоче про це слухати». Або ще: «А тепер, Диґорі, чого б тобі не вийти та не побавитися на подвір'ї?»

— І про що ж він тобі намагається розповісти?

— Не знаю. Він ніколи довго не говорить. Мало того, якось уночі (це було якраз учора) я вже йшов спати до своєї кімнати і саме минав сходи на горище, — я зовсім не боюся туди ходити, — коли раптом почув звідтам пронизливий зойк! Побий мене грім!

— Напевно, він там тримає свою божевільну дружину.

— Еге, і я про це подумав.

— Або він фальшивомонетник.

— А може, він був піратом, як той старий з «Острова скарбів», і тепер увесь час переховується від своїх колишніх друзяк.

— Оце то так! — вигукнула Поллі. — Я ніколи б не по-думала, що твій будинок такий цікавий.

— Можеш собі думати що хочеш, — відповів Диґорі. — Але що б ти заспівала, якби довелося там переночувати? Цікаво, чи сподобалося би тобі серед ночі прислухатися, як по коридору до твоїх дверей підкрадається дядько Ендрю? У нього такі страшні очі!

Отак і познайомилися Поллі і Диґорі. Оскільки літні канікули саме розпочалися і ніхто з них не збирався того року їхати на море, то вони стали зустрічатися одне з одним майже щодня.

Їхні пригоди розпочалися, головним чином, через те, що того року було надзвичайно мокре та холодне літо. Це спонукало їх шукати розваг удома і, так би мовити, проводити внутрішні дослідження. Просто дивовижно, скільки всього можна побачити, коли із недогарком свічки вивчати закапелки великого будинку або горища, спільного відразу для цілої низки будинків! Поллі ще раніше відкрила для себе, що коли відчинити невеличку ляду у комірці на горищі її будинку, то там буде цистерна з водою. А далі — темне місце, схоже на довгий тунель, утворений цегляною стіною по один бік та похилим дахом по інший. Тунель проліг над коміркою, коридором, ще одною коміркою та кімнатою покоївки. Де-не-де його пронизували промені світла, що пробивалися крізь шпарки між черепицею. Там зовсім не було підлоги, і доводилося ступати з балки на балку, між якими лежала лише штукатурка. Тільки оступися — і провалишся вниз до кімнати. Поллі влаштувала там, якраз при цистерні, таку собі таємну схованку — як у контрабандистів. Дівчинка постягала туди старі картонні коробки, сидіння від поламаних кухонних крісел та інший мотлох. Потім усе це настелила від балки до балки так, що вийшла підлога. Тут Поллі тримала скриньку, у якій зберігала всілякі скарби, щоденник, який вела, і, звичайно, яблука. У тому кубельці вона частенько випивала цілу плящинку імбирного лимонаду. Пляшки нагромаджувалися і ще більше робили схожим її прихисток на печеру контрабандистів.

Диґорі цей сховок цілком припав до смаку (свого щоденника Поллі йому показати не захотіла), та ймовірні пригоди приваблювали хлопця ще більше.

— Слухай, — запитав він, — а куди тягнеться цей тунель? Маю на увазі, чи закінчується він там, де й твій будинок?

— Ні, - відповіла Поллі, — стіни не доходять до даху. Він тягнеться далі. Я не знаю, де його кінець.

— Тоді ми зможемо виміряти довжину усіх будинків.

— Так, звичайно, — відповіла дівчинка. — О, слухай!

— Що?

— Ми могли б навіть пролізти в інші будинки.

— Егеж, і нас би там накрили як злодіїв! Ні, дякую.

— Не будь таким сиромудрим. Я подумала про будинок, який відразу за вашим.

— А що таке?

— А те, що він порожній. Татко каже, що той будинок нічий, відколи ми сюди переїхали.

— Тоді, гадаю, ми мусимо оглянути його, — мовив Диґорі. Він справді дуже захопився цією ідеєю, хоча з тону, яким це було сказано, Вам би так не здалося. Справа в тім, що хлопець перебирав у голові всі причини, через які будинок міг так довго залишатися порожнім. Про це думала і Поллі. Ніхто з них не вимовив уголос «злодійське кубло», але обоє відчули, що думка, яка так несподівано зародилася, варта того, аби її перевірити.

— Ходімо, спробуєм сьогодні, — запропонував Диґорі.

— Ходім, — погодилася Поллі.

— Гм, а може, тобі ліпше залишитися? — засумнівався Диґорі.

— Як ти, так і я, — заперечила дівчинка.