Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В.. Страница 1

Юрий Сорока

Иван Богун Том 2

Частина друга

Розділ І

І

Україна стрімко летіла до найвизначніших подій у своїй середньовічній історії. Вже почали відлік останні місяці польської «золотої доби», а на обрії поставали буревії козацької звитяги. Королівська влада, магнати, сенатори і сеймові комісари поки що не могли чітко уявляти межі загрози, яка йшла для них з одвічно проблемних земель Речі Посполитої, але все ж відчували – біда ходить поряд. Звідусіль шляхами потяглися обози з порохом, оловом, зброєю та провіантом. Для кого? У полках реєстрового козацтва, нібито вірних короні, з'явилися непевні люди, які проводили зустрічі з козаками, ба, навіть зі старшиною! Та не у військових канцеляріях, під наглядом панів комісарів, не на майданах, а в темних гаях, очеретах, на пасіках. Чому? Про що мовлять бунтівні гультіпаки, якщо навіть у серці Речі Посполитої міщани Ґданська і Торуня постачають гармати і порох до них українським схизматикам, а хлопство спокійних воєводств польських покидає маєтки своїх панів і масово зникає в невідомому напрямку? Хто ж бунтує всіх цих людей, відділених одне від одного тисячами верст, мовою і віросповіданням?

Відповідь, як це часто-густо буває перед великою війною, надійшла від шпигів, котрих щедро було розсіяно в реєстровому війську, і як ще частіше трапляється, відповіді тій не було надано потрібної уваги. А все сходилося на непокірному чигиринському сотникові, який обіймав цю посаду після смерті свого батька в Цецорській битві, а до повстань десятирічної давнини навіть був призначений генеральним військовим писарем. У листах, що їх погано поки що розвинена контррозвідка майбутнього гетьмана України пропускала від шпигів до їхніх хазяїв у Варшаву, Краків, а також у ставку нового коронного гетьмана Миколая Потоцького в Кам'янці на Поділлі, значилось: готується бунт, який за своїми масштабами затьмарить усі виступи, що відбулися від часів Кшиштофа Косинського.

І написане в тих листах не перебільшувало небезпеки ні на йоту. Залишається лише дивуватися, чому не відреагував вчасно сенат, чому залізна Річ Посполита не задушила виступ свавільників ще до його початку, отримавши такі тривожні відомості. Утім, доля імперій, як і доля окремих людей, іноді вирішується сліпим випадком. Посвячені, до яких з літа 1646 року належав і Богун, відчувши, що доля турецького походу (призначеного відправною точкою виступу) висить на волосинці після вального сейму, який запідозрив короля у зраді та намірах знестися з козацтвом за спиною у шляхти, швидко змінили свої плани. Тепер малося на меті скористатися походом коронного хорунжого Олександра Конєцпольського на татарські улуси.

У жовтні 1647 року молодий пан Олександр мав намір переправитись через Дніпро в пониззі й вступити до татарських земель. Але маючи у складі свого реґіменту трохи менше трьох тисяч жовнірів, переважно з надвірних хоругв кількох магнатів, він вирішив скористатися допомогою реєстрового козацтва, тож дуже скоро старший реєстру Яцек Шемберг отримав наказ виступити в район Лебедина. Він мав закрити кордон у місцях можливого прориву татарських чамбулів. Недосвідчений Конєцпольський фактично розділив свої і без того досить невеликі сили, зробивши помилку, яка для нього цілком могла закінчитися крахом і загибеллю. Цим вирішив на свою користь скористатися Богдан Хмельницький. І як за помахом чарівної палички, в полках Шемберга виринули люди, які були в них і раніше, але нічим досі не притягували до себе уваги. Натомість тепер почали активну агітацію козаків повстати проти влади. Військо загуділо розтривоженим вуликом – козаків закликали вдарити на жовнірів Олександра, які й не думали очікувати загрози з цього боку. Вдарити і враз заявити про себе, викинувши гасло повстання на Україну, немов іскру в оберемок сухої соломи. Простий та дієвий план. Але він не спрацював. Зламалося щось у чітко відлагодженому механізмі. Зараз, позираючи на ті події крізь призму минулих століть, можна багато сказати про поспішливість і недостатню підготовку того кроку, який ледь не призвів до катастрофи. Але чи могло бути все гладким та шовковистим у таборі послідовників майбутнього повстання? Не могло! Тому що готував Хмельницький свій доленосний задум, справу всього життя, не серед рівного, засіяного м'якою конюшиною поля, а лише серед густих тернів, заростів таволги та непрохідних боліт непорозуміння, страху розділити участь Наливайка, Сулими, Павлюка і Остряниці, дій розрізнених отаманів та проповідників, які подекуди тягли ковдру кожен на себе, іноді зашкоджуючи загальній справі. Як би не було, задум розпочати повстання під час походу Олександра Конєцпольського потерпів цілковите фіаско – осінню 1647 року під Лебедином усі плани було сплутано нерішучістю деяких людей у стані повстанців і діями очаківської орди. Вона так жорстоко шарпала реґіменти Шемберга, що годі було й думати про виступ супроти власних союзників у цій битві. Крім того, чутки про повстання одразу ж дійшли до вух польських рейментарів. Так, як і дотепер часто-густо трапляється серед нас, серед дітей козацької нації, знайшовся пацюк, чиє ім'я повинно бути навіки проклято справжніми патріотами нації. Сталася зрада, і до Конєцпольського та Шемберга дійшли напрочуд точні дані про все задумане козаками.

І полетіли Україною посланці коронного гетьмана, несучи листи шляхті, залогам фортець, міським радцям та управителям фільварків. Миттю затягли гайки дисципліни командири великих та малих реґіментів, готуючись відвернути небезпеку нового повстання. Це й не дивно, десять літ – надто малий термін, аби забути ріки шляхетної крові, пущеної козаками Павлюка, Гуні й Остряниці. Чорними зміями лягли кайдани на руки Богдана Хмельницького. Конав від зловтішного реготу рудий підстароста чигиринський пан Чаплинський, коли за сотником з гуркотом зачинилися ковані залізом двері в'язниці. Тепер йому, Чаплинському, нічого не завадить господарювати на землі Богдана, як і жити з його дружиною.

Могло б так статися, що пропав би квіт українського лицарства, майбутній гетьман, названий освіченими сучасниками «князем і самодержцем України», загинув би серед вогких темних стін і ворожої зненависті. Але йому була писана в небесній канцелярії інша доля. Волею цієї самої долі наглядачем над Хмельницьким було призначено полковника Кричевського. Поміркований козацький старшина і представник католицької шляхти, як і більшість військової верхівки в той час, Кричевський усе ж симпатизував козацтву, як ніхто інший розуміючи його стан і біди, що їх несла йому польська влада. Крім того, він доводився кумом Хмельницькому. Ніхто не знає, які думки роїлися у світлій голові пана полковника, коли він отримав універсал з наказом ув'язнити того, з ким поєднав його святий хрест, проте історія донесла його безпрецедентне рішення – усупереч наказові охороняти заколотника як зіницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням відпустити Богдана сотники чигиринського полку Бурляй, Вешняк і Токайчук, вірні Хмельницькому, випустив того. Випустив на поруку розбійникам, таким, як сам Богдан-Зиновій. Саме такою є розповсюджена думка багатьох польських істориків. Звичайно, хіба борець за долю свого народу не є розбійником в очах того, хто звик тримати цей самий народ за бидло. Бидло, яке до того ж приносить колосальні статки доки його не бунтують люди, подібні до Хмельницького.

Ті ж сотники, до яких приєдналися ще три сотні найближчих сподвижників, не гаючись спорядили вози і тихцем виїхали з Чигирина, розпустивши неправдиві слухи, що їдуть на Трахтемирів. Серед рипу возів і стукоту копит по мерзлій землі Чигиринщини Богдан вирушав на Січ. Вирушав дорогою історії, яка вела його і три сотні найближчих соратників майбутнього гетьмана повз Крилів на Запоріжжя. Стояв морозний грудень 1647 року.