Хо - Коцюбинський Михайло. Страница 1

Лiс ще дрi­має в пе­ред­ра­нiш­нiй ти­шi… Не­по­руш­не сто­ять де­ре­ва, за­гор­не­нi в су­тiнь, ряс­но вкри­тi крап­лис­тою ро­сою. Ти­хо навк­ру­ги, мерт­во… Лиш де-не-де про­ки­неться пташ­ка, не­пев­ним го­ло­сом обiз­веться зi сво­го за­тиш­ку. Лiс ще дрi­має… а з си­нiм не­бом вже щось дiється: во­но то зблi­д­не, на­че вiд жа­ху, то спах­не сяй­вом, не­мов од ра­до­щiв. Не­бо мi­ниться, не­бо грає уся­ки­ми бар­ва­ми, блi­дим сяй­вом то­р­кає вер­шеч­ки чор­но­го лi­су… Стре­пе­нув­ся вреш­тi лiс i со­бi заг­рав… За­ше­по­тi­ли збуд­же­нi лис­точ­ки, опо­вi­да­ючи сни свої, за­ме­ту­ши­лась у тра­ви­цi ко­маш­ня, ро­зiт­ну­ло­ся в гу­щи­нi го­лос­не ще­бе­тан­ня й по­ли­ну­ло ви­со­ко - ту­ди, де не­бо мi­ниться, де не­бо грає вся­ки­ми бар­ва­ми…

На га­ля­ву вис­ка­кує з гу­щи­ни сар­на i, за­ча­ро­ва­на чу­до­вим кон­цер­том, зу­пи­няється, ви­тя­га цi­ка­ву мор­доч­ку до кри­ва­вої сму­ги об­рiю, що чер­во­нiє на уз­лiс­сi по­мiж де­ре­ва­ми, i слу­ха.

Полохливий заєць, при­чаївшись пiд ку­щем, при­ги­на ву­ха, вит­рi­ща очi й не­мов по­ри­на ввесь у мо­ре лi­со­вих згу­кiв…

Аж ось ри­ну­ло вiд схо­ду яс­не про­мiн­ня, мов ру­ки, прос­тяг­лось до лi­су, об­ня­ло йо­го, за­си­па­ло са­моц­вi­та­ми, зо­ло­ти­ми сму­га­ми впа­ло на си­ню вiд ро­си тра­ву на га­ля­вi, де гост­ро на тлi зо­ло­то­го свiт­ла ви­пи­нається струн­ка пос­тать сар­ни.

У сю ве­лич­ну хви­ли­ну ти­хо роз­гор­та­ються ку­щi - i на га­ля­ви­ну ви­хо­дить Хо. Мов ту­ман той, си­ва бо­ро­да йо­го м'яки­ми хви­ля­ми спа­да аж до нiг, чер­кається ро­ся­ної тра­ви. З-пiд бi­лих кост­ру­ба­тих брiв, з гли­бо­ких за­па­дин ви­зи­ра­ють доб­рi, а лу­ка­вi очi.

Вийшов Хо на га­ля­ву, спер­ся на су­ку­ва­тий кос­тур, май­нув дов­гою бо­ро­дою, i по­вi­яв вiд неї ти­хий вiт­рець, хо­лод­ною цiв­кою вда­рив у де­ре­ва. I враз зат­рем­тi­ло мо­ло­де лис­тя, за­ша­мо­тi­ло, стру­си­ло з се­бе дощ са­мод­вi­тiв. Жах­ну­ла­ся сар­на й щез­ла в гу­щи­нi, ли­шив­ши зе­ле­нi слi­ди на си­нiй вiд ро­си тра­вi. Страх об­гор­нув зай­ця, до­дав ще бiльшої пруд­ко­с­тi йо­го но­гам… Спо­ло­ха­лись пташ­ки й в од­ну мить ущу­х­ли. Ти­хо ста­ло в лi­сi, страх як ти­хо. Тiльки бо­ро­да­тий дi­ду­­ган Хо, ста­ре­че хи­хи­ка­ючи в бо­ро­ду, стоїть на га­ля­вi…

- Хе-хе-хе! I чо­го жа­ха­ються, дур­нi? - шам­кає вiн без­зу­бим ро­том.- Дi­да Хо, що свiт проз­вав стра­хом? А дiд цiл­ком i не страш­ний… Ось пог­ляньте!.. Та ба, тим-то й ли­хо, що ви не зва­жи­тесь звес­ти очi на дi­да, тим-то вiн i в'являється вам стра­хом… Хе-хе!.. I завж­ди так… i всi так… Нi, не бре­ши, ста­рий, не всi… На твоїй дов­гiй ти­ся­чо­лiт­нiй ни­вi життєвiй не од­на стрi­ва­лась iс­то­та, що смi­ли­во зво­ди­ла очi до­го­ри, вiд­важ­но за­зи­ра­ла то­бi в вi­чi, й то­дi… о, то­дi гар­но бу­ло обом нам… Бо смiльчак, пе­ре­вi­рив­шись, що жа­хав­ся по-ду­р­­но­му, на­би­равсь но­вої, ще бiльшої вiд­ва­ги, а ти, ста­рий, чув, що, мо­же, не­за­ба­ром да­си спо­кiй нат­руд­же­ним кiст­кам… Жа­ха­ються, а не зна­ють, що страх тiльки й iст­нiє на свi­тi по­лох­ли­вiс­тю дру­гих, що ста­рий Хо по­ро­хом роз­си­пав би ся, ко­ли б усе жи­ву­ще хоч раз зва­жи­ло­ся гля­ну­ти йо­му в вi­чi… Хе-хе! Дур­нi, дур­нi!.. Тiльки ста­рi но­ги труд­жу че­рез дур­нiв… От як вто­мив­ся!.. е-е!..

I Хо справ­дi з ве­ли­кою нап­ру­гою во­ру­шить но­га­ми, крек­че та, опи­ра­ючись од­ною ру­кою на кос­тур, а дру­гою роз­гор­та­ючи дов­гу си­ву бо­ро­ду, сi­дає на тра­вi спо­чи­ти.

Хо си­дить по­се­ред га­ля­ви, а навк­ру­ги йо­го па­нує мерт­ва, прик­ра ти­ша. Все жи­ве, за­таївши ду­ха, не спi­ває, не кри­чить, не во­ру­шиться, не жиє. Вiд вед­ме­дя до му­раш­ки - все спа­ра­лi­зо­ва­но стра­хом. Рос­ли­ни бо­яться на­вiть тяг­ти сiк iз зем­лi, пи­ти хо­лод­ну ро­су, вип­ра­ви­ти зiб­га­нi лис­точ­ки, роз­гор­ну­ти зви­не­нi на нiч квiт­ки. Пус­тот­ли­вий па­рус сон­ця зу­пи­няється в зе­ле­нiй гу­щи­нi, i лиш зда­ле­ку при­див­ля­є­ть­ся до си­вої, мов ту­ман той, бо­ро­ди дi­да Хо, i не вiд­ва­жу­є­ть­ся наб­ли­зи­тись, нев­ва­жа­ючи на не­пе­ре­мож­не ба­жан­ня по­пус­ту­ва­ти з тою бо­ро­дою…

Хо си­дить на ро­ся­нiй тра­вi, а ста­ра пам'ять йо­го пiд­со­вує йо­му об­ра­зи, де свi­жи­ми, яск­ра­ви­ми фар­ба­ми ма­лю­ються по­дiї ду­ха людсько­го. Ось i тi ви­со­кос­тi, на якi здiй­ня­тись мо­же вiльний дух людський, а ось i тi про­вал­ля, де на днi са­мо­му, ску­тий, як не­вiльник, пла­зує вiн у по­ро­сi й тем­ря­вi… Ось, во­ло­чу­чи кай­да­ни, пок­во­лом, вi­ка­ми цi­ли­ми, про­хо­дять лю­ди, за­би­тi, за­ля­ка­нi лю­ди, i не нас­мi­лю­ються зве­с­ти очi на Хо, гля­ну­ти стра­хо­вi в вi­чi… Хо знає, що тiльки оди­ни­цi зва­жу­ються на се, а зва­жив­шись, зна­хо­дять си­лу роз­би­ти кай­да­ни… От, ко­ли б хоч оди­ниць тих бу­ло бi­ль­ше, мо­же, не до­ве­ло­ся б ста­ро­му мор­ду­ва­тись отак, блу­­ка­ючи по свi­тах, мо­же б, зло­жив вiн свої кiст­ки в до­мо­ви­ну, бо вже тi кiст­ки дав­но про­сяться на спо­чи­нок… Ех, ко­ли б… А тим ча­сом страх влад­но па­нує на зем­лi, зма­гається з при­­яз­нею, з чес­ни­ми по­ри­ван­ня­ми, з обов'язком, лам­ле жи­т­тя, без­си­ли­ми чи­нить не то по­оди­но­ких лю­дей, ба й цi­лi на­ро­ди… Страх! При­щеп­ле­ний ди­ти­нi, вип­ле­ка­ний ано­р­­мальни­ми умо­ва­ми сус­пiльни­ми, вiн стає чiп­кою по­шес­тю, ро­биться по­ту­гою, що та­мує вiч­ний пос­туп усього жи­ву­чо­го… Страх!.. Хо - страх! А який з йо­го страх, ко­ли вiн ви­раз­но по­чу­ває се­бе по­рох­ном, не­мiч­ною руїною, яку тi­ль­ки по­лох­ли­вiсть людська же­не з кiн­ця в кi­нець свi­та, на­пе­ре­кiр во­лi Хо ро­бить йо­го злим ге­нiєм людськос­тi… Ех, до­­ле, до­ле щер­ба­та! Тов­чись, мов Мар­ко по пек­лу… От i те­пер: гар­но навк­ру­ги, спо­чи­ти б, а по­ра на ро­бо­ту… на ро­бо­ту! Хе-хе! Ну, ус­та­вай, дi­ду, по­ра!..

Хо ще раз гля­нув на мов­чаз­ну при­ро­ду, звiв­ся, об­гор­нув­ся, як ту­ма­ном, си­вою бо­ро­дою й по­давсь стеж­кою з лi­су на шлях.

А лiс ще якусь хви­лин­ку сто­яв не­ру­хо­мий, мов мерт­вий. Да­лi - де­ре­ва зат­рем­тi­ли, стре­пе­ну­лись, роз­гор­ну­ли лис­то­ч­ки… Про­мiнь стриб­нув на по­лян­ку прос­то до зви­не­них квi­­ток, пташ­ки зас­пi­ва­ли, ко­маш­ня за­ме­ту­ши­ла­ся, лiс за­го­мо­нiв, при­ро­да знов вiд­жи­ла…

Вечiр. Дi­ти вже на­пи­ли­ся чаю й гу­ля­ють; стар­ше, хлоп­чик ро­кiв шес­ти, си­дить до­лi бi­ля ша­фи й уваж­но бу­дує з цур­па­лоч­кiв ха­ту. Мен­шу, по дру­гiй вес­нi дiв­чин­ку, за­бав­ляє нянька, по­ка­зу­ючи, як со­ро­ка ва­ри­ла дi­тям ка­шу. За сто­лом, ближ­че до лам­пи, що крiзь мо­лоч­ний кльош роз­ли­ває м'яке свiт­ло по ха­тi, си­дить iз шит­вом ма­ти. Во­на ра­да, що дi­ти вти­хо­ми­ри­лись. Ой, тi дi­ти! Двоє їх, а та­кий га­лас справ­ля­ють, що аж го­ло­ва на­мо­ро­читься. Але те­пер ти­хо. Чут­но тiльки, як мур­кає на ка­на­пi кiт та нянька сти­ха прис­пi­вує: "Со­ро-ка, во-ро-на дiт-кам ка­шу ва-ри-ла! На по­ро­зi сту­ди-ла!.." Ди­ти­на з щас­ли­вою ус­мiш­кою роз­гор­тає дрi­б­ненькi пальчи­ки пух­кої руч­ки, на­ма­га­ючись, щоб ня­нь­ка по­ка­за­ла, кот­ро­му со­ро­ка да­ла ка­шi, а кот­ро­му го­лiв­ку скру­ти­ла. Уреш­тi ся за­бав­ка до­ку­чає ди­ти­нi, во­на по­чи­на чов­га­тись на ру­ках у няньки, на­ма­га­ючись до ко­та.

- Киця!

Але "ки­ця" доб­ре пам'ятає бо­лю­чi пес­то­щi ма­ленької дес­­пот­ки й дип­ло­ма­тич­не клi­пає очи­ма, не ру­ша­ючись iз мiс­ця. Аж ось не­терп­ля­ча руч­ка до­сяг­ла до ко­та, ха­па йо­го за ву­хо й тяг­не до се­бе. Кiт ску­лить очi, жа­лiб­но няв­чить… да­лi ж, не­мов дiтк­ну­тий елект­рич­ною iск­рою, ви­ри­вається й тi­ка пiд ко­мо­ду, ли­шив­ши на ру­цi му­чи­тельки чер­во­ний слiд гост­рих па­зу­рiв. Зчи­няється ве­реск…