Острів Робінзона - Фидлер Аркадий. Страница 1

Аркадій ФІДЛЕР

ОСТРІВ РОБІНЗОНА

Художник З. РИХЛИЦЬКИЙ

ВІД АВТОРА

Одним з найстаріших міст в Америці є Кумана — місто на узбережжі Венесуели, приблизно за триста кілометрів на захід від гирла великої ріки Оріноко. Засноване в 1520 році іспанцями над глибокою затокою, яку захищає від північно-східних пасатів довгий півострів, місто дуже скоро стало значним торговельним і культурним центром, а також осереддям конквістадорської експансії. Звідси грізні конквістадори вирушали в походи в глиб країни, далеко, аж до річки Оріноко, підкоряючи індійські племена, відбираючи їх землю; звідси йшло також багато місіонерів, щоб поневолювати або — іншими словами — рятувати душі індійців і заснувати багаті місії.

В Кумані є, звичайно, багато храмів і монастирів, де за мурами накопичувались збірки хронік, документів, трактатів. Тут до сьогоднішнього дня зберігся не один цінний рукопис, який проливає світло на історію народу і країни, на події минулих днів.

За кілька десятків кілометрів на північ від Кумани, в Карібському морі, лежить відкритий Колумбом великий острів Маргарита, відомий промислом перлів і бунтом останнього жорстокого конквістадора Аквірре. Між островом Маргарита і материком лежить ще один, значно менший острів Коче. Протягом довгих століть він був безлюдний, перші жителі оселились тут лише в середині XVIII століття, та й то ненадовго.

З цього часу в одній з куманських бібліотек зберігається оповідання францісканця, що, перебуваючи на острові Коче, описав, як жителі його знайшли в печері великий човен, захований там, напевно, кілька десятків років тому. На цьому човні був загадковий напис, видовбаний на дереві: John Bober Polonus, а під ним рік: 1726. Францісканець намагався розгадати таємницю захованого човна, але даремно, хоча питання про цей човен він зв'язував — і зрештою слушно — з широко відомим у той час походом кільканадцятьох іспанців з Маргарити, які в погоні за втікачами-невільниками у тому ж 1726 році вирушили в море і пропали безвісти разом з судном.

Це все, що вияснив францісканець.

Інші документи того часу, що зберігаються в куманських книгосховищах, говорять про якогось незвичайного білого чоловіка, який незабаром після 1726 року з'явився серед араваків — незалежних індійців, що жили в лісах на південь від гирла ріки Оріноко, і користувався серед них великим авторитетом. Відомий індійцям як вождь Юан — ім'я це відповідає англійському Джон — він спромігся об'єднати під своїм керівництвом багато навколишніх племен. Маючи трохи вогнестрільної зброї, білий чоловік протягом багатьох років успішно захищав незалежність індійців від посягань іспанських загарбників. Лише після смерті білого вождя вдалося зламати опір індійців і поневолити їх.

На основі вцілілих записів, зроблених колись цією справді незвичайною людиною, Яном Бобером, варто спокуситись відтворити його цікаві пригоди на безлюдному острові Карібського моря. Отож послухаймо, як розповідає про це він сам.

БІЛЯ ГИРЛА ДЖЕЙМС-РІВЕР

— Гребти зумієш? — тихо спитав мене матрос Вільям, мій приятель.

— Зумію! — відповів я пошепки. — Ну, то їдьмо!

Намацавши в темряві край шлюпки, я скочив у неї і поставив біля ніг клуночок з усіма своїми пожитками. Потім схопився за весла. Вільям з силою відштовхнув човен од берега і сів біля керма. Відчуваючи під собою воду, я полегшено зітхнув: був немов загнаний звір, що тікає від погоні.

Не встигли ми відплисти і кількох сажнів по річці, як шлюпку підхопив бурхливий вир — був саме час морського відпливу — і течія дуже швидко помчала нас вниз, до гирла Джеймс-рівер.

Якраз минула північ. Просякнуті дрібним дощем сутінки покривали річку і прибережні склади міста Джеймстоуна. Було зовсім тихо, чулися тільки приглушені сплески весел і булькотіння води за бортом шлюпки. Холод січневої віргінської ночі проймав до кісток.

Раптом Вільяма почав душити кашель. Даремно моряк намагався його вгамувати. Розігрівшись од кількох склянок грогу, яким я почастував його в портовому кабачку, тепер на холодному повітрі Вільям почав сильно кашляти. Між вибухами кашлю він проклинав на чому світ стоїть своє горло і затуляв рот полою куртки, але це не дуже допомагало. Ми боялися, що шум накличе на наші голови біду — його почують річкові стражники, і тоді з нашої втечі нічого не вийде. На щастя, мій товариш перестав кашляти саме вчасно.

Перед нами на березі з'явився вогник: митниця. Я перестав гребти. Течія й без того несла нас у потрібному напрямку, до гирла річки, де стояв на якорі корабель — мета нашої нічної вилазки.

Десь з берега чути було оклики, але нас вони не стосувалися. Непомічені, ми пропливли біля митниці і, коли за поворотом річки зникли її вогні, зітхнули вільніше. Небезпека залишилася позаду, перед нами був рятівний корабель.

Згодом Вільям, мій товариш, крякнув і, порушуючи мовчання, сказав:

— Well [1], найгірше вже позаду… Ще дві години погребти…

Він схилився наді мною і з незвичайною для морського вовка турботою, якої я не помічав у нього протягом нашої дводенної дружби, запитав:

— Ну, брате Джонні, як твоя душа — не сховалась у п'ятки?

— А чого б вона мала ховатись у п'ятки? — щиро здивувався я.

— Хай йому чорт, ти ж ідеш на каперський [2] корабель, Джон! Я ж казав уже тобі, що там не жарти! Будемо воювати і грабувати! Якщо іспанці піймають нас, то обов'язково повісять, а перед тим ще, може, й пошматують добре нам шкіру.

Я перестав гребти.

— Не боюсь воювати! А ти, брате, не наганяй на мене даремно страху.

— Дурний ти, Джоне! Я тобі даремно страху не наганяю… Наш старий — неабиякий бандит і негідник! Такого капітана немає на всьому Карібському морі! Життя на нашій посудині — то справжнє пекло, його важко витримати!

— А ти ж витримуєш? Інші витримують?

— Ну, ми — то зовсім інше! Ми з дитинства звикли до солоної води… А ти ж сухопутний щур…

Я одразу накинувся на нього:

— Гей, Віллі, не допікай мені таким прізвиськом… Я досить поневірявся в лісах Віргінії і не раз дивився смерті в очі. Ти ж знаєш, чому я втікаю!

— Знаю, знаю…

Я тікав от помсти віргінських поміщиків, англійських лордів.

Близько тридцяти років тому мій батько, один з піонерів, які розвідували нові землі, помандрував з родиною на західні кордони Віргінії і там, серед глухої пущі біля підніжжя Аллеганських гір, поставив собі хату. Корчуючи ліс, весь час під страхом нападу індійців, борючись з дикими звірами, ворожою природою, він прожив там немало тяжких років, доки переборов труднощі і почав збирати заслужені плоди своєї праці. По його слідах прибували інші і закладали поблизу свої садиби. Щаслива долина квітла в достатку, в ній починало пульсувати громадське життя. І ось саме тоді — а було це рівно рік тому — несподівано, звідти, звідки його зовсім не чекали, ударив грім. У долину прибули агенти лорда Данбері, щоб одібрати від нас землю. Вони посилалися на якийсь королівський декрет, що був виданий кілька десятків років тому і начебто віддавав цю територію родині Данбері. Ми подали до властей колонії в Джеймстоун скаргу на цю явну несправедливість, але там сиділи пани і вельможі, прихильники лорда Данбері, і правди ми не знайшли. Коли посіпаки ненажерливого лорда наїхали в долину, щоб вигнати поселенців, зібралося нас кілька десятків і вчинили збройний опір. Я був одним з ватажків.