Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор. Страница 1

СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ

Роман

КІЛЬКА РОКІВ ТОМУ, ОГЛЯДАЮЧИ СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ ЧИ, ТОЧНІШЕ КАЖУЧИ, НИШПОРЯЧИ В НЬОМУ, АВТОР ЦІЄЇ КНИГИ ВИЯВИВ У ТЕМНІМ ЗАКУТКУ ОДНІЄЇ З ВЕЖ НАЧЕРТАНЕ НА СТІНІ СЛОВО:

ANAГKH [1]

ЦІ ДОСИТЬ ГЛИБОКО ВКАРБОВАНІ В КАМІНЬ, ПОЧОРНІЛІ ВІД ЧАСУ ВЕЛИКІ ГРЕЦЬКІ ЛІТЕРИ, У ФОРМІ Й РОЗМІЩЕННІ ЯКИХ БУЛО ЩОСЬ ПРИТАМАННЕ ГОТИЧНІЙ КАЛІГРАФИ, ЛІТЕРИ, ЯКІ НЕМОВБИ СВІДЧИЛИ ПРО ТЕ, ЩО НАЧЕРТАНІ ВОНИ РУКОЮ ЛЮДИНИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, А ОСОБЛИВО ЇХНІЙ ЗЛОВІСНИЙ І ФАТАЛЬНИЙ ЗМІСТ ГЛИБОКО ВРАЗИЛИ АВТОРА.

ВІН ПИТАВ СЕБЕ, ВІН НАМАГАВСЯ ЗБАГНУТИ, ЯКА ТО СТРАЖДЕННА ДУША НЕ СХОТІЛА ПОКИНУТИ СВІТ, НЕ ЗАЛИШИВШИ НА ЧОЛІ СТАРОЇ ЦЕРКВИ ЦЬОГО ТАВРА ЗЛОЧИНУ ЧИ НЕЩАСТЯ.

МИНУВ ЧАС, І СТІНУ (ТЕПЕР Я ВЖЕ НЕ ПРИГАДУЮ НАВІТЬ ЯКУ) ОБМАЗАЛИ ЧИ ОБШКРЯБАЛИ, І НАПИС ЗНИК. САМЕ ТАК ОСЬ УЖЕ ПРОТЯГОМ ДВОХ СТОЛІТЬ ПОВОДЯТЬСЯ З ЧУДОВИМИ ХРАМАМИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. ЇХ НІВЕЧАТЬ ВСІЛЯКО — ЗСЕРЕДИНИ І ЗОВНІ. СВЯЩЕНИК ЇХ ПЕРЕФАРБОВУЄ, АРХІТЕКТОР ОБШКРЯБУЄ, А ЗГОДОМ ПРИХОДИТЬ ЮРБА, ЯКА ЇХ РУЙНУЄ.

ОТОЖ НІЧОГО ВЖЕ НЕ ЛИШИЛОСЯ ВІД ТАЄМНИЧОГО СЛОВА, ВИКАРБУВАНОГО НА СТІНІ ПОХМУРОЇ ВЕЖІ СОБОРУ ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ, НІЧОГО НЕ ЛИШИЛОСЬ І ВІД НЕВІДОМОЇ ДОЛІ, ПРО ЯКУ ТАК СУМОВИТО РОЗПОВІДАЛО ЦЕ СЛОВО, — НІЧОГО, КРІМ НЕТРИВКОГО СПОГАДУ. ЛЮДИНА, ЯКА НАЧЕРТАЛА ЦЕ СЛОВО НА СТІНІ, БАГАТО СТОЛІТЬ ТОМУ ЗНИКЛА, ТАК САМО ЗНИКЛО ІЗ СТІНИ ХРАМУ СЛОВО, ТА й САМ ХРАМ, МОЖЕ, НЕЗАБАРОМ ЗНИКНЕ З ЛИЦЯ ЗЕМЛІ. САМЕ ЦЕ СЛОВО Й СПРИЧИНИЛОСЯ ДО НАПИСАННЯ ЦІЄЇ КНИГИ.

Березень 1831.

КНИГА ПЕРША

І. ВЕЛИКИЙ ЗАЛ

Триста сорок вісім років, шість місяців і дев'ятнадцять днів тому парижани прокинулися від гучного калатання всіх дзвонів за мурами Сіте [2], Університету й Міста.

А проте 6 січня 1482 року не було якимось визначним в історії днем. Не було нічого надзвичайного в події, що з раннього ранку сколихнула і дзвони, і городян Парижа. Не було ні наскоку пікардійців чи бургундців, ні процесії із святими мощами, ні бунту лааських школярів, ні в'їзду «нашого грізного володаря, його милості короля», ні навіть якоїсь цікавої страти злодіїв і злодійок на шибениці біля будинку паризького суду, ні несподіваного приїзду, такого частого в п'ятнадцятому столітті, якогось іноземного посольства у роззолоченому вбранні й прикрашених султанами головних уборах. Тільки два дні тому, на превелику досаду кардинала Бурбонського, кавалькада вершників фламандських послів прибула в Париж, щоб укласти договір про шлюб дофіна з Маргаритою Фландрською *. Щоб догодити королю, кардинал був змушений виявляти прихильність до цієї неотесаної галасливої юрби фламандських бургомістрів і в своєму Бурбонському палаці вшановувати їх показом «прегарних мораліте [3], соті  [4] та фарсу», а злива тим часом нищила його розкішні килими, розстелені перед входом до палацу.

Подією, що 6 січня «схвилювала весь простолюд Парижа», як каже Жан де Труа *, було подвійне, з давніх-давен об'єднане торжество з нагоди дня Богоявлення і свята блазнів.

Цього дня мали запалювати святкове вогнище на Гревському майдані, саджати традиційне деревце біля Бракської каплиці та показувати містерію в Палаці правосуддя. Про це ще напередодні на всіх перехрестях оголосили під звуки сурм герольди пана прево [5], вдягнуті в красиві фіолетові камлотові опанчі з великими білими хрестами на грудях.

Отож із самого ранку, замкнувши свої домівки та крамнички, юрби городян і городянок поспішали звідусіль до названих трьох місць. Кожен обрав собі видовище до смаку: хто вогнище, хто саджання деревця, а хто — містерію. Слід віддати належне споконвічному здоровому глуздові паризьких зівак: більшість їх прямувала на святкове вогнище, що якнайкраще відповідало порі року, або на містерію, до Великого залу Палацу правосуддя, що мав добрі стіни й покрівлю, а бідне, хирляве, тремтяче від холоду деревце одностайно залишали самотнім під січневим небом, на цвинтарі Бракської каплиці.

Народ здебільшого плив широкими вулицями, які ведуть до Палацу правосуддя, бо стало відомо, що фламандські посли, які прибули два дні тому, мають бути на виставі містерії і на виборах папи блазнів, які теж відбуватимуться у Великому залі Палацу.

Нелегко було потрапити того дня до Великого залу, що тоді вважався найбільшим у світі закритим приміщенням. (Щоправда, на той час Со-валь * ще не виміряв величезного залу в замку Монтаржі).

Глядачам, що дивилися з вікон навколишніх будинків, запруджений народом майдан видавався морем, до якого з п'яти чи шести вулиць, немов із гирл річок, щохвилини вливалися нові потоки людей. Невпинно зростаючи, хвилі цього натовпу розбивались об виступи будинків, що стирчали тут і там високими мисами у неправильної форми басейні майдану.

Посередині високого готичного  [6] фасаду Палацу правосуддя були великі сходи, якими безперервно піднімався й спускався подвійний потік людей, що, розбившись на середній площадці, розливався двома широкими течіями по бічних спусках; великими сходами натовп невпинно тік на майдан, як водоспад до озера. Вигуки, регіт, тупіт тисяч ніг зливалися в страшенний гамір. Час від часу гамір і крик дужчали, течія, що несла весь натовп до великих сходів, раптом повертала назад, скаламучувалась, вирувала. Це було викликане або стусаном стрільця, або здибленим конем начальника міської сторожі, що наводив порядок. Чудова традиція, яку прево передали конетаблям, конетаблі — кінній сторожі, а кінна сторожа — нашим паризьким жандармам.

У дверях, у вікнах, у слухових віконцях, на дахах кишіли тисячі добродушних городян, спокійних і статечних, — вони споглядали Палац, споглядали галасливий натовп і не прагнули нічого більше, бо чимало парижан вдовольняється лише спогляданням глядачів, і навіть стіна, за якою щось відбувається, є для них річчю, вартою уваги.

Якби ми, живучи б 1830 році, змогли уявити себе серед цих парижан п'ятнадцятого століття й разом з ними, дістаючи з усіх боків стусани, ледве втримуючись на ногах, увійти до цього величезного залу Палацу правосуддя, такого тісного 6 січня 1482 року, то побачили б видовище, яке зацікавило б і привабило нас; ми б опинилися серед речей настільки стародавніх, що для нас вони здавалися б цілком новими.

Якщо читач не заперечує, ми спробуємо за допомогою уяви відтворити враження, яке справив би на нього і на нас Великий зал, коли б ми переступили його поріг разом з численним натовпом у середньовічних накидках, опанчах, камзолах.