Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 1

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

де складається захоплений панегірик людським звичкам і вдачі

Не мудруючи і не лукавлячи, скажемо, що все минає на землі. Вік людський? Вік наш — як година: зоглянутись не встигнеш, як уже збіг, наче вода в лотоки. Молодість людська? Та неспроста, ні, напевне, мовиться, що нове ситечко на кілочку, а як пристариться — садять квочку. Здоров’я людське? Здоров’я, дароване матір’ю, виходить пудами, а входить золотниками, отож, і поміркуйте на скупому дозвіллі, чи багато з отих золотників можна зметикувати пудів!

Як ото дехто тримається за капшук чи калитку з грішми — немов чорт за грішну душу! Але гроші випурхують із рук, либонь, ще проворніше, ніж виривається з пальців казкова жар-птиця, зловлена вві сні. Та не всі покладаються на минущу силу грошей, знаходиться багато таких, що змалечку й до старості дбають про знання, досвід, розум, бо й сила перед розумом никне, бо й маєтки-статки не дорівняються в ціні до золотого слова. Але ж бо, на жаль, із людським віком і розум минає.

А що не зникає, що саме? Адже кожен так хапається за минущу хвилину, намагається втримати, а вони линуть одна за одною невидними сонячними променями, линуть беззвучно, безслідно. Адже кожен намагається приборкати минущу хвилину, і на людській пам’яті хіба не знаходились одержимці, що хотіли її зупинити! Що хотіли її зупинити й поставити так, як стоїть явір у лузі, що хотіли, аби з навічно зупиненою хвилиною стояло й сонце в небі, й усе життя стояло в своїй найпрекраснішій миті.

Людина, либонь, здатна досягнути всього, чого лиш запрагне. Захоче — добром засіє землю, з щедрого засіву зросте щастя, а щастя вродить волю. А вже хтось другий, ненависник добра та волі, напустить такого туману, утне такого мелуна, так перебере міри, що й справді біле здається чорним, а чорне ввижається білим. А вже хтось третій, кому неправда змалечку поперек горла кісткою стає, не вірячи в те, що слон годен літати, сповнюється духу високого і клепле направо й наліво правдою, мов кувалдою, сипле в очі й поза очі щирими словами, мов срібняками,— й таки домагається того, що біле всіма сприймається за біле і чорне за чорне, що знову ж таки всі прагнуть добром засівати землю, аби зростало щастя, аби щастя родило красною волею.

Та найбільший жаль жалить серце тому, що — надбавши землі, худоби, грошей, машин, одягу, харчів — з плином життя свого плавкого, мов вода, людина десь на схилі віку має все втратити, все за вітром пустити, між пальців: і землю, й худобу, і гроші, й машини, й одяг, і харчі. Та чи є хитромудрий спосіб, щоб утримати, не віддати, бо воно ж своє, кревне?! Спосіб, либонь, один-однісінький, усім справіку відомий, та цим способом, либонь, ніхто й не скористався ніколи. А може, й скористався, тільки ми не відаємо? Спробуй знай! А криється він у тому, щоб затримати минущу хвилину, а як затримаєш минущу хвилину — тоді життя твоє стане вічне, ніколи вже не обірветься, а відтак життю твоєму належатимуть небеса з сонцем та зорями, і землі з хлібом та квітами, і пристрасті солодкі й гіркі...

А якщо вже з химерної і жорстокої примхи природи не судилось людині вічне буття, а коли вже людина з неминучою фатальністю смертна, конечна, то чому б не спробувати якомога більше продовжити життя, чому б не спробувати до довгого чи короткого мотузка людського віку, дарованого долею, доточити бодай маленьку ріпичку, бодай пучечку, бодай дрібнесеньке чортійщо? Бо кому ж ото кортить у кутку прясти на тонку, бо нікому не захочеться радіти хлібу, як зубів не стане, бо чи кому буде велика радість із того, що над ним земля пером і йому легко лежиться!

Все має свій корінь-причину. Так само свій корінь-при- чину мають вдача людська і звички людські: вони зросли з бажання зупинити хвилину, доточити своє життя, домогтись якщо не безсмертя, то бодай довголіття. Авжеж, насамперед із бажання якомога вигідніше, зручніше й солодше звікувати свій вік, але в глибокому й темному підгрунті — з бажання опанувати якомога більшу кількість днів, місяців і років. І від цієї нав’язливої турботи, що передається від батька-матері, що не полишає і вві сні, й прищепились у людини звички, якими вона послуговується при цій

нав’язливій турботі, тому-то в неї й виробилась не одна вдача на одну людину, а сотня вдач на сотню різних людей. І, будучи загнаним у кут таким сподіваним чи несподіваним багатством вдач і звичок, котрі, як відомо, і визначають людську долю, автор — перш ніж явити вам феномен свого подальшого красномовства — хоче скласти коротеньку величальну цим свідомим і підсвідомим виявам людського духу.

Величальна ця — весела й гірка, щира й лукава, скупа на почуття і водночас велемовна. І хай вона прозвучить добротворцям, які добром город городять, бо знають, що добро пушить, а лихо сушить. І правдолюбцям, які знають, що правда кривду переважить, які й на рідного батька правду кажуть. І ратоборцям, в яких кров — не водиця, проливати не годиться, та все ж таки їм море по коліна, їм або рибку з’їсти, або на дно сісти. І мудрецям, які знають, де вовк, а де лисиця, які вдатні навіть свого вуха вкусити, які вік живуть і вік учаться, а дурними однаково помирають.

Величальна ця — насамперед, либонь, працелюбам великим, яких ніколи не переведеться на нашій землі. З діда прадіда знають, що труд чоловіка годує, вони, здається, не головами, а руками думають, і всяку їхню думку помацати можна, бо вона то спеченим хлібом називається, то вишитою сорочкою, то дубовим сокирищем до сокири. Ніколи задніх не пасучи, а тільки перед ведучи, вони знають, що краще тепер, ніж у четвер, а тому цілують жінку сьогодні, коли кортить, а не завтра, коли хотіння мовчить; не шукають обсмаленого вовка по промтоварних магазинах і з-під чужої поли не виманюють, а ловлять вовка самі й смалять так, що смалятиною по чужих селах пахне; вони знають, що якогось діла не зумієш, поки не впрієш, а тому, буває, ручаї поту з них цебенять усеньке життя, розливаються струмками, далі річками, потім Дніпром,— і гай-гай скільки зібралось його в Чорному морі! Ці великі працелюби знайдуть скрізь муки на свої руки, на будь-який труд налягають, мов на вільхову довбню, і неспроста кажуть про них, що відпочинуть лиш тоді, коли помруть, бо для них і смерті немає як смерті, то лиш відпочинок... а відпочинок — хіба ж то не замаскована хитромудро праця?!

А ще величальна ця — чесним та совісливим, які заради свого доброго імені здатні багатство пустити за вітром, у вогні горіти, у воді тонути. Бо самою долею їм так суди-

лось, щоб оберігати й шанувати найдорожчий спадок, який їм од предків дістався, а саме — честь і совість, а цей спадок вони ж бо мають зоставити дітям своїм, нащадкам далеким, аби ніколи не переводилися серед народу, аби прикрашали його так, як сині волошки та сокирки прикрашають житній сніп.

Авжеж, людська вдача не обмежується тими, яким уже проспівано величальну, бо де ж це видано, щоб на лузі людського життя зросло тільки дві чи три квітки, навіть якщо вони дуже гарні й пахучі! Проте, поміркувавши та зваживши свої симпатії та антипатії, не станемо, напевне, славити гонор, який і через гріб плюне, який за своїм великим носом нічогісінько не бачить. Не станемо славити й отих, кому не болить чужий біль, хто замотає, зав’яже — й нікому не скаже, у кого душа темнісінька всередині, мов чорний комин. І не станемо стелити добірне зерно захоплених слів перед тими, хто в будь-якому злі неперевершений майстер, хто вдався такий із біса вредний, що при його народженні і півень не співав, хто любить у чужій церкві паламарювати. Цур і пек тим, що в ноги кланяються, а за п’яти кусають, а ще тим лихим та худим, кого ліпше за три милі обійти, хто вміє славно вкрасти — і ще й гарну побрехеньку скласти. Нехай сховаються собі на подзвіння оті, що вроджуються там, де їх не сіють, що за дурною головою таких мозолів на ногах натирають, котрих ніякими мазями не виведеш. І хай Кузьма вбрикне отих, що, може, й косили б, якби за ними косу носили, хто б і заліз у глек по чуже молоко, та голова не влазить, хто шукає вчорашнього дня, а про завтрашній не думає.