Воццек воццекургія - Іздрик Юрій Романович. Страница 1

Annotation

Герой цієї книги майже невловимий — у пошуках власного «я» він то розпадається на кількох осіб, то об'єднує в собі цілі гурти найрізноманітніших особистостей, а то й просто зникає в нетрях безконечних рефлексій. Історія його життя й кохання подана в фрагментах снів і марень; уся ця книга, зрештою, — один великий сон, часом моторошний, часом веселий, часом сумний.

_______________

«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.

Соломія Павличко

* * *

Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.

Оксана Забужко

* * *

Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.

Станіслав Бараньчак

* * *

…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.

Юрій Андрухович

_______________

У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow

Іздрик

Марко Павлишин. Передмова

Іздрик. Воццек

Розділ перший. НІЧ

Розділ другий. ДЕНЬ

Володимир Єшкілєв. Воццекургія Бет

Лідія Стефанівська. Післямова[116]

МОВА

notes

100

101

102

103

104

105

106

107

108

109

110

111

112

113

114

115

116

117

118

119

Іздрик

Воццек & воццекургія

Присвячується всім,

чиї тексти проступають

крізь рядки цієї оповіді,

перетворюючи її на палімпсест

Марко Павлишин. Передмова

Приємно, коли появляється гарний літературний твір, себто такий, який і дарує читацьку насолоду, і нагороджує спроби докладніше з ним розібратися.

Новий «Воццек» — четвертий за послідовністю. Першим був історично задокументований Йоганн Христіян Войцек, який 1821 р. в Ляйпциґу з ревнощів убив свою коханку. Другим «Войцеком» став драматичний фрагмент німецького письменника, лікаря та публіциста-радикала Ґеорґа Бюхнера (1813–1836). Твір був написаний у 1830-х роках на основі знайомства автора з юридично-медичною літературою стосовно справи Войцека, яка в свій час набула широкої популярности. Текст Бюхнера пропав і був віднайдений аж 1878 р. Його опубліковано 1879 р., а 1913 р. фрагмент уперше було поставлено на сцені — в Мюнхені. Наступного ж року працю над третім втіленням сюжету, вже як опери, розпочав австрійський композитор Альбан Берґ (1885–1935). Берґ був учнем і послідовником Арнольда Шьонберґа, творця атональної революції в музиці. Сьогодні опера Берґа «Воццек» (Wozzeck, на відміну від Бюхнерового Woyzeck) розглядається як приклад дещо романтизованого, пом'якшеного з огляду на сприймача, застосування дванадцятитонової системи. У 1925 р., однак, коли в Берліні відбулася прем'єра опери, незвичність її звучання викликала гострі контроверсії. В Празі наступного року оперу було знято з репертуару на вимогу поліції після того, як слухачі почали висловлювати своє обурення демонстраціями та заворушеннями.

Автор четвертого «Воццека» Іздрик — учасник спалаху літературного, мистецького та культурного (чи субкультурного) життя, пов'язаного з Івано-Франківськом початку 1990-х років. Іздрик сам подав типово химерний, але пам'ятний опис цього «франківського феномену», добачаючи у ньому в першу чергу стихійне прагнення ввібрати в себе всю культуру останніх ста років, двері до якої, ще недавно зачинені (хоч і не щільно), раптом широко відчинилися^[1]. Іздрик виступав то редактором, то художнім оформлювачем, то здійснювачем комп'ютерного набору івано-франківських журналів з мікроскопічними тиражами — проектів з нетрадиційної культури «Четвер» та «Перевал». Тут з'являлися окремі його поезії, есе, оповідання. У псевдо-енциклопедичному числі «Четверга» за 1992 р., де Іздрик оголошений на титульній сторінці як «редактор-ординарій, автор концепції (conceptual editor), тексти, візії, lead-vocal, bass», є й біографічне гасло:

ІЗДРИК (Дерибас) Юрко — це я. (Див. також «Людина»). За часом народження — Шестидесятник. За місцем народження — хімік. За переконаннями — гіґієніст. Вічний дилетант. Займався музикою, літературою, візуальним мистецтвом. У характері — парадоксальне поєднання демонстративності (на межі з екзгібіціонізмом) і патологічної інтровертованості. Мутант. Герой Чорнобильської битви^[2].

«Воццек» Іздрика зберігає кілька бюхнерівсько-берґівських сюжетних мотивів^[3]. Воццек, чоловік гнаний і страдальний, втрачає кохану. До його емоцій з цього приводу належать і ревнощі. Він поповнює злочин (правда, не такий сенсаційний, як його попередники: він нікого не вбиває, але дружину й дитину замикає в підвалі). Усі Воццеки схильні чимало уваги віддавати своєму небуденному баченню дійсности і всі вони полюбляють міркувати над філософськими проблемами, для чого володіють непоганим репертуаром понять та методів. Рівночасно кожен із Воццеків, а також кожен з однойменних творів розмовляє досить зрозуміло, живо й привабливо: в Бюхнера й Берґа простою німецькою, забарвленою діялектизмами й опоетизованою тропами, в Іздрика — яскравою, інтелігентною, не загерметизованою й не зманеризованою українською, яка, однак, вражає ориґінальністю стилю та ідей. Вони близькі нам, ці Воццеки. Тому в них є здатність несподівано наближати нас упритул до незатишних думок, розхитувати наш спокій.

Зупинімося на оживленості голосу, що промовляє крізь «Воццека» Іздрикового. Голос «оживлений», оскільки робить враження, ніби за ним стоїть людина — з характером, можливо, нестійким, мінливим, суперечливим, але, все ж таки, одним. І це, незважаючи на розчленування наратора на шматки з різними іменами: «він», «я», «ти», «той», «Воццек». Усіх їх об'єднує стиль (пам'ятається: «стиль — це сама людина») — різноманітний і багатий, що залюбки прогулюється по різних царинах людського знання, виявляючи приємно еклектичну ерудицію; стиль, що віртуозно орудує метафорою для гострого й оригінального оприсутнення явища; що жартує й іронізує; що цитатами й алюзіями втягає читача в гру ідентифікування прихованих текстів і розсекречування неочевидних значень.