Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш. Страница 1

Т.ДОЛЕНГА-МОСТОВИЧ

ЗНАХАР

Розділ І

В операційній панувала глибока тиша. Зрідка її порушував різкий металічний звук хірургічних інструментів на скляній таці. У повітрі, нагрітому до тридцятьох сімох градусів за Цельсієм витали солодкавий запах хлороформу й гострий – свіжої крові, які проникали під маски, наповнюючи легені нестерпною сумішшю. Одна із санітарок зімліла в кутку зали, проте ніхто не міг відійти від операційного столу, щоб привести її до тями. Не міг та й не хотів. Троє асистентів не зводили очей з відкритої червоної порожнини, над якою, здавалося, незграбно й повільно рухалися великі, грубі руки професора Вільчура.

Кожен щонайменший рух його долонь треба було негайно зрозуміти. Кожне невиразне слово, яке час від часу чулося з-під маски, становило наказ, зрозумілий асистентам, які миттєво його виконували. Ішлося не лише про життя пацієнта, але й про дещо значно важливіше: про успіх цієї шаленої, безнадійної операції, яка могла стати тріумфом хірургії й означала ще більшу славу не лише для професора, не лише для його клініки та учнів, а й для всієї польської науки.

Професор Вільчур робив операцію на серці. Він саме тримав його в лівій долоні й ритмічно масував пальцями, бо воно постійно слабло. Крізь тонку гумову рукавичку відчував кожен його рух, ледь чутне булькотіння, коли клапани відмовлялися слухатися, і занімілими пальцями примушував його працювати. Операція тривала вже сорок шість хвилин. Доктор Марчевський, який стежив за пульсом, уже вшосте встромляв під шкіру пацієнта голку шприца з камфорою та атропіном.

Права рука професора Вільчура раз по раз робила короткі рухи ланцетом і ложками. На щастя, гнійник не сягав глибоко в серцевий м’яз і був правильної форми. Життя цієї людини можна було врятувати. Якщо серце витримає ще якісь вісім чи дев’ять хвилин.

«І все-таки ніхто не наважився!» – з гордістю подумав професор. Так, ніхто, жоден хірург ані в Лондоні, ані в Парижі, у Берліні чи Відні. Вони передали пацієнта до Варшави, поступившись славою й величезним гонораром. А такий гонорар – це добудова нового корпусу клініки й ще дещо важливіше: подорож Беати з донею на Канарські острови. На всю зиму. Важко йому буде без них, але для дружини це необхідно. Беатині нерви останнім часом зовсім розхитані.

Синювато-рожева подушка легені зробила спазматичний вдих і враз зморщилася. Раз і вдруге, і втретє. Шматок живого м’яса в лівій руці професора здригнувся. З маленької ранки на фіолетову оболонку витекло кілька краплин крові. Очі присутніх розширилися від жаху. Почулося тихе шипіння, і голка шприца «Рекорд» знову пронизала шкіру хворого. Товсті пальці професора ритмічно стискалися й розтискалися.

Ще мить – і ранку було очищено. Тонісінька хірургічна нитка мала довершити роботу. Один, другий, третій шов. Просто неможливо було повірити, що ці величезні руки здатні на таку точність. Обережно вивільнив серце і якусь мить уважно в нього вдивлявся. Воно якось нерівномірно бубнявіло й опадало, проте небезпека вже минула. Професор випростався й кивнув. З-під стерильного простирадла доктор Скужень вийняв випиляну частину грудної клітки. Ще кілька маніпуляцій – і професор зміг перевести подих. Рештою займуться асистенти. їм можна було цілковито довіряти. Професор зробив ще кілька розпоряджень і вийшов до переодягальні.

Тут він з насолодою вдихнув звичайне повітря, зняв маску, рукавички, фартух і халат, забризкані кров’ю, і потягнувся. Годинник показував тридцять п’ять хвилин на третю. Він знову запізнюється на обід. Та ще й у такий день. Узагалі Беата знає, яка в нього нині важлива операція, але те, що він запізниться такого дня, буде для неї неприємно. Виходячи сьогодні зранку з дому, він нічим не виказав, що пам’ятає цю дату: восьму річницю їхнього шлюбу. Але Беата знала, що він не міг про неї забути. Щороку в цей день вона отримувала якийсь гарний подарунок, щороку дивовижніший і дорожчий, у міру того, як зростала його слава й багатство. От і цього разу в кабінеті на першому поверсі напевне є вже новий. Кушнір мав надіслати його ще вранці…

Професор поспішав і швидко переодягнувся. Треба було ще зазирнути до двох пацієнтів на третьому поверсі й до щойно прооперованого хворого. Доктор Скужень, який сидів біля нього, коротко прозвітував:

– Температура тридцять п’ять і дев’ять, тиск сто чотирнадцять, пульс дуже слабкий, із незначною аритмією, шістдесят – шістдесят п’ять.

– Слава Богу, – усміхнувся професор.

Молодий лікар перевів на велетенську постать шефа погляд, сповнений невимовного обожнювання. Він був його студентом в університеті. Допомагав професору готувати матеріали до його статей, доки той ще займався науковою роботою, а відколи Вільчур відкрив власну клініку, доктор Скужень отримав у ній добрий заробіток і чималі можливості для розвитку. Може, він і шкодував подумки, що шеф так раптово відмовився від наукових амбіцій, обмежившись університетськими лекціями та зароблянням грошей, проте не міг його через це менше цінувати. Як і всі у Варшаві, Скужень знав, що професор не робив цього для себе, що він працював наче каторжник, що ніколи не вагався, беручи на себе відповідальність, і часто робив такі чудеса, як-от нині.

– Ви геній, професоре, – переконано мовив він.

Професор Вільчур засміявся своїм низьким, добродушним сміхом, який завжди сповнював його пацієнтів спокоєм і довірою.

– Не перебільшуйте, колего, не перебільшуйте! І ви до цього прийдете. Та, зізнаюся, що я задоволений. Якщо будуть якісь ускладнення – телефонуйте до мене. Хоча гадаю, що обійдеться без цього. І нині я щиро на це сподіваюся, бо… маю вдома свято. Мені певне, вже дзвонили, що обід підгорає…

Професор не помилявся. У його кабінеті вже кілька разів лунав телефонний дзвінок.

– Перекажіть, будь ласка, панові професору, – говорив лакей, – щоб він якомога швидше повертався додому.

– Пан професор в операційній, – щоразу незворушно відповідала секретарка, панна Янович.

– Чого це вони, у біса, так розійшлися?! – озвався головний лікар, доктор Добранецький, який саме зайшов до кабінету.

Панна Янович прокрутила валик у друкарській машинці і, витягаючи надруковану сторінку, проказала:

– Нині річниця весілля пана професора. Ви забули? Адже вас запрошено на бал.

– Ай справді. Сподіваюся, буде неабияка забава… Як завжди чудовий оркестр, неймовірна вечеря, щонайкраще товариство.

– Як це ви забули про вродливих жінок? – іронічно зауважила секретарка.

– Не забув. Якщо ви там будете… – віджартувався доктор.

На худих щоках панни Янович спалахнув рум’янець.

– Не смішно, – стенула вона плечима. – Навіть, якби я й була найвродливішою, то не розраховувала б на вашу увагу.

Панна Янович не любила Добранецького. Як мужчина він їй подобався, бо й справді був на диво гожим, з орлиним носом, високим, гордовитим чолом, до того ж панна Янович знала, що доктор був талановитим хірургом, бо ж професор доручав йому найскладніші операції й усіляко сприяв отриманню ним посади доцента. І все ж вона вважала його меркантильним кар’єристом, який полює на багату наречену і до того ж не вірила в його вдячність професорові, якому Добранецький завдячував чи не всім.

Добранецький був досить чулим, щоб не помітити її зневаги. Та позаяк звик не наживати собі ворогів, відповів примирливо, кивнувши на чималу коробку, що стояла біля столу.

– Придбали собі нове хутро? Бачу, що коробка від Порайського.

– Я не заробляю на Порайського, а тим більше на таке хутро.

– Невже аж таке?

– Гляньте самі. Чорний соболь.

– Ф’ю-ф’ю. Пані Беаті непогано ведеться.

Похитав головою й додав:

– Принаймні матеріально.

– Що ви маєте на увазі?

– Нічого.

– Як вам не соромно, – вибухнула панна Янович. – Будь-яка жінка може позаздрити пані Вільчур, що чоловік так її кохає.