Таємничий лицар (ЛП) - Мартін Джордж. Страница 1

Таємничий лицар. Повість із життя Семицарства

I

Описана у повісті історія сталася приблизно за дев’яносто років до початку подій «Гри престолів».

На виїзді з міста Камінний Септ їхня валка втрапила під легкий літній дощик. Попереду їхав Дунк на старому бойовому огирі Громі, слідом — Яйк на молоденькій жвавій кобилці, якій дав ім’я Крапелька. У поводі Яйк тягнув за собою мула Маестра, а той віз на спині Дункове озброєння, Яйкові книжки, постіль, намет, одяг, кілька чималих шматків твердої солоної яловичини, пів-боклаги меду і два міхи води. Голову Маестра від дощу боронив старий Яйків крислатий солом’яний бриль, обвислий та незугарний, з прорізаними хлопцем дірками для вух. Собі ж на голову Яйк сплів нового — як на Дунка, нічим не кращого, тільки без дірок.

Перед міською брамою Яйк раптом натягнув повід. Високо над нею на залізному шпичаку стирчала свіжісінька з виду голова зрадника. Рожева її плоть ще не встигла й позеленіти, хоча гайвороння вже взялося до справи: пошматувало губи та щоки, а від очей лишило дві бурі ями, де дощ змішувався із загуслою кров’ю й витікав червоними слізьми. Голова розкрила рота, наче проповідувала щось до подорожніх.

За своє життя Дунк надивився такого вдосталь.

— Колись, як я був ще малим у Король-Березі, то вкрав голову просто зі шпичака, — розповідав він Яйкові. Хоча насправді то Тхір заліз на мур і поцупив голову, бо Раф і Книш дражнилися, що він ніколи не зважиться. Але щойно прибігла варта, Тхір скинув голову донизу, і піймав її саме Дунк. — То був якийсь бунтівний князь чи розбійний лицар. А може, звичайний собі горлоріз. Голова — вона і є голова. За кілька днів на шпичаку однієї від іншої не відрізниш.

Вони з трьома друзями заходилися лякати тією головою дівчат з Блошиного Подолу: наздоганяли їх провулками, ловили і не пускали, поки дівчата її не поцілують. Раф був прудкий, жодне дівча Король-Берега не могло від нього втекти, і тому голова не знала спочинку. Але про ті юнацькі звитяги Яйкові краще не знати. «Тхір, Раф і Книш. Троє малолітніх харцизяк, а поміж них я — найгірший.» Вони з хлопцями бавилися головою, аж поки м’ясо на ній не почорніло і не почало відвалюватися. Дівчат дражнити нею стало нецікаво, і одного дня вони вихором влетіли до харчівні та вкинули голову до казана з юшкою.

— Гайвороння полюбляє спершу видлубати очі, — казав він Яйкові. — Тоді западають щоки, плоть зеленіє…

Він скоса зиркнув на голову.

— Стій-но. Знайоме обличчя.

— Авжеж, пане, — підтвердив Яйк. — Це ж септон-горбань, який три дні тому намовляв на пана Кровокрука.

Тоді він згадав. «Та це ж септон, служитель Седмиці! Хай навіть проповідував зраду.»

— Його руки червоніють від крові брата і юного небожа, — проказував горбань до натовпу, що зібрався на базарній площі. — За його волею чорна тінь задушила синів хороброго принца Валара у череві матері. Де тепер наш молодий кронпринц? Де його брат, наш улюблений Матарис? Куди подівся ласкавий король Даерон і звитяжний Баелор Списолам? Усіх проковтнула смерть, усіх до одного, а цей живе — блідий птах з кривавим дзьобом, що всівся на плечі короля Аериса і каркає йому до вуха! Пекельна мітка позначає його обличчя, порожнє око дивиться із глибин сьомого пекла. Це він наслав на нас посуху, пошесть і згубу. Піднімаймося, кажу я вам, і пригадаймо, що за морем в нас є правдивий король! Свята Седмиця є на небі, Семицарство на землі, а Чорний Дракон дав життя семи синам! Піднімаймося, панове, і ви, шляхетні пані, не баріться! Повстаньте, хоробрі лицарі та дужі хлібороби, скиньте Кровокрука, ницого ворожбита, і врятуйте од вічної кари ваших дітей та дітей ваших дітей!

«Що не слово, то зрада». І все ж моторошно бачити його отак — на шпичаку, з ямами замість очей.

— Еге ж, саме він, — погодився Дунк. — Ще одна нагода швидше забратися з цього міста.

Він торкнувся острогами Громових боків, і вони з Яйком виїхали крізь браму Камінного Септу під тихий шурхіт дощу.

«Скільки очей має пан Кровокрук?», загадували люди загадку. І відповідали: «Тисячу і ще одне». Хтось казав, що Правиця Короля вивчав темні мистецтва, а тому міг змінювати обличчя, набувати подоби одноокого собаки, ба навіть туману. Зграї кощавих сірих вовків буцімто полювали на його ворогів, а гайворони-трупоїди вивідували і шепотіли таємниці просто йому на вухо. Дунк дурних казок не слухав, але охоче вірив, що доглядачів Кровокрукові не бракує.

Колись він бачив згадану особу на власні очі. Це було у Король-Березі. Князь Брінден Водограй мав шкіру білу, як кістка, і таке саме волосся. Єдине око — друге він втратив у битві проти свого зведенюка Лихого Булата на полі Червонотрав’я — було криваво-червоне. На щоці та шиї палала родима пляма винного кольору, від якої він отримав своє прізвисько.

Коли місто залишилося далеко позаду, Дунк прочистив горло й мовив:

— Недобре це — різати голову божій людині. Що він такого зробив? Патякав язиком, та й усе. Слова — то вітер.

— Деякі слова — вітер. А деякі — зрада.

Яйк був худий, мов тріска — самі ребра та лікті — але язикатий, як сім дідьків.

— Кажеш, наче справжній принцик.

Яйк на «принцика» ображався, а Дунк і раденький бував.

— Може, пане, він і септон, але у проповіді збрехав. Посуха — то не провина пана Кровокрука. І Велика Весняна Пошесть теж.

— Може, й так. Але якщо відрізати голови усім дурням і брехунам, то матимемо пів-Семицарства порожніх міст.

II

Шість днів по тому від дощу лишилися самі спогади.

Дунк зняв сорочку, щоб погрітися під літнім сонечком. Коли налетів легенький вітерець — прохолодний, свіжий і запашний, як подих красної діви — він аж зітхнув полегшено і оголосив:

— Вода. Чуєш, пахне? Озеро вже недалеко.

— Мені пахне тільки Маестер, пане. Чи то пак, смердить.

Яйк з усієї сили смикнув за мулів повід, бо Маестер за своїм звичаєм миттю зупинився пожувати придорожньої травички.

— На березі озера є старий заїзд. — Дунк зупинявся там, коли служив зброєносцем при старому лицареві. — Пан Арлан казав: там варять добре темне пиво. Може, скуштуємо, поки чекатимемо на перевіз.

Яйк кинув на нього погляд, повний надії.

— До вечері скуштуємо, пане?

— Якої ще вечері?

— Печеного м’ясива, — відповів хлопець. — Смаженої качки. Та хоч миски кулішу. Що подадуть, пане.

Останній раз вони їли гарячу страву три дні тому, а з тієї пори живилися паданками та смужками старої солонини, твердішої за кору. «Непогано було б набити кендюха чимось поживнішим, перш ніж вирушати на північ. До тієї Стіни шлях неблизький.»

— А якби ж ще й переночувати… — докинув Яйк обережно.

— Може, панич перини бажають?

— Виспався б і на соломі, пане, — ображено буркнув Яйк.

— В нас срібла катма, щоб по корчмах розкошувати.

— Маємо двадцять два гроші, три зірки, одного оленя і той старий уламок граната, пане.

Дунк збентежено почухав вухо.

— Я гадав, ми маємо два срібняки.

— Мали два, поки ви не купили намета. Лишився один.

— А не матимемо жодного, як почнемо спати за гроші у заїздах. Воно тобі треба: начіпляти бліх з постелі після якогось котолупа? — Дунк пирхнув. — Мої власні не дуже мирять з чужими. Поспимо й під зірками.

— Зірки гарні, — погодився Яйк, — але земля твердувата, пане. Хочеться, бува, підкласти під голову подушку замість чобота.

— На подушках хай принци сплять.

Ліпшого за Яйка зброєносця годі було й бажати, але час від часу в ньому прокидалася ясновельможність. «А ти б краще не забував, що в малому тече драконяча кров.» У Дункові ж текла жебрацька… як йому зазвичай торочили у Блошиному Подолі, коли не обіцяли, що як виросте, то напевне потрапить на шибеницю.

— Може, на пиво та гарячу вечерю я б нашкріб, та на постіль точно не дам. Ще треба чимось заплатити за перевіз.

Останнього разу, коли він перетинав озеро, перевізник узяв з нього якихось кілька мідяків. Але то було шість років тому, ба навіть сім. З тієї пори усе подорожчало.