Не той став - Нечуй-Левицький Іван Семенович. Страница 1

Нечуй-Левицький І.С.

НЕ  ТОЙ  СТАВ

I

Після Пет­ра, в су­бо­ту над­вечір ста­ра Зінька Ми­сан­ка по­ра­ла­ся з доч­кою Нас­тею в своїй хаті. Нас­тя, мо­ло­да дівчи­на, до­ма­зу­ва­ла припічок, а її ма­ти все за­ход­жу­ва­лась ва­ри­ти ве­че­рю. Підпа­лив­ши тру­сок в печі, во­на прис­тав­ля­ла до ог­ню ча­вун, зас­те­лив­ши вог­кий припічок ганчіркою, щоб йо­го не под­ря­па­ти горш­ка­ми. До­ма­зав­ши припічок, Нас­тя вмо­чи­ла віхоть в гли­ня­ник з білою гли­ною і по­ма­ле­сеньку підво­ди­ла звер­ху на грубі на кар­низі сму­гу взорців, ви­ма­лю­ва­них зовсім та­ки­ми чер­во­ни­ми та синіми зірка­ми та хрес­ти­ка­ми, яки­ми ви­ши­ва­ють ру­ка­ви со­ро­чок. Ті квітки ви­ма­лю­ва­ла Нас­тя з своїм бра­том Ро­ма­ном.

Незабаром у ха­ту увійшов Ро­ман, ви­со­кий біля­вий па­ру­бок з яс­ни­ми очи­ма. Він приніс здо­ро­вий пу­чок лас­кав­цю, гвоз­диків та кро­ко­су, кот­рий вже зацвів жов­то­га­ря­чи­ми пат­ла­ти­ми квітка­ми.

- А що, си­ну, нар­вав ба­дил­ля сви­ням? - спи­та­ла ма­ти в си­на.

- Нарвав, ма­мо! А це я ду­маю заквітча­ти об­ра­зи свіжим лас­кав­цем та гвоз­ди­ка­ми. Ось і крокіс вже зацвів.

- То й заквітчай! - обізва­лась ма­ти, лип­нув­ши на си­на очи­ма. Во­на осміхну­лась, що Ро­ман, уже до­ход­жа­лий па­ру­бок, бе­реться за дівча­чу ро­бо­ту.

Роман ще змал­ку ду­же лю­бив квітча­ти уся­ким зіллям об­ра­зи та обвішу­ва­ти їх руш­ни­ка­ми, лю­бив ро­би­ти здо­рові хрес­ти та вінки з кро­ко­су, з ва­сильків та лас­кав­цю і розвішу­ва­ти їх по стінах на кілоч­ках.

Роман од­су­нув тро­хи сто­ла, став на лаві і по­за­ти­кав свіжий лас­ка­вець та гілки кро­ко­су за об­ра­зи. На уг­лах кож­но­го об­ра­за він по­за­ти­кав в зе­ле­не лис­тя по три жовті гвоз­ди­ки пов­ня­ки; потім по­об­ти­рав по­рох з пи­са­нок, що висіли під сте­лею на ни­точ­ках, і по­за­ти­кав в ба­дил­ля кру­гом об­разів па­пе­рові круглі квітки, котрі по­ро­би­ла­ Нас­тя. Ро­ман зліз з ла­ви, одійшов од сто­ла і дов­генько ди­вив­ся на свіже ба­дил­ля лас­кав­цю та на квітки.

- А що ма­мо, чи гар­но я по­заквітчу­вав об­ра­зи? - спи­тав син в ма­тері.

Зінька підве­ла­ся, зир­ну­ла на об­ра­зи і про­мо­ви­ла: «Гар­но, си­ну, гар­но. Ти якось вмієш зро­би­ти це діло до ла­ду, кра­ще од ме­не і од Насті».

Зінька бу­ла вже зовсім ста­ра, їй бу­ло вже більше як шістде­сят років, але во­на бу­ла здо­ро­ва, міцна й кре­мез­на ба­ба. Зістав­шись удо­вою, во­на са­ма ха­зяй­ну­ва­ла незгірше сво­го чо­ловіка, до­ве­ла до пут­тя дітей, вже оже­ни­ла стар­ших п'ятьох синів, одрізни­ла їх, пос­та­ви­ла кож­но­му но­ву ха­ту. Во­на й те­пер про­ва­ди­ла гос­по­дарст­во са­ма, дер­жа­ла во­ли, засіва­ла своє по­ле, дер­жа­ла ко­ро­ву і кілька ове­чок і так по­вер­та­ла своїм ро­зу­мом, що ніхто не ска­зав би, що в оселі гос­по­да­рює не чо­ловік, а ста­ра ба­ба. Ро­зум­на зро­ду, ро­бо­тя­ща, во­на всьому да­ва­ла лад, як у хаті, так і, на подвір'ї, скрізь уви­ва­лась - і ко­ло печі, і в за­го­роді ко­ло волів, і на полі. Си­ни бу­ли тільки для Зіньки за по­ма­гачів та за най­митів, а во­на всім ору­ду­ва­ла са­ма, скрізь всти­га­ла уви­ну­тись і всьому да­ти лад. Ба­бу Зіньку усі на селі по­ва­жа­ли. На мо­ло­диць та на бабів Зінька ма­ла ве­ли­кий вплив: її ша­ну­ва­ли.

Настя ста­ла на ле­жанці і по­ча­ла біли­ти гру­бу. Підво­дя­чи кар­низ угорі, во­на за­че­пи­ла трош­ки взорці, по­мальовані чер­во­ною гли­ною. Ро­ман слідку­вав за її ру­кою.

- Насте! Ве­ди-бо віхтем обе­режніше, бо як по­за­ма­зуєш квітки, то я не бу­ду тобі вдру­ге на­вод­жу­ва­ти синькою та чер­во­ною гли­ною, - ска­зав Ро­ман до сест­ри, си­дя­чи на лаві.

- Як за­ма­жу тро­хи, то й поп­ра­виш, - обізва­лась Нас­тя.

Ті квітки кру­гом кар­ни­за на грубі й на ко­мині роз­по­ча­ла ма­лю­ва­ти Нас­тя, але скінчив їх Ро­ман. Він мав до ма­лю­ван­ня і хист, і охо­ту і сам по­ви­мальову­вав сму­ги з хрес­тиків та зірок і над две­ри­ма, і кру­гом вікон.

Настя при­че­пу­ри­ла гру­бу, підма­за­ла ле­жан­ку, а потім на­ли­ла в мис­ку ми­те­лю, роз­пус­ти­ла ко­си і по­ча­ла ми­ти го­ло­ву. Ро­ман сидів на лаві і ми­лу­вав­ся свіжим зіллям та квітка­ми за об­ра­за­ми. Очі йо­го, підве­дені вго­ру, ста­ли тихі та ясні. Він і ми­лу­вав­ся зе­ле­ним зіллям та квітка­ми, і ра­зом з тим йо­му на дум­ку йшла мо­лит­ва, бо він був ду­же бо­гомільний, як і йо­го ма­ти. Як він вчив­ся в школі, то співав на кри­ласі і ніко­ли, навіть літом, не про­пус­кав ні однієї служ­би бо­жої.

Романові, оче­ви­дяч­ки, не бу­ло ро­бо­ти в хаті. Він ти­хенько, ніби крадько­ма, вий­шов з ха­ти, не взяв­ши навіть в ру­ки бри­ля, - пев­но, щоб ма­ти не по­ду­ма­ла, ніби він йде в двір на якусь ро­бо­ту.

- А що, си­ну, мо­же, че­ре­да вже йде? - спи­та­ла Зінька в си­на.

- Може, вже йде… Піду виг­ля­ну, - зне­хо­тя обізвав­ся син.

Але він пішов ди­ви­тись не на вівці, а поп­рос­ту­вав у са­док, пе­рей­шов че­рез го­род і сте­жеч­кою пішов ти­хою хо­дою до то­го місця, кот­ре бу­ло в да­ле­ко­му кут­ку ого­ро­ду, на ни­зині, за­сад­женій вер­ба­ми, за­рослій ди­ки­ми гру­ша­ми та ку­ща­ми ка­ли­ни. Про­ти то­го кут­ка ого­ро­ду, зе­ле­но­го, за­рос­ло­го та вог­ко­го, на улиці за ти­ном бу­ла руб­ле­на кри­ни­ця. Ко­ло кри­ниці сто­яли дві дуп­ли­насті вер­би. Над­вечір до цієї кри­ниці ви­хо­ди­ли мо­ло­диці та дівча­та по во­ду. Ро­ман уже не раз і не два ви­хо­див в той зе­ле­ний за­ку­ток ого­ро­ду і наг­ля­дав з-за ти­ну: він знав, ко­ли мо­ло­денька Со­ломія ви­хо­дить до кри­ниці по во­ду.

Молодий па­ру­бок про­дер­ся крізь гу­ща­ви­ну, спер­ся на тин і ди­вив­ся на кри­ни­цю. Дівча­та по­ча­ли при­хо­ди­ти до кри­ниці од­на за дру­гою, на­би­ра­ли во­ди і, поз­до­ров­кав­шись з Ро­ма­ном, од­хо­ди­ли. Де­котрі зачіпа­ли йо­го, за­го­во­рю­ва­ли з ним; він об­зи­вав­ся до їх од­ним сло­вом, та й то зне­хо­тя, і все ждав Со­ломії. Чор­ня­ва та про­вор­на Со­ломія вже дав­ненько впа­ла йо­му в очі. Не­за­ба­ром прибігла з відра­ми і Со­ломія, ви­со­ченька, то­ненька, рівна ста­ном, дов­гоб­ра­за та смуг­ля­ва, з пиш­ни­ми, блис­ку­чи­ми, чи­ма­ли­ми чор­ни­ми очи­ма і ви­со­ки­ми тон­ки­ми бро­ва­ми. Очі й бро­ви в Со­ломії бу­ли такі чорні, що зак­ра­шу­ва­ли її смуг­ля­вий вид і са­ме ли­це зда­ва­ло­ся не­на­че білішим од тих блис­ку­чих очей та чор­них брів.

Од гус­тих рум'янців на що­ках увесь її вид не­на­че пашів ог­нем. Щось пал­ке, га­ря­че бу­ло роз­ли­те в її очах і на її рум'яних що­ках. На го­лові в Со­ломії чер­воніли «кіснич­ки», які те­пер но­сять дівча­та. Кіснич­ки, пе­ре­виті пуч­ка­ми чер­во­ної та синьої вов­ни та за­по­лочі, об­ви­ва­ли її чор­но­во­ло­су го­ло­ву, не­на­че вінок. Ті чер­воні кіснич­ки ду­же прис­та­ва­ли до її смуг­ля­во­го ви­ду та до тем­них очей і над­да­ва­ли кра­си, а ви­разні очі не­на­че го­во­ри­ли, мов живі.

Соломія прибігла до кри­ниці, вгляділа Ро­ма­на, ска­за­ла «доб­ри­вечір», в од­ну мить ви­тяг­ла відро во­ди і пос­та­ви­ла на цям­рині. Во­на лип­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. І на нього ніби впа­ла блис­кав­ка. Вхо­пи­ла во­на в ру­ки дру­ге відро. Відро спус­ка­лось на ко­ро­мислі в кри­ни­цю, а Со­ломія підве­ла го­ло­ву, вдру­ге блис­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на і знов вту­пи­ла очі в кри­ни­цю. Ро­ман знов по­чув, що на йо­го ніби впа­ла блис­кав­ка, і по­чер­вонів. Той блиск га­ря­чих очей не­на­че об­си­пав йо­го жа­ром. Со­ломія приміти­ла, що на йо­го що­ках вис­ту­пи­ли легкі рум'янці.

Роман мов­чав. Він був ти­хий на вда­чу, не­го­во­рю­чий і ду­же несміли­вий: ніко­ли він не зачіпав ні однієї дівчи­ни ні сло­ва­ми, ні жар­та­ми. Со­ломія бу­ла та­ка про­вор­на та сміли­ва, що ніко­го не ми­на­ла своїм язи­ком.

- Романе, що ти там ро­биш в вер­бах? - по­ча­ла зачіпа­ти йо­го Со­ломія.

- А що ж я роб­лю? Стою та див­люсь, - ти­хо обізвав­ся Ро­ман і осміхнув­ся якось по-ди­тячій.

- На що ж то ти ди­виш­ся? На кри­ни­цю чи на мої відра?