Тридцять третя соната - Кононенко Євгенія. Страница 1

Євгенія КОНОНЕНКО

ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ СОНАТА

Частина перша

Любов і смерть

Як тільки Тала побачила Олесю на порозі, то відразу витягла з-під прилавка порцелянову чашечку. Іншим відвідувачам каву подавали в пластикових склянках. Старий алкоголік Матвій, який дрімав біля порожньої пляшки й недоїденого бутерброда, підвівся, вклонився Олесі з особливою галантністю пропащих і грюкнувся на своє місце знову, тільки коли Олеся також сіла біля сусіднього столика. Тала підбігла з ганчіркою, протерла Олесин столик.

— А мій? — промукав Матвій.

— А ти обійдешся.

Олеся була гарна, як сонечко. Завжди з посмішкою, з дитячим сяйвом ув очах. Всі, всі, чий погляд зустрічався з Олесиним, мимоволі посміхались їй у відповідь. І чоловіки, й жінки, її всі любили, цю дівчину-дитину з ямочками на щічках, якій було вже більше тридцяти. Така дівчина просто не могла вийти заміж. Віртуальний наречений відразу здобув би статус недостойного чарівної Олесі.

— Як батько, Олесю? — запитала Тала.

— Батько… батько… — Олеся перестала посміхатися, — він завжди був такий тактовний, такий шляхетний, такий розумний! Кажуть, військові дурні! А він завжди все розумів!..

Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його…

— Він вчора був тут. Їв сосиски і салат «Смак».

— Він заплатив?

— Так, не турбуйтесь… Боже, скільки горя на світі!

До кафе увірвалися гучні хлопці, вони розшаркалися з Олесею і спитали горілки, а Олеся допила каву і попрощалася, повернувши Талі порцелянову чашечку.

В Олесі сьогодні ранкові уроки. Це для дітей, які ходять до школи на другу зміну. Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальці, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале дияволеня. Закриє очі, не помічатиме що з носа тече на підборіддя.

— Ти би вчилась на скрипці, Марусю. Це тобі може й стало б у пригоді.

— Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму.

За Марусю вже два місяці не платили. Раніше це робив якийсь незмаргіналізований родич. Завуч обіцяла більше не допустити Марусю до занять.

На урок до маленької класної кімнатки, куди ледве влазить інструмент, Маруся прийшла вчасно. І завучка прийшла.

— В нас не благодійний заклад, Олесю Олексіївно. Ми не маємо пільгових тарифів для неімущих. Тим більше, наша платня невелика.

— Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, — Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає Неаполітанську пісеньку з Дитячого альбома.

— В тебе ніякої можливості знайти; гроші, Марусю?

— Дядя Миша більше не приходить.

— Якби не мій хворий батько, я би вчила тебе у себе вдома.

— А у вас вдома рояль? — виявила інтерес Маруся.

— Рояль.

— Білий?

— Чорний. Але з дуже добрим голосом.

Після Марусі прийшов хлопчик Саша, якого привела гувернантка. А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.

— Ну хіба так можна, Владику, — мало не плакала Олеся, це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!

— А покажіть!

І вона показує. І сонний Владик нарешті прокинувся, і ці дві з половиною хвилини слухає. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!

— Олесю Олексіївно, вас до телефону!

Вона поспішає до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить — боїться, що дзвонять з дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.

— Ти повинна сьогодні приїхати до мене.

— Я не можу, в мене хворий батько.

— Тим більше. Тобі треба розвіятися.

— Яно, він дуже хворий.

— Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, щоб його зарізати.

— Яно, це з ним іноді коїться. Але все одно…

— Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?

— З яким Роже?

— Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?

Олеся ніде не була півтора року. Тільки на роботі. А коли батько ставав агресивним і проганяв її — це зазвичай траплялось надвечір — блукала навколо дому, стежила за світлом у вікнах. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Значить заспокоївся. А може й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.

Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.

— Чи не вас, Олесю, чекає синє ПЕЖО?

ПЕЖО і правда чекає на неї.

— Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.

Чорнявий невисокий чоловік виходить з-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.

Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: Je prend lа рlасе ргеs d'Оlеssуа, і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною дочкою Людонькою і з Роже відбувають до Франції. Назавжди. Всі друзі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він знайшов собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, російським жінкам, нема ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. І тільки ні слова про хворого батька. Треба думати про життя. А смерть сама про нас подбає. D'ассогd?

Несподівано сама для себе Олеся каже D'ассогd! і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.

— О, Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C‘est magnifique! Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус!

— Це французьке жлобство мене вже дістає, — коментує Роже Яна, — Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку — ти же знаєш; французи англомовних не люблять, слава богу! згадала про тебе! Жан-Марк — це просто золотко! Це твій стиль! Трошки заумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!

На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь чорні кучугури.

— Хоч би швидше вибратися звідси і більше не приїздити! — бурчить Яна.

Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнати не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, рветься за стіл до дорослих. Приходить Жан-Марк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл. Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан-Марк наливає Олесі й посміхається їй.

— Ці наші вина, це просто жах! — кривиться Яна, а Жан-Марк навпаки каже, що це pas mal. Між рибою і м'ясом подається салат, — купила на Бесарабці, але хіба це салат? скаржиться Яна, але коли ти навідаєшся до нас із Роже до Тура, ми тебе почастуємо таким, що ти і…

До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:

— Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже — це раптом такий шанс!

— Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! — вигукує Олеся і поспішає до кухні, а Жан-Марк — за нею. І, поки вони накладають м'ясо у великий таріль, він розповідає, що, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це.