Неділі в серпні - Модиано Патрик. Страница 1
Неділі в серпніDimanches d’aout (1986) 
Патрік Модіано
з французької переклали Ярослав Коваль і Вадим Карпенко
Нарешті наші погляди зустрілися. Це було в Ніцці, на початку бульвару Гамбетта. Він стояв на помості перед виставленими на продаж шкіряними пальтами та куртками, а я був у першому ряду перехожих, перед якими він вихваляв свій крам.
Побачивши мене, він загнувся і втратив своє красномовство вуличного торговця. Він заговорив стриманіше, ніби хотів підкреслити різницю між собою та своїми слухачами й натякнути мені, що така робота, тут, просто на вулиці, не відповідає його становищу.
За сім років він змінився не дуже, тільки обличчя його здалося мені червонішим. Вечоріло, і порив вітру заніс на бульвар Гамбетта перші краплі дощу. Білява кучерява жінка саме приміряла шкіряне пальто. Він окинув її схвальним поглядом, нахилився до неї з помосту й промовив:
- Чудово! Вам дуже личить, пані...
У голосі його були ті самі металеві нотки, що й колись, але метал той уже наче поіржавів. Тим часом перехожі ховалися від дощу, а білява жінка сором'язливо скинула пальто й відклала його.
- Це справжня знахідка, пані! Ціна, як в Америці... Вам...
Але вона, навіть не дослухавши його, швидко обернулась і пішла разом з людьми геть, ніби засоромилась непристойних пропозицій якогось причепи.
Він зійшов із помосту і ступив крок до мене.
- Яка несподіванка! Я відразу вас помітив.
Він здавався збентеженим, аж наляканим. А я, навпаки, почував себе спокійно, невимушене.
- Дивна зустріч, правда? - мовив я.
- Так.
Він усміхався. Самовпевненість поверталась до нього. Неподалік від нас, біля тротуару, зупинився автофургон, і з нього виліз водій у шкіряній куртці.
- Можеш вантажити товар. - Потім він подивився мені просто в очі. - Давайте зайдемо кудись, посидимо.
- Якщо хочете.
- Я зайду з паном до «Форуму». Заїдь за мною через півгодинки.
Водій почав переносити пальта та куртки до фургона. Від універмагу, що поруч, на розі вулиці Бюффа, повз нас плив потік людей. Дзвіночок лунко сповіщав про те, що універмаг зачиняють.
- Ну от... Дощ майже перестав.
На плечі в нього висіла пласка шкіряна сумка.
Ми перетнули бульвар і пішли Англійською набережною. Кафе було зовсім поруч, біля кінотеатру «форум». Він вибрав столик біля широкого вікна й важко сів.
- Що у вас нового? - запитав по хвилі. - Ви живете на Лазуровому березі?
Мені хотілося сказати йому щось заспокійливе.
- Знаєте... Якось я бачив вас на набережній...
- Треба було гукнути.
...Та масивна постать на набережній, шкіряна сумка через плече, вузька куртка в обтяжку, як у чоловіків під п'ятдесят, що хочуть здаватися молодшими...
- Останнім часом я працюю тут, на узбережжі. Намагаюся розпродати партію шкіряного одягу.
- І як ідуть справи?
- Так собі. А ви?
- Я також працюю на узбережжі,- відповів я. - Нічого особливого.
Надворі, на набережній, поволі засвічувалися великі ліхтарі. Спочатку їхнє бузкове світло тремтіло, мов полум'я свічки, яке може згаснути від найменшого подиху вітру. Але ні. Помалу мляве світло ставало сліпучо-білим.
- Виходить, ми з вами працюємо в одних краях? - промовив він. - Я живу в Антібі. Але багато їжджу...
Його шкіряна сумка відкривалась, як учнівський ранець. Він дістав із неї коробку сигарет.
- То ви живете вже не на Марні? - запитав я.
- Ні, все. З Марною покінчено.
Ми ніяково помовчали.
- А ви? - спитав він згодом. - Ви там більш не бували?
- Ні. Ніколи.
На саму згадку про береги Марни я здригнувся. Потім перевів погляд на набережну, на помаранчеве небо, що ставало дедалі темнішим, на море. Так, у Ніцці було краще... І мені захотілося з полегкістю зітхнути.
- Нізащо в світі не повернувся б туди,- сказав я.
- Я теж.
Тим часом офіціант ставив на стіл сік, лікер, склянки. Обидва ми невідривне спостерігали за його рухами, так наче хотіли якомога відтягти свою розмову. Нарешті мій співрозмовник порушив мовчанку.
- Я хотів би з вами дещо з'ясувати... - Він звів на мене згаслий погляд. - Так от... Ми не були з Сильвією одружені, хоч і вдавали... Цього не хотіла моя мати.
На мить я знову побачив постать пані Вількур, що сидить на дерев'яному понтоні на березі Марни.
- Ви пам'ятаєте мою матір? Вдачу вона мала важку... Вся справа була в грошах. Мати лишила б мене без шматка хліба, якби я одружився з Сильвією...
- Дивно. Дуже дивно.
- Нічого не вдієш.
Це був ніби сон. Чому Сильвія не сказала мені правди? Пригадую навіть, вона носила обручку.
- Сильвія тільки вдавала, що ми одружені. Для неї це було питання самолюбства. А я... Я повівся, як боягуз. Треба було одружитись...
Я мусив глянути правді у вічі: цей чоловік був зовсім не такий, як тоді, сім років тому. В ньому вже не залишилось нічого від тієї самовпевненості й брутальності, що робила його бридким. Тепер це було, навпаки, втілення покори й лагідності. Навіть руки його стали іншими. І ланцюжка на зап'ястку він уже не носив.
- Якби ми одружилися, все було б інакше.
- Ви так гадаєте?
Він говорив ніби не про Сильвію, а про когось іншого, і тепер, через сім років, усе це мало для нього зовсім не той сенс, що для мене.
- Вона не змогла пробачити мені такого боягузтва. Сильвія кохала мене... Я був єдиний, кого вона справді кохала...
Його сумна усмішка вразила мене так само, як і сумка, що її він носив через плече. Ні, я розмовляв оце не з тим, кого зустрічав, кого знав на берегах Марни. Може, він забув дещо з минулого чи, зрештою, переконав себе, що деякі події 3 невеселими наслідками просто ніколи не відбувалися? Мені дуже захотілося труснути його.
- А ваші плани відкрити ресторан і басейн біля Шенв'єра, на острові? - Я підвищив голос і нахилився до нього ближче.
Але моє запитання анітрохи його не спантеличило, він і далі тільки сумно всміхався.
- Не розумію, про що ви?.. Ви ж бо знаєте, я здебільшого клопотався материними стайнями. У неї було два рисаки, що брали участь у перегонах на іподромі, у Венсені...
Він говорив так щиро, що я не наважувався йому заперечити.
- Ви ж бачили отого типа, що вантажив до фургона пальта та куртки? Так от, він грає на перегонах. Я думаю, люди ніколи не зрозуміють коней...
Може, він глузує з мене? Навряд. У нього зроду не було почуття гумору. А неонове світло ще дужче підкреслювало вираз утоми й суму на його обличчі.
- Кінь завжди лишатиметься для людини загадкою... Скільки я його не відраджую, а він однаково грає, хоч ніколи й не виграє... А ви? Ви фотограф, як і тоді? - Коли він промовив останні слова, в його голосі почулися металеві нотки-як і тоді, сім років тому...-Я не дуже добре тоді зрозумів, що за фотоальбом ви хотіли видати.
- Я хотів сфотографувати всі відомі пляжі в околицях Парижа,- сказав я.
- Річкові пляжі? І саме для того й оселились у Варенні?
- Саме для того.
- Але ж там немає пляжу!
- Ви так гадаєте? Ба ні, там є пляж.
- Одначе у вас, здається, зовсім не було часу фотографувати?
- Був, був... Я навіть міг би показати вам кілька знімків, якби ви схотіли...
Наша розмова втрачала сенс. Дивно було, що ми висловлювалися саме так - не відверто, натяками.
- Так чи інак, а я, мушу сказати, довідався там багато повчального. Це був для мене добрий урок.
Моє зауваження не викликало в нього ніякої реакції. Хоч я висловив його досить агресивним тоном. Я правив своєї:
- У вас теж, здається, спогади про все це лишилися неприємні?
Але я враз і пошкодував за свою вихватку. Мої слова ніби відскочили від нього, й він і далі дивився на мене з сумною усмішкою.
- У мене не лишилося жодних спогадів,- відповів нарешті він. І подивився на годинник. - За мною скоро заїдуть. Шкода. Я хотів посидіти з вами ще... Але, сподіваюся, ми ще зустрінемось...