Отець Андрій - Вовчок Марко. Страница 1

«Ох, Бо­же мій, Бо­же, що та лю­бов змо­же!» - як то в пісні спі­ва­ють.

У на­шо­му селі був чо­ловік, Пет­ро Самійлен­ко. Він мені й ро­дич да­ле­кий. Чо­ловік був ду­же доб­рий, до своїх щи­рий, зро­ду-віку ніко­го не скрив­див. А ве­се­лий був! Як ко­ли в праз­ник збе­руться лю­ди до йо­го ха­ти, поч­не він то­чить: як жид на війну їхав, або як ко­пи­тан зорі лічив, або про ляхів. От ляхів тільки не лю­бив ду­же. І в вічі ля­хові не подивиться­. Якось змор­щиться, да все чми­хає або чхає. Пан наш око­ном і пи­тавсь-та­ки йо­го: «Що се тобі, Самійлен­ку, та­ке?» А він йо­му: «Та­ку, па­не, на­ту­ру маю і аби по­ба­чив та­ко­го па­на, як ви, за­раз і чха­ти. Ма­буть, якась вра­жа відьма так ме­ні по­чи­ни­ла, як ще ма­леньким був». Оце, бу­ва­ло, як ідуть пізно лю­ди по се­лу та ре­го­чуться, то хоч і не пи­тай - од Са­мі­йлен­ка. Жінку він мав доб­ру, ро­бо­тя­щу; діто­чок Бог дав тільки дівчин­ку, Ок­са­ну. Рос­ла во­на, як утя на воді, і пе­ще­на бу­ла та­ка! бо ска­за­но - єди­нач­ка. Іде ма­ти на го­род або до сусіди - і Ок­са­на за нею, як клу­бо­чок, ко­титься. Тре­ба ста­ро­му в по­ле - доч­ка вв’яжеться за та­том. Цокотуха­ та­ка! як риб­ка ве­се­ла, а про­те ро­зум­не й слух­ня­не ди­тятко.

Зрівнялось їй два­над­цять го­дочків; по­мер ста­рий Самій­ленко, не­хай царст­вує! Ду­же за­жу­рив він жінку! Хоч во­ни й за­мож­ненькі бу­ли - ма­ли ха­ту гар­ну і ху­до­бу, - та все без йо­го зос­та­лись, як си­ро­ти.

Приходжу до них: доч­ка в сад­ку, мов та зо­зулька кує, ста­ра жу­риться, пог­ля­дає по дворі та й ка­же:

- Голубонько моя! не­на­че мені світ зав’яза­ний! Сум­но ме­ні, нуд­но мені! ве­ли­кая моя ту­га!

- На те во­ля Бо­жа, моя люб­ко, - ка­жу я. - Пла­чем ли­ха не по­п­ра­ви­те. У вас доч­ка рос­те.

Вона тоді й ка­же:

- Перед смер­тю Пет­ро ка­зав мені, що під ста­рою череш­нею, в сад­ку, він срібні гроші за­ко­пав. «Не­хай, - ка­же, - на­шій Ок­сані бу­де; і не ви­ко­пуй їх, жінко, бо вра­жих ляхів не всте­ре­жеш­ся. Або от­цю Андрію од­дай».

Ми за­раз-та­ки й пішли ви­ко­пу­ва­ти ті гроші. І справді, знай­шли гле­чик, ви­со­ченький собі, по­вен гро­шей, а гроші все срібні, все кар­бо­ванці. Полічи­ли та й од­нес­ли до от­ця Андрія.

Хутко по тих ча­сах і мій чо­ловік по­мер. Пішла я на за­ро­бітки в го­род; ста­ла в од­них панів за най­мич­ку. Бу­ла я там чо­ти­ри ро­ки; і доб­ре мені бу­ло, по­ки па­нич не оженив­ся. Узяв він мо­ло­деньку пан­ноч­ку і на лич­ко ду­же гар­ну. Во­на за­раз усе пе­ре­вер­ну­ла по-своєму; нічим їй не вго­диш. «Ти го­во­риш не так! у те­бе хуст­ка по­га­на! та надінь сукні! яку оце оде­жи­ну по­че­пи­ла!» А я, як і те­пер, у плахті і в за­пасці. І ста­ру панію поч­не мушт­ру­ва­ти, бу­ло, з са­мо­го ран­ку: «Що се ви, мамінько, без чеп­чи­ка вий­шли? Хто ж то ви­дав! оце, як му­жич­ка, хо­ди­те!» Ста­ра ввійде собі в ха­ту до ме­не або в са­док за­бе­реться та пла­че-пла­че!

Покинула я їх, пішла в своє се­ло.

Як по­ба­чи­ла я Ок­са­ну, аж ру­ченька­ми сплес­ну­ла. Підня­лась ви­со­ко дівчи­на, став­на, хо­ро­ша; ко­са їй аж до по­яса; і та­ка лас­ка­ва, привітна, ввічли­ва!

А що хлопці дуріли! Яка во­на мо­ло­де­сенька, а вже сва­ти не пе­ре­во­ди­лись у хаті. І хо­роші все лю­ди сва­та­ли, ба­гаті - не хотіла.

Полюбився їй один па­ру­бок, Тиміш Кряж. Він був не пан­сь­кий - ка­зен­ний. Ко­хав і він її ду­же. Де бу­де од­но, і дру­ге ту­ди біжить. На ве­чор­ни­цях, на ву­лиці - все в парі, як ті го­луб’ята. До­жи­да­ли во­ни осені, ду­ма­ли вже поб­ра­тись. Вже й барвінку на вінок наб­ра­ли, і руш­ни­ки на­го­то­ви­ли. І такі ве­селі бу­ли, щас­ливі! лю­бо бу­ло й по­ди­виться, не­на­че сам по­мо­лод­шаєш.

Отже, не ду­ма­ли не га­да­ли - на­ки­ну­лось ли­хо: по­ба­чив Ок­са­ну наш пан око­ном та й ув’язав­ся за бідною дівчи­ною. Не­ма їй стеж­ки вільної; і ули­цею не пе­рей­де, щоб він не дог­нав та не по­чав підмов­ля­ти… Далі велів її си­ломіць узя­ти до по­коїв.

По се­лу, не­на­че хма­ра най­шла, за­шуміло. Гро­ма­да зібра­лась, як ніч, сум­на; мо­ло­диці кри­чать, пла­чуть; а ма­ти - як не­жи­ва хо­дить. Ра­ди­лись цілий ра­нок. По­ло­жи­ли, щоб Ок­сану од­би­ти в ля­ха то­го ж са­мо­го ве­чо­ра.

Тиміш зібрав па­рубків: «Братіки мої, то­ва­риші милі, по­можіть мені!» Засіли во­ни не­да­ле­ко панських бу­динків, за мо­ги­лою, а як смерк­ло, підібра­лись під самі вікна; див­ля­ться - стоїть Ок­са­на і ру­ченьки опус­ти­ла; біла, як хуст­ка, а пан око­ном узяв­ся в бо­ки і сміється, і за­го­во­рює, далі за ру­ку її… Во­на як ухо­пи­ла сто­лик, що тут сто­яв, підня­ла над ним та так по­ди­ви­лась сум­но, що, хлопці ка­жуть, аж нам сер­це по­хо­ло­ну­ло.

Пан око­ном пог­ри­мав і вий­шов, а Ок­са­ну знов замк­нув. Па­руб­ки наші ки­ну­лись, тільки дзвеніло скло в вікнах, вско­чи­ли в по­кої, вхо­пи­ли Ок­са­ну та й пом­ча­ли до от­ця Ан­дрія.

Я тоді слу­жи­ла в йо­го за най­мич­ку. Він удо­вець, ста­рий, ста­рий; бо­ро­да дов­га, біла як мо­ло­ко. Сидів він, чи­тав Свя­те Письмо, свічеч­ка горіла, як убігли хлопці з Ок­са­ною. Він ус­тав та: «Бо­же бла­гий! Бо­же мій ми­лос­ти­вий! - ка­же, - де твоя прав­да в світі! Діти мої любі! звінчаю я вас; ідіть до церк­ви».

Повів їх та й звінчав за­раз. Поб­ла­гос­ло­вив і ка­зав не боят­ись нічо­го: «Я сам бу­ду одвіт дер­жа­ти!»

А па­руб­ки тії - ска­за­но, вітер у го­лові, мо­лодії - вид­ра­ли десь му­зи­ки і по­ве­ли мо­ло­дих по се­лу, гу­ка­ючи, співа­ючи; пішли танці, регіт… Цілу ніч гу­ля­ли і мо­ло­дих од се­бе не пу­с­ка­ють; обс­ту­пи­ли їх, як військом… Ран­ком од­ве­ли до Ти­мо­ше­во­го батька, а самі розійшлись на пан­щи­ну, як і не бу­ло їх.

За Ок­са­ною, як її вик­ра­ли, то за­раз пан збігав­ся, кри­чав і бивсь у дворі ду­же, да за во­ро­та не вий­шов; іще ка­зав зам­к­нути їх і сто­ро­жу пос­та­вив.

Як доз­нав­ся ж, що Ок­са­на вже звінча­на, - ма­ло прис­лу­гу з світу не зігнав і ус собі обірвав з гніву; а лю­дей то ду­же обіжав. Побіг до от­ця Андрія, як з гіллі зірвавсь; две­ри­ма сту­кає, грюкає, но­га­ми ту­по­че - так храб­рує!

Отець Андрій вий­шов до йо­го. Він за­раз і крик­нув…

Отець Андрій підняв ру­ку та йо­му:

- Бушувати в моїй хаті не го­диться. Я ста­рий чо­ловік і слу­жу Гос­по­дові; ути­хо­мир­тесь!

Той і стих­нув зра­зу.

- Хотіли ви бідну дівчи­ну по­гу­би­ти… Чи у вас же не бу­ло сест­ри або ма­тері рідної? Сха­меніться! Бог не по­пус­тив ве­ликого гріха, так ви мет­ну­лись тоді ста­ро­го чо­ловіка обі­жа­ти! А лю­би­те, як лю­ди ве­ли­ча­ють доб­рим чо­ловіком. Го­ре вам! Не обіжай­те бідних лю­дей! Я сього не по­пу­щу, по­ки жив. Я най­ду суд і розп­ра­ву! Йдіть собі з Бо­гом!

Панок наш верть за двері, як об­па­ре­ний. З то­го ча­су й бу­динки от­ця Андрія об­хо­дить.