Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман. Страница 1

Книга перша

І

— Як спалося? — запитала Левадиха.

Вона й очей не звела. Та можна не сумніватися — в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути і навіть збагнути, в якому я настрої. З чемністю квартиранта я відповів, що добре, і, одразу забувши все, усміхнувся… Мені було так легко, ніби з плечей звалилася Говерла. [1]

— Гм-м… — збиралася з гадками Левадиха. Перекинула сніпок квасолиння, поправила макітру між коліньми. — Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся під куделею, аж гульк — гейби нема чоловіка в хаті. А він у кутику над цеберкою.

«У життя тисячі нагод витравити з людини впевненість, — подумав я. — Тоді, як утікач, боїшся власної тіні».

— …Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. «Цить, — прошу не раз, — не репетуй, не в кузні». На хвильку прикусить язика, відтак своєї… А ти кудись збираєшся? Господи, що мені діяти з цим парубком! То зодягни що тепліше на себе, який нагріток у тій шинелинці? Студено ж. Зима не на жарт.

— Зима, — повторив я. Тьох! — щось колькою вперлося в серце. — Зима. — Я штовхнув набучавілі двері.

Снігу випало до колін. Небо віщувало близьку заметіль, хрипло й насторожено шурхотів жужелицею повноводий з осені Дністер. Скелі над селом заокруглені, наче голі дівочі коліна на передсвітанковому березі, коли пустунки знімають до купання сніжно-білі сорочки. І все нині мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять літ назад, щоб рушити заново вже іншою, ліпшою дорогою.

Я зіперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.

Я ніби знав, що Він сьогодні спроможеться на слово.

…Досвіта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану інеєм шибку, на язики снігу, надутого за ніч на підвіконня поміж трухляві рами, і накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.

Мене причавила бездонна, аж моторошна пітьма. Зупинився час, щезли думки, і мною заволоділо відчуття недалекої його присутності.

Я ворухнувся, аби вийти з-під неприємної влади темряви. Почав наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стіною, з пошкрябування лопати — видко, Левадиха розчищала замети — щось немовби нашіптувало: «Він уже близько, от-от появиться».

Він вихопився перед очі несподівано, на весь зріст, і схрестив на грудях руки. На Ньому була срібляста смушева шапка, коричнева куртка, вовняні про свято штани і високі чоботи з попротираними халявами; з-під ліктя визирав рожевий обрубок пальця, ліва повіка, як завжди, коли Він на щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.

Таким Він запам'ятався мені за життя. Востаннє Він був трохи напідпитку, винувато-сумно всміхався, та із зіниць поволі й м'яко спливала, як завсіди, дочасна туга, бо таким Він уже вдався, що думка його вічно забігала поперед подій і ятрила душу загодя до лиха.

Але з того дня, відколи Він ходить за мною привидом, Його чоло оповите тінню таїни. І тепер ця тінь дрібно мерехтіла, мов полум'я згасаючої свічки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим більше здавалося, що Він душиться від якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.

Мене вдарив дрож: а що, коли Він піде, нічого не сказавши? Водночас я побоювався того, що Він мав на гадці.

На тілі виступив холодний піт. Я знемігся, чекаючи, бо Він уже вічність стояв наді мною. Надія покинула мене, майже відчутно забравши зі скронь свої теплі долоні. Я повернувся на бік, тихо зітхнув. Тягар спав із серця Відкинувши рядно, я потягнувся до сліпучо-білої повісті шиби, провів по ній нігтем. І в цю мить — можу дати голову на стин, що правда, — глухий, мов з іншого світу, Його і не Його голос сказав: «Іди, сину…»

Гай- гай! Легко сказати — іди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж, поміркую. Лишень не вибігати на торг раніше за коня!

Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук, мелькнула Крочакова Ревека. На куті, окрім Левадишиної, ще шість хатин. Я перечекав, поки й решта вирядить посланців до Шехтманової крамнички. Петро Стінковий і Федір Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро завовтузився із защіпкою і пропустив недруга (відтоді, як Загата посварився з націоналістами, сусіди не в ласці). Загата, порівнявшись зі мною, кинув: «Як зима, Повсюдо? На той рік можна сподіватися врожаю»? А Петро, проходячи, на зло Федорові, зосереджено дивився під ноги.

Нарешті, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в протилежному напрямку. Підгартований морозом, сніг пересипався за халяви. Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. «Теж, мабуть, цілющий». Про це доводилося чути щозими. «Як?! Не вірите, що снігова вода цілющя? — наш сусід Северин Шутько вимовляв замість «ща» — «щя». — А диви! Жили б тоді в горах по сто років!..»

Я мотав на вус і кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько мовчки похитував головою, потім, дратуючи Северина, стиха бурмотів: «Скажи, добродію, інше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвіків у злидоті». Після цього вони заглиблювалися в політику, затіваючи не перший і не останній «біг до моря», [2] а я, понудившись, поки не показувалося сонце, нишком задкував до сіней — і до хлопців, ліпити снігову бабу.

Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала мене в стару «амуніцію», і я вибігав пробивати сліди. З хатнього сутінку з-поза вікон за мною стежили усміхнені очі, і йшла напрочуд лагідна розмова про те, наскільки я виріс, як змінився. Розчервонівшись на морозі, ховаючи в старезне дрантя закляклі пальці, я волочив замети якомога довше, бо лиш цього дня батько з матір'ю бесідували так, ніби щойно побралися. Правда, вони в мене не їлись поїдом, як інші. Ото підніме їх досвіток, і починається: того нема, і того нема, і те здалося б, і без того не обійтися. А тоді мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву, сідала до вікна плакати. Батько й собі раз по раз поглипував на вікно, ніби вулицею повинен був підкотитися зі скарбами возище, що випадково десь забарився, нервово барабанив по скрині обрубком пальця (пам'ятаю з ґуральні дідича Повча) і хмурився. Але, врешті-решт, нестаткам хоч трохи можна було зарадити роботою, і вона гнала їх із хати. Мама зітхала, мов важко їй було покидати свій закуток скорботи, батько коротко лаявся: «Паршивий світ! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!»

Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цілував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Дністра ще маминим дідом, і з розгону встромляв у стріху на страх ворогам…

Батько розмовляв зі мною мало. Та все, що. він при мені казав, чогось глибоко западала в пам'ять. Довго, приміром, мучили слова: «В українців гірка доля, як у негрів». Скільки я не мізкував, що те може означати, так і не дійшов смислу. Проте, можливо, за ці дивні репліки я дуже любив батька. Я їх згадував і в гімназії (особливо після того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друїдів — цивілізатори [3]), і після того, як мене вигнали, і я вчився майстерки у Львові, і в окопах.

У передвоєнні роки батько несподівано замкнувся. Мовчить, немов полудень, нагнічений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, він ось-ось вчинить щось непоправне. Ніби відчуваючи мою тривогу, він, бувало, запитливо зиркне на мене, примружить очі і… наче щось важливе згадавши, іде геть. У мене серце було не на місці: чого криється, з чим? А тепер я знаю: коли в мряці гине надія, людина починає жити самотужки. Жахливий тоді двобій з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини (може, й мене таке чекає…). Але на думку спадає болючіше: а що, коли з якоїсь причини батько не хотів ділитися своєю присмерковою тугою і смутком?