Танго - Білик Іван Іванович. Страница 1

Іван Білик

ТАНГО

Розділ 1

Вилізши з переповненого двоповерхового автобуса, Сергій Ряжанка став біля афішної тумби й оглянувся довкола. Центральною вулицею в шість рядів повзли лімузини, автобуси, вантажні машини, возики, запряжені мулами й віслюками. Вся ця барвиста смуга раз у раз зупинялася, підкоряючись помахові руки поліціянта, й водії та погоничі, звиклі до такого способу пересування, спокійно вистромляли голови з кабін, перехилялися через полудрабки, перемовлялись, навіть не минали нагоди зачепити словом перехожу красуню.

«Содом і Гоморра, — знехотя подумав Сергій. — Людина вигадала автомобіль для швидкості й тим самим прирекла себе на темпи черепахи… Чудасія».

Він ковзнув очима по строкатому ряді неонових вивісок. Мабуть, тут. Проштовхався крізь щільний людський потік і рішуче зайшов у великі двері, над якими миготіли мертві сині літери: «Санта-Лючія». Але на порозі кав'ярні завагався. Всередині повнісінько елегантно вбраних чоловіків і жінок, і Сергій мимоволі зиркнув на свій пом'ятий піджак. Та вагався недовго. Треба було відшукати вільний столик. Але то, виявилось, не так просто.

Сергій перетнув зал і вже хотів був повертати до виходу, коли почув поряд:

— Якщо сеньйора влаштовує, — прошу за мій стіл. Чорненький чоловічок у старанно випрасуваному сірому спортивному костюмі кумедно морщив носа, привітно всміхаючись.

— Мені потрібен вільний стіл.

— То будь ласка, сеньйоре, я збираюсь додому. — Сергій неохоче сів. Помітивши нового клієнта, до нього крізь лабіринт столиків продирався кельнер.

— Прошу, сеньйоре? — запитально вклонився він.

— Два віскі й кухоль імбирного пива.

— Пива немає.

— Тоді кальвадос. Подвійний. Усе… Ні, ще одне. Запишіть моє прізвище — Ряжанка. Мене повинні спитати.

Кельнер щось помітив у блокнотику і, буркнувши під ніс, відійшов. У таких голодранців заробиш…

А чорнявенький сусіда знову весело зморщив носа. Це дратувало Сергія. Ще, чого доброго, полізе знайомитись. Мабуть, балакун якийсь…

А той і справді не примусив на себе довго чекати.

— Так би мовити, «ділове побачення»?

— Так би мовити, — підкреслено сухо відповів Сергій і виразно глянув на стінний годинник: збирався ж ти додому!

Сусіда ще дужче зморщив носа.

— Я ваш натяк зрозумів. Умова — над усе. Як тільки прийде ваша знайома, мене тут і сліду не буде… А ви, бува, не іммігрант?

— Яке це має значення?..

— Отже, іммігрант. Поляк? Сергій стенув плечима.

— Ні.

— Чех?

— Ні!

— Росіянин?

— Н-ні!..

— То не болгарин же ви, хай йому чорт!.. — впадав настирливий незнайомець в азарт. — А я вважав, що знаю всі слов'янські типи!

— Чому саме болгарин?

— Ну, ще є серби, хорвати, чорногорці, босняки, герцеговінці, словаки… Ні?

— Ні, — кисло всміхнувся Сергій.

— То, може, українець?

— Можливо…

— Навіщо так скептично? Я, наприклад, не соромлюсь називатися болгарином. Моя країна маленька, але багатьом великим фори дасть. Не доводилося бувати в Болгарії?

— Не доводилося… — Сергій демонстративно напіводвернувся. Певно, якийсь комуніст. Звідти. І чого прилип, наче смола?

Кельнер підійшов, поставив на стіл келих подвійного кальвадосу й мовчки зник. Оркестр грав старезне танго. «Бе-са-ме. Бесаме мучо…» Елегантні пари старанно натирали підошвами дансинг. Дві розмальовані дівулі затримались біля столика й кинули на самотніх чоловіків недвозначні погляди. Та, помітивши, що на них ніхто не звертає уваги, подалися шукати інших. Хвилин зо дві панувала мовчанка.

— Ви, юначе, не думайте, я теж… іммігрант. Сергій здивовано блимнув на нього.

— Ви… не психолог?

— Кожного життя вчить бути трохи психологом, — почулось у відповідь. При цьому ніс болгарина перестав насмішкувато морщитися. — Досвіду ми з роками набуваємо. Часом і грошей… Але не це головне. Іншого нам усім тут бракує…

Сергій нараз вихилив півкелиха.

— А саме?

Болгарин уважно глянув на Сергія й повільно, по складах, мов учитель на уроці, проказав:

— Того, без чого навіть останній жебрак не може жити: бать-ків-щи-ни…

Сергій, допиваючи кальвадос, аж похлинувся й зайшовсь лютим кашлюкою.

— Що?!

Але болгарин повторити не встиг. Цю мить над самим вухом у Ряжанки пролунала соковита полтавська гутірка: — А-а! Є ще порох у порохівницях! Не перевелося той… козацтво на Вкраїні!

Коли Сергій нарешті видерся з цупких обіймів Левонтія Горбатюка й сів на своє місце, болгарина немов і не було.

— Що він тобі плів? — запитав Левонтій, кивнувши на вільний стілець, де щойно сидів чудакуватий незнайомець.

— Та… нічого особливого… А ти що: знаєш його?

— Кого — Абаджієва? На якусь канадську фірму робе. Чи археолог, чи той… палеонтолог… Біс його маму зна!

Горбатюк обсмикав поли бездоганно чистого сако й теж сів. Навдивовижу швидко підбіг кельнер.

— Добрий вечір, сеньйоре Леон. Що накажете? Сьогодні в нас чудові речі є. О-о! Саме те, що ви любите: біфштекс із козулі, курчата з маніокою, фазан в шоколаді…

— Ша, Родріго! Сьогодні дай нам іншого. Бачиш, у мене Друг! — Левонтій глянув на Сергія, який байдуже дряпав нігтем по столі, й змовницьки підморгнув йому, потім знову звернувся до офіціанта: — Отож сковороду картоплі з салом, пів задньої ніжки свинячої… Російська горілка є?

— Нема, сеньйоре Леон, — скрушно зітхнув кельнер.

— Тоді дві пляшки джину, тільки накриши в них лютого червоного перцю.

— Зрозуміло, сеньйоре Леон. Певно, щось національне?

— Еге. Давай!

— Слухаю, сеньйоре Леон.

Заким кельнер виконував замовлення, Сергій спитав:

— Ти тут, видно, частенький гість?

— Буваю… Ех, братку, моя б воля, я б тебе зараз той… нагодував знаєш чим? Борщем, затовченим старим салом, варениками в сметані, по чарчині горілки з перцем… Як у нас дома, на рідній Україні… Ну, та вже той… як є. Може, дасть бог…

— Чого ж, я чув, і фазани в шоколаді добрі.

Горбатюк з виляском зареготав, хоч і не второпав, що це: похвала чи шпилька.

— Не хнюпся, братку, буде й у нашій хаті той… весілля!

— Весілля?

— Скоро вже, ось побачиш…

Про яке «скоре» верзе Горбатюк? Сергій уперше як слід розглянув свого співбесідника. За роки, що не бачились, просто змінився Левонтій. З-під сорочки випирає солідне черевце. Не барило, а все-таки. Руки білі, очиці манюні, позапливали, а пика кругла, мов повний місяць: уткни циркуль у кирпу та обведи — ніде не зачепить, хіба — вуха…

Сергій посміхнувся, коли Горбатюк саме розповідав про великі плани місцевого земляцтва.

— Ти чого регочеш? Не віриш?

Левонтій сумно зітхнув.

— Смієшся все, Серього, шуткуєш. Думаєш, у мене в грудях каменюка? Буває, так защемить — хоч той… вішайся. Згадаю свого хату в Очеретяному — аж плакать хочеться… Кругом у всьому селі верби, верби… А в нас понад тином той… осокори… Такі високі-високі, геть-чисто як свічки… І ставок за вгородом… Дівчата співають, наче зараз той… «Там три верби схилилися, мов журяться вони…»

Левонтій мрійливо сперся щокою на долоню й замовк. У його посоловілих від міцного джину очах виступили росинки непідробної туги.

— А ти все той… шуткуєш. Розказав би краще, як живеш, чим дихаєш. Давно з тобою не той… не бачились.

— Живу, як бог дасть, а дихаю носом переважно.

Що йому розповідати? Як тинявся останні три роки по всій Південній Америці в пошуках роботи? Як ковтав смердючу потерть пташиного посліду на славетних перуанських островах Чінча? Або як відбирав шматок хліба в індіян на срібних шахтах Кордільєр? Кому воно цікаво? Кожен дбає про себе.