Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович. Страница 23

А тих, хто запізнився, зустрічав дружній сміх, бо Гум-гам жартівливо зауважував:

— Шкода, усі місця під ялинкою зайняті, але ми беремо тебе в гру. Зав’яжи лівий черевик, бо загубиш, і мама не знайде його вранці під ліжком… Усі зібралися? Ніхто не передумав? За мною!

Вони вийшли на вулицю, принишклі, серйозні, роздивляючись незвично спокійні вулиці. З відчиненими вікнами дрімали будинки. Зоряне небо розпласталося над дахами. Спочивав од твердих шин теплий асфальт. Півсвіту спало разом із цим містом.

Та ось безлюдними вулицями — без пішоходів і автоматів, без міліціонерів і лоточників, — зовсім безлюдними вулицями пронеслися дитячі голоси, сміх, легкі, наче вітер, кроки. З усіх кінців міста діти поспішали до парку.

Заледве ступили діти на галявину, як засвітилися темні ялинки, замерехтіла під ногами блакитна трава, підморгнули світлячками кущі. Діти ступали з острахом, боячись прим’яти яскраво-блакитну траву. Обережно вдихали вони нічне прохолодне повітря, прислухалися до дзвінкої тиші, вдивлялися у довколишній таємничий нічний світ. Усі трохи хвилювалися, як у цирку, коли гасне світло і глядачі чекають: що ж далі?

— Гляньте! Синій місяць! — вигукнув хтось.

Зорі погасли, зійшов яскравий синій місяць, і всі обличчя, звернені до нього, стали блакитними.

“Що це зі мною?” — питав кожний сам у себе і поглядав на сусідів. — Може, я потрапив до марсіан?”

Щось голосно ляснуло, лопнуло в тихому небі. Два величезних парасолі повисли над галявиною. На тих парасолях, як на парашутах, спускалися якісь диваки. Діти порозбігалися, даючи їм місце для приземлення. І ось уже стрибуни з парасолями торкнулися трави — один у сріблясто-зоряному костюмі, другий у золотому.

— Це Гум-гам! — упізнав Максим зоряну людину.

І діти з його двора підхопили:

— Ура! Гум-гам!

— Кри-кри! — загукали діти з другого краю галявини. — Наш Кри-кри! — Це сусідній двір вітав свого майстра ігор.

Враз усі загомоніли, засміялися, позабували про дивне нічне світло.

Гум-гам і Кри-кри здивовано розглядали таких самих, як і вони, блакитнолицих дітей. Ніби вперше бачили їх, ніби обидва Епали з місяця.

— Ого, скільки тут знайомих! — вигукнув Гум-гам. — І всім, я бачу, дуже весело.

— Серйозні люди давно сплять, — тоненьким голосом підхопив Кри-кри, — а ці — регочуть.

Діти повсідалися на траві. Вона була суха, шорстка і пахла зовсім не так, як звичайна трава.

— А чого їм сумувати! — мовив Гум-гам. — Вони вміють в усе гратися. Ось ти… — Гум-гам наблизився до хлопчика, який сидів неподалік від нього, — чого б ти хотів?

Хлопчина підвівся, стиха промовив:

— Місяця. Точніше, місячного каменя.

— Він хоче місячного каменя, — голосно повторив Гум-гам.

— Місячного каменя? — вигукнув Кри-кри. — Будь ласка! Я можу відламати шматок од вашого Місяця. Перевіримо?

Діти загомоніли.

— Шматок від Місяця? Таке сказав… Нехай спробує…

— Зараз перевіримо. — Гум-гам показав Кри-кри Місяць. — Будь ласка, ось він.

Кри-кри склав свій парасоль, взяв його за ручку, прицілився в Місяць і кинув угору. Парасоль, перекидаючись, полетів. Діти заплескали веселому жартові.

— Дивіться! — Кри-кри показував на Місяць, що сяяв у нічному небі.

Глядачі ахнули. Від Місяця одламався величезний шматок і полетів униз, перекреслюючи чорноту неба. Усі підхопилися, затулили долонями вуха.

Наростаючий свист. Гуркіт вибуху. Вогненні бризки. І тиша… Біля ніг у Кри-кри лежить величезний мерехтливий камінь.

З ялин, що оточували галявину, посипалися блакитні іскри, — так бурхливо аплодували діти. Тільки Гум-гам був невдоволений.

— Кри-кри, що ти накоїв! — обурювався він. — Як ми тепер будемо гратися під обламаним, негарним Місяцем!

Місяць був схожий на кругляк сиру, від якого одламали шматочок.

— Це легко поправити! — крикнув Кри-кри.

Він ухопив брилу однією рукою. “Р-раз!” — і підняв її над головою. “Р-раз!” — і жбурнув у небо. Камінь, висвічуючи, долетів до Місяця. І опинився на попередньому місці. Знову повний диск спокійна світив на небі.

— Ого-о! Оце так силач! Молодчина, Кри-кри! — загула галявина.

— Ти що, чарівник, Кри-кри? — спитав брата Гум-гам.

— Чарівник? Ти кажеш дурниці, Гум-гаме. Чарівників не буває. Я, Кри-кри, багато мандрував у космосі, але ніде не зустрічав чарівників. Я й мої друзі — ми просто любимо гратися.

І Кри-кри крикнув у нічне небо:

— Тілі-тілі! Чур-чура!.. Тень-пень!..

Вони виникали у глибині неба й спускалися на траву, що тихо світилася, — один на маленькій хмаринці, другий з величезним листком у руках, третій із в’язкою кульок.

Їхні імена звучали незрозуміло-казково! І хоча Кри-кри щойно запевняв дітей, що його друзі не чарівники, дивно було бачити, як вони стрибають на галявину прямо з неба. Щоправда, майстри ігор жили в іншому кінці зоряного світу, і, певно, там були звичними імена, схожі на калатання дзвоників, а замість парашута, як видно, користувалися кулями та хмарками.

— Тінь-лінь!.. — викликав Кри-кри. — Дін-до!.. Пом-лом!.. Дара-даг!..

З великою, ніби соняшник, квіткою, з пропелером, що крутився, з паперовим змієм, на прозорих крилах стрибали на галявину синьолиці мандрівники у своїх дорожніх скафандрах. Приземлившись, вони незграбно підстрибували на місці, з цікавістю роздивлялися навсібіч і махали дітям, як давнім знайомим.

— Мої друзі принесли подарунок, — сповістив Кри-кри. — Хочете, діти, гратися в усе на світі? Гратися в зорі, в місяця, в будинки, в літаки, марсіан, риб, звірів, птахів — хочете? Гратися вдень і вночі, Щогодини, щохвилини — хочете?

— Хочемо! Хочемо! Хочемо! — громом вибухнула галявина.

— Роздайте всім місяцит! — наказав Кри-кри товаришам.

Синьолиці ігруни обійшли дітей, вручили кожному місяцит. Круглий, як медаль, у синій обгортці, з таємничими блискучими словами: “Я ВСЕ ВМІЮ”.

— Що це таке? — питали діти одне в одного. Гум-гам підняв руку.

— Це не простий місяцит, це місяцит для ігор, — пояснив він. — В ньому місячний порошок і зоряне світло. Той, хто візьме місяцит у руки і відкусить шматочок, — найщасливіша людина. Місяцит можна впустити з вікна й знову знайти, можна з’їсти й дістати з кишені новий… Але можна і назавжди загубити…

Діти розгублено мовчали, розглядаючи загадковий місяцит. Ніхто не наважився розгорнути синю обгортку.

— Не бійтеся, місяцит вам сподобається, — усміхнувся Гум-гам. — Ви запитаєте: а що ми попросимо за місяцит? Нічого! Тільки нові ігри, в які будемо гратися разом. Між іншим, — провадив далі Гум-гам, — місяцит вигадав мій друг Максим. Я назвав його Великим Фантазером.

— Де Великий Фантазер? — покликав Кри-кри. — Покажися!

Максим підвівся. Сотні очей зорили на нього.

— Я дарую тобі камінь подорожувань, — мовив Кри-кри. — Він у тебе в кишені.

Великий Фантазер засунув руку до кишені й дістав кристал, що сяяв, наче маленьке сонце, такий самий, як той, що його підкидав у повітря Гум-гам, вертаючись додому. Діти, що сиділи поряд, зажмурилися.

— Ти знаєш, як з ним поводитися? — спитав Гум-гам.

— Так, — кивнув засліплений Максим і сховав камінь.

— Максим навчив нас гратися із змієм, а також у співучі двері, — сповістив Гум-гам.

— їв каруселі, і в літаючі теплоходи, — підказав Кри-кри.

— Теплоходи я вигадав! — пискнув Зайчик із юрби.

І тут усі засміялися, загомоніли, закричали:

— Ура! Будемо гратися! Хай живе місяцит!

Гум-гам оглянув присутніх і хитро посміхнувся:

— Я бачу, дехто вже скуштував місяциту і чекає, що буде далі. Скажіть тепер: “Р-раз!”

Глядачі злякано підхопилися, не розуміючи, куди зникли їхні товариші. Щойно сиділи поряд, балакали, жували місяцит, і вже їх нема — тільки прим’ятий слід на траві.

— Вони в ліжку, — пояснив спокійно Гум-гам. — А завтра нова гра.