Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария. Страница 45

Елізабет замотала головою.

— Тоді залишимося тут і нікуди не підемо. Якщо підемо, день розпадеться на шматки і мине швидше, ніж тоді, коли ми залишимося тут. Так він триватиме довше.

Гребер підійшов до Елізабет і обняв її. Він відчув волохату матерію її купального халата. Потім побачив у її очах сльози.

— Я наговорив дурниць? — спитав він. — Перед цим?

— Ні.

— Але щось я, мабуть, зробив не так. А то чому б ти плакала?

Він міцно її пригорнув. Через її плече було видно вулицю. Зарослий чоловік в підтяжках зник. Кілька дітей залізли в дірку, що вела до підвалу розбитого будинку, і гралися у війну.

— Давай не будемо сумувати, — промовив Гребер.

Співачка навпроти завела знов. Тепер це була пісня Гріга. «Я люблю тебе! Я люблю тебе! — верещала вона і поїм пронизливим, деренчливим голосом. — Я люблю тебе вічно, хоч би там що. Я люблю тебе!»

— Ні, ми не будемо сумувати, — сказала Елізабет.

Після полудня почався дощ. Рано смеркло, і небо дедалі більше затягувалося хмарами. Вони лежали в ліжку, було темно, вікна стояли розчинені, а дощ падав навскісними блідими потоками, зливаючись у суцільну водяну стіну.

Гребер услухався в монотонний шум. Він думав про то, що в Росії тепер почалося бездоріжжя і все просто потопає в непролазному баговинні. Повернувшись, він ще застане грязюку.

— Мені ще не пора йти? — спитав він. — Фрау Лізер напевне скоро заявиться.

— Ну й нехай заявляється, — промурмотіла Елізабет сонним голосом. — Хіба вже так пізно?

— Не знаю. Але, можливо, через дощ вона повернеться раніше.

— А може, саме тому вона повернеться пізніше.

— Може, й так.

— А то й завтра вранці,— додала Елізабет і поклала голову йому на плече.

— А може, вона навіть попаде під вантажну машину. Та це було б для нас завелике щастя!

— А ти не дуже гуманний, — пробурмотіла Елізабет.

Гребер дивився на сірі потоки за вікном.

— Якби ми були одружені, мені б узагалі не треба було йти від тебе, — промовив він.

Елізабет не поворухнулась.

— Навіщо тобі на мені одружуватись? — спитала вона. — Ти ж мене майже не знаєш.

— Я знаю тебе досить давно.

— Де там давно! Кілька днів.

— Не кілька днів. Я знаю тебе понад рік. Цього достатньо.

— Як це — понад рік? Дитинство ж не можна брати до уваги. Це щось далеке-далеке.

— А я й не беру. Але за два роки на фронті я одержав майже три тижні відпустки. Тижнів два я вже тут. Це відповідає десь, п’ятнадцятьом місяцям фронтового життя. Отже, я знаю тебе вже добрий рік, якщо брати до уваги два тижні відпустки.

Елізабет розплющила очі.

— А я про це досі й не думала.

— Я теж ні. Це спало мені на думку перед цим.

— Коли?

— Як ти заснула. Коли йде дощ, а навкруги темрява, в голову приходять всякі думки.

— Для цього неодмінно потрібен дощ і темрява?

— Ні. Але так інакше думається.

— А тобі більше нічого не спало на думку?

— Спало. Я міркував про те, як це чудово, коли людина може використовувати свої руки не тільки для того, щоб стріляти і кидати гранати.

Вона повернула до нього обличчя.

— Чому ж ти не сказав мені про це сьогодні вдень?

— Вдень про такі речі не скажеш.

— Це було б краще, ніж розводитись про місячну допомогу та весільну позичку.

Гребер підвів голову.

— Це те саме, Елізабет, тільки я висловив його іншими словами.

Вона пробурмотіла щось нерозбірливе.

— Слова теж інколи багато важать, — сказала згодом. — Особливо в таких справах.

— Я не вмію їх вибирати. Але деякі я все-таки знайду. Мені потрібно лише трохи часу.

— Часу… — Елізабет зітхнула. — А в нас його так мало, правда ж?

— Так. Вчора було ще багато. А завтра ми думатимемо, що в нас його було багато сьогодні.

Гребер замовк. Голова Елізабет лежала на його руці. Її темне волосся розливалося по світлій подушці, а тіні від дощових струменів перебігали по її обличчю.

— Ти хочеш узяти мене заміж, — мурмотіла вона. — А чи ти певен, що любиш мене?

— Звідки ми можемо це знати? Адже для цього треба багато часу прожити разом.

— Можливо. То чому ж ти хочеш на мені одружитись?

— Тому що я більше не уявляю своє життя без тебе.

Елізабет хвилю помовчала.

— А тобі не здається, що таке саме, як оце зі мною, в тебе могло б статися і з іншою? — запитала вона перегодя.

Гребер усе ще дивився на мерехтливий сірий килим, що його ткав за вікнами дощ.

— Можливо, таке саме сталося б у мене і з іншою, — мовив він. — Хто це знає? Але тепер, після того, як це сталося між нами, я просто не можу собі уявити, що замість тебе могла б бути інша.

Лежачи у нього на руці, Елізабет ледь повернула голову.

— Ти дечому навчився. Тепер ти говориш не так, як сьогодні вдень. Але це ніч. Гадаєш, що я біля тебе ціле життя чекатиму, доки настане ніч?

— Ні. Я вчитимуся далі. І вже не згадуватиму про місячну допомогу.

— Але ж нехтувати нею теж не варто?

— Ким?

— Та допомогою ж.

Гребер на мить затамував подих.

— Отже, ти згодна? — запитав потім.

— Коли ми знаємо одне одного понад рік, то навіть повинні це зробити. До того ж ми будь-коли зможемо розлучитися. Чи ні?

— Ні.

Вона пригорнулася до нього і знов заснула. Він ще довго лежав, прислухаючись до дощу. Тепер він знав багато слів, які хотів би їй сказати.

XVII

— Бери все, що душа, бажає, Ернсте, — кинув Біндінг через двері.— Вважай, що ти вдома.

— Добре, Альфонсе.

Гребер випростався у ванні. Його військова форма лежала на стільці в кутку — зелена, вицвіла і жалюгідна, немов старе лахміття, а поруч висів синій цивільний костюм, який для нього позичив Ройтер.

Ванна кімната Біндінга була простора, викладена зеленими кахлями, скрізь поблискували нікельовані крани та фарфорові ручки — просто рай проти казармених душів, що наскрізь просмерділися дезинфекційними препаратами. Мило було ще з Франції, рушники та простирадла лежали поруч високими купками, водопровідні труби не постраждали від бомб, і було вдосталь гарячої води. Була навіть сіль для купання — велика пляшка з аметистовими кристалами.

Гребер лежав розслаблений, ні про що не думаючи, і втішався теплою водою. За ці роки він зрозумів, що ніколи не розчаровує тільки найпростіше: тепло, вода, дах, хліб, тиша і довіра до власного тіла. Решту відпустки він вирішив провести саме так — без зайвих думок, розслабленим, якомога більше втішатися щастям. Ройтер мав рацію — вдруге відпустку одержиш не скоро.

Гребер відсунув стілець зі своєю уніформою вбік, набрав жменю солі для купання і з насолодою посипав нею круг себе воду. Це була повна жменя розкошів, а отже, й мирного життя, як і накритий білою скатеркою стіл у «Германії», вино і делікатеси, вечори з Елізабет.

Він витерся і почав неквапно одягатись. Після важкої військової форми цивільний костюм був легкий і тонкий.

Гребер уже стояв одягнений, а його усе ще не полишало відчуття, ніби він у самій білизні, так незвично було не мати на собі чобіт, пояса і зброї. Він зазирнув у дзеркало і знов ледве впізнав себе. На нього дивився якийсь недозрілий, вайлуватий молодик. Якби такий зустрівся йому на вулиці, він ніколи б не прийняв його за дорослого.

— У тебе вигляд хлопчика, що йде на перше причастя, — заявив Альфонс. — Але не солдата. Що сталося? Чи не надумав ти одружуватись?

— Авжеж, — відповів Гребер приголомшено. — Як ти про це здогадався?

Альфонс засміявся.

— У тебе такий вигляд. Інший, ніж раніше. Ти більше не скидаєшся на собаку, що розшукує кістку, яку сам сховав і забув де. Ти справді хочеш одружитися?

— Так.

— Але ж, Ернсте! Ти зважив усе як слід?

— Ні.

Біндінг здивовано втупився в нього.

— Уже багато років я не маю часу зважувати що-небудь як слід, — відповів Гребер.

Альфонс ошкірився. Потім підвів голову й принюхався.