П'ятнадцятирічний капітан - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 55

Гарріс сказав, що місіс Уелдон і її син загинули. Тепер уже ніщо не цікавило Діка, навіть власна доля. Його кудись потягли, а куди — це було йому байдуже.

Діка Сенда міцно зв'язали й замкнули в вузенький барак без вікон. То був ніби карцер, куди Алвіш саджав невільників, присуджених до смерті за бунт, опір чи за якусь іншу непокору. Міцні стіни відгородили Діка від зовнішнього світу. Але він не жалкував. Він помстився за смерть тих, кого любив, і будь-яка покара не лякала його.

Легко здогадатися, чому Негору не дав тубільцям учинити розправу над Діком Сенд ом: він хотів спершу взяти юнака на жорстокі муки. П'ятнадцятирічний капітан нарешті був у його руках! Тепер можна сповна всолодитися помстою.

Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок — «лаконі», — на який з'їхались работорговці з усіх факторій внутрішньої Африки та тубільці з сусідніх областей. «Лаконі» — це не тільки невільничий ярмарок; це водночас і ринок усіх дарів щедрої африканської землі, і, взагалі, місце, де зустрічаються тубільці з різних племен.

З раннього ранку на просторому майдані — «чіто-ці» — юрмився люд. Сюди зійшлося тисяч із п'ять душ. Привели й рабів Жозе-Антоніу Алвіша, і Тома з товаришами. Те, що ці бідолахи були американці, мало підвищити на них попит.

Алвіш походжав по ярмарку з Коїмброю, пропонуючи работорговцям із внутрішніх областей цілі партії невільників. Серед покупців були тубільці, метиси з Уджіджі — головного торгового міста біля озера Танганьїка — та араби, неабиякі мастаки в торгівлі.

На «лаконі» зійшовся весь місцевий тубільний люд — чоловіки, жінки й діти. Найкраще вміють торгуватися, звісно, жінки, і нашим європейкам до африканок далеко братись.

На жодному з ринків великих європейських міст, навіть у ярмарковий день, не буває такої веремії, як на африканському. У так званих цивілізованих націй бажання продати завжди бере гору над бажанням купити. Африканські тубільці продають так само завзято й бурхливо, як і купують. «Лаконі» для тубільців — велике свято, тільки вони з цієї нагоди не вбираються в найкращу одежу, а прикрашаються. Чи не найважливішою прикрасою вважається зачіска.

Деякі чоловіки позаплітали товсті коси й повикладали їх на тімені високим шиньйоном. Інші позаплітали кіски, що звисали наперед, мов пацючі хвостики, а на тімені прилаштували султани з червоного пір'я. Ще інші позакручували волосся химерними ріжками і пообмазували його, щоб держалося, червоною глиною та щедро пообмащували жиром.

Усі ці химерні зачіски зі свого чи чужого волосся були втикані залізними й кістяними шпильками та паличками. А деякі чепуруни ще й понанизували на волосся силу-силенну кольорових намистинок, а в ці вигадливі візерунки повстромляли ножі для татуювання — «софі» — з різьбленими кістяними ручками.

У жінок волосся було закручене в дрібні, з вишню завбільшки, завитки, кучерики, жмутики або звисало на обличчя довгими закрутами. Тільки деякі молоді та вродливі жінки позачісували його назад або попідстригали чубчиком на лобі. І всі як одна щедро понамащували волосся масною глиною або блискучим «нкола» — червоним смолистим соком сандалового дерева; здалеку видавалося, що їхні голови вкриті черепицею.

Однак не слід думати, що, прибираючись на ярмарок, тубільці обмежувалися самою тільки зачіскою. Навіщо ж тоді людині вуха, коли в них не встромляти паличок із цінного дерева, не носити мідних різьблених кілець, ланцюжків, сплетених з маїсової соломи, або сушених гарбузців, які правлять за табакерки, та ще сили-силенної всякого добра! Прикраси відтягують мочки вух мало не до плечей. До речі, африканські дикуни не знають, що таке кишеня, та й звідки їм знати — адже вони ходять майже роздягнені! Тим-то вони й носять у вухах дрібні речі щоденного вжитку — ножі, люльки тощо.

Ну а шия, руки, зап'ястя, ноги, кісточки? Вони, безперечно, призначені для того, щоб носити на них мідні й бронзові браслети, рогові кільця та разки барвистого намиста.

А зуби хіба не для того, щоб підпилювати верхні й нижні різці, роблячи їх схожими на зуби гримучої змії? А нігті на пальцях хіба не для того, щоб відрощувати їх так, аж неможливо нічого робити руками?

А шкіра, звісно, вкриває людське тіло для того, щоб прикрашати її «тембо» — татуюванням, яке зображав дерева, птахів, місяць або хвилясті лінії, що в них Лівінгстон убачав схожість з малюнками Стародавніх єгиптян. З «тембо» — його роблять людині ще змалечку вістрям ножа та синьою фарбою — можна дізнатись, до якого племені чи роду вона належить. Навчить біда малювати свій герб на власних грудях, коли не можна намалювати його на дверцятах карети — адже її немає!

Ну а одяг? Він був дуже простий. Чоловіки мали на собі фартухи із шкури антилопи, що спускалися від стегон до колін, або сплетені з трави спіднички. Жінкам за одежу правила теж сама тільки зелена спідниця, вишита барвистим шовком і оздоблена бісером або дрібними черепашками каурі та підперезана поясом із намиста. Деякі жінки замість спідниці носили фартухи з «ламби» — тканини, сплетеної з трав, пофарбованих у синій, чорний або жовтий колір.

Проте так пишно були вбрані тільки багаті тубільці. Решта — дрібні торговці, пагази, араби — вдягалися куди простіше, тобто ходили майже голі.

Поклажу тут здебільшого носили жінки. Вони прийшли на ярмарок із великими плетеними корзинами за плечима. Знизу вони підтримували корзини руками, а згори корзини держалися з допомогою широкого паска, який оперізував лоб. Вибравши місце й вивантаживши товар, жінки перекидали корзини набік і всідалися в них навпочіпки.

На ярмарку красувалися цілі гори чудових овочів і фруктів — плодів цієї напрочуд щедрої землі. Тут продавали рис, що дає врожай сто зернин з одної; маїс, який при двохстах зернинах з одної приносить три врожаї за вісім місяців; перець, набагато гостріший за кайєнський; маніок; пальмову олію. Сюди понаганяли сотні кіз, свиней, овець безшерстої породи; понаносили живої й битої птиці, риби. Гончарні вироби вабили око своїми яскравими візерунками. Скрізь сновигали хлопчаки, спокушаючи верескливими голосами охочих до напоїв. Вони пропонували бананове вино, міцну настоянку-«помбе», «малофу» — пиво з бананів і медову воду.

Та ще мальовничішим робили ярмарок у Казонде слонова кістка й тканини. Тканин. тут було без ліку: «мерикані» — небілений міткаль виробництва салемських фабрик у Массачусетсі; «канікі» — блакитна бавовняна тканина тридцять чотири дюйми завширшки; «сохарі» — картата біло-синя матерія з червоною облямівкою; і врешті, «діулі» — зелений, червоний і жовтий суратський шовк, три ярди якого коштують щонайменше сім доларів, а якщо він зітканий з золотою ниткою, то ціна досягає до вісімдесяти доларів.

Слонову кістку приставляли до Казонде з усіх факторій Центральної Африки, а вже звідси її везли в Хартум, Занзібар і Наталь. Скільки купців і перекупників гріли руки на цій комерції!

Важко навіть уявити собі, скільки треба забити слонів, щоб зібрати оті п'ятсот тисяч кілограмів, що їх щороку вивозять на європейські й зокрема на англійські ринки. Тільки для задоволення потреб англійської промисловості щороку треба вбивати сорок тисяч слонів ¹⁰².

Вага пари слонових бивнів — десь двадцять вісім фунтів, але трапляються бивні вагою в сто шістдесят і більше фунтів.

Як же розраховуються покупці й продавці? Які тут ходять гроші? Відомо, що для африканських работорговців за грошову одиницю правив невільник. Тубільці користувалися замість грошей намистом, виготовленим у Венеції: молочно-білим — «качоколо», чорним — «бубулу», рожевим — «сікундерече». Десять разків намиста називались «фундо». Це вже було справжнє багатство. Тому Лівінгстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в свої африканські експедиції, завжди брали з собою чималий запас цієї «монети».

Крім кольорового намиста, на африканських ринках іще ходить «віунга». Це особливі черепашки, що трапляються подекуди на східному узбережжі. Вони правлять за дрібну розмінну монету. Для людоїдських племен певну цінність становлять людські зуби, і на «лаконі» можна часом бачити намисто з людських зубів на шиї у тубільця. Проте останнім часом ці «гроші» вже виходять з обігу.