Князь Кий - Малик Владимир Кириллович. Страница 55

Побоїще тривало недовго. Уціліла жменька гуннів, витративши стріли, згромадилася на залитому кров'ю лужку і, відбиваючись шаблями, приречено ждала смерті.

І тут пролунав Київ голос:

— Доволі кровопролиття! Кидайте шаблі! Хто здасться, тому обіцяю життя!

Бій почав згасати. Гунни один по одному кидали на землю шаблі, злазили з коней і здавалися переможцям, їх в'язали по десятку і відводили на узлісся, під нагляд отроків.

Кий з князями та болярами стояв на невисокому пагорку, радісно оглядав поле бою, густо завалене вбитими та пораненими ворожими воями. Раптом він відчув на собі важкий, пронизливий погляд немолодого гунна, що йшов попереду в своєму десятку. Той погляд обпік його, як вогнем.

— Крек?

Гуни зупинився.

— Підведіть його сюди! — наказав Кий.

Підвели весь десяток. Попереду справді стояв Крек. На спітнілому, заляпаному кров'ю обличчі темніли глибокі віспинки, заплетений в довгі косички цупкий чуб безладно вибивався з-під шорсткого повстяного ковпака, а крізь вузькі щілини набряклих повік люто зирили невеликі чорні очиці.

— Креку! — вигукнув Кий, упізнавши колишнього знайомця. — Таки зустрілися ми з тобою! Зустрілися!

Той метнув короткий бистрий погляд.

— Ти накажеш мене вбити?

Кий нахмурився, помовчав. Потім сказав:

— Ну, навіщо ж? Ти бранець, сам викинув шаблю з руки. Ми бранців не вбиваємо… Іди!

Крек недовірливо зиркнув на полянського князя, важко зітхнув і, похиливши голову, побрів на чолі свого десятка на узлісся, до інших бранців.

На раді князів було вирішено не ждати Ернака в Холодній долині, заваленій трупом і тепер не придатній для битви, а знайти зручне місце на південь від неї, на шляху, якого не могли б обминути гунни.

Така місцина знайшлася неподалік. Це була Росавська поляна — рівне, поросле високим болиголовом, ковилою та полином поле, точене з обох боків глибокими байраками, дібровами та густим чагарником.

Тут Кий і поставив свої дружини. Сам з полянами перегородив поле, а Гордомисла і Ходоту послав у засідку, і вони зайняли навколишні чагарі. Воям наказав: ні вночі, ні вдень вогнів не палити, крику не здіймати, нічим себе не виявляти. А вивідачів попередив: на очі гуннам не потрапляти, зате таємно, криком чайки та гавкотом лисиці, дати знак про наближення ворога.

Ніч минула спокійно.

А зі сходом сонця всі вже були на ногах: поснідали сухарями та солониною, запили свіжою джерельною водою і зайняли свої місця. Сіверяни і деревляни причаїлися в чагарях по крутосхилах, а поляни, перетнувши Росавську поляну в найвужчому місці, вишикувалися в десять лав, а посередині — в двадцять. Причому дві передні лави були озброєні не списами, як звичайно, а довгими міцними ратищами, з якими ловці ходять на ведмедів.

На думку Кия, таке шикування і таке озброєння повинно було зупинити атаку гуннського клина.

Особисто для Ернака він приготував несподіванку, про яку знали тільки брати та кілька найдовіреніших людей.

Над Росавською поляною зависла напружена тиша. Недарма кажуть: нема нічого стомливішого від чекання. Всі — і князі, і боляри, і ратники, і отроки — з важким хвилюванням і душевною нудьгою ждали гуннів. Та коли вони з'являться? За годину? Надвечір? А чи завтра або й позавтра?

Кий об'їхав усе військо, домовився з Гордомислом та Ходотою, коли їм вступати в бій, поговорив з воями, нагадавши, що від них нині залежить життя і доля не тільки їхніх жон, дітей, батьків, а й майбутнє всіх слов'янських племен, і, спішившись, став попереду полянського полку, біля братів.

Поклав їм руки на плечі — обняв.

Як він любив їх — і Щека, і Хорива! Не мислив і не уявляв себе без них, без їхнього усміху, їхнього голосу, без їхньої поради і допомоги. Для нього вони були не тільки єдинокровні брати, а й, передусім, — товариші, друзі, однодумці, соратники, що підтримували його завжди і всюди — в радощах і в горі. Як же складеться їхня доля сьогодні? Чи не розлучаться вони навіки? Одним богам це відомо!

Сам став на узвишші, в найнебезпечнішому місці, куди буде спрямований головний удар гуннів. І їх тут поставив… Перед ними — степ, звідки мав з'явитися ворог, позаду — вої, ратники, отроки, полянський полк. Тисячі очей дивляться на князя і його братів. Чи ж знайдеться хто-небудь, хто злякається, схитнеться, побіжить, коли попереду — князь? Коли попереду — його брати?

Поволі, непомітно для ока, котиться вгору, по голубому бездонному небу, золоте колесо Даждьбога. Поволі плине час, сповнюючи серце князя неясним, тривожним передчуттям.

Де ж Ернак?

Здається, все приготовано для пишної зустрічі? Чи не пустився на хитрість і обман старий гуннський лис?

Томляться в довгому чеканні й напрузі слов'янські вої. Пече їх сонце, і піт солоний заливає очі, стікаючи струмками з-під важких русявих чубів. І Стрибог чомусь не остуджує їхні розгарячілі тіла свіжим подихом вітерцю, і Перун десь забарився і не котить з-за обрію темні грозові хмари.

Де ж Ернак?

Як це часто буває, коли довго й напружено ждеш чогось, кигикання чайки і гавкіт лисиці, що почулися одночасно зі степу, не зразу і не всіма сприйнялися як сигнал, що йде ворог, і лише коли кигикання і гавкіт повторилися, по війську прокотився глухий гомін:

— Гунни! Гунни!

Всі стрепенулися, заворушилися, полегшено зітхнули, мовби й справді ждали бажаного гостя.

— Приготуватися! — наказав Кий, і тисячі уст передали його наказ по війську.

Вої ставали на свої місця, оглядали озброєння і завмирали в напрузі.

Та ще добру годину довелося ждати, поки на обрії показалася зграя вороння і сіра хмара пилюки. І ще більше — поки на Росавську поляну, не поспішаючи, посунула гуннська орда.

Вона йшла поволі. Знаючи, що десь поблизу знаходиться багатотисячний загін Чорного Вепра, гунни почували себе в повній безпеці. Сам каган, у круглій шапочці з малиновим верхом, розімлілий від спеки, їхав на чолі війська, брунатними сонними очима оглядаючи широку рівну поляну.

До нього — два польоти стріли, і Києві вже навіть видно його огрядну постать і темне одутле обличчя.

Раптом Ернак зупинився — несподівано для себе він уздрів попереду стрункі, вишикувані лави полян.

Різкий окрик — і орда, зупинившись, почала швидко готуватися до бою.

Тоді Кий зняв з голови шолом і, повісивши на списа, підняв угору. В ту ж мить лави позаду розступилися і в неширокий прохід ввійшло два отроки. Передній вів князевого коня, а задні — гуннського, невеликого, кошлатого, на якому сидів зі зв'язаними ногами й руками Крек. У гунна на грудях теліпалася на міцній шворці закривавлена голова Чорного Вепра.

Кий спритно скочив у сідло, взяв до рук повід Крекового коня і поволі поїхав назустріч Ернакові.

Посеред поля зупинився і, потрясаючи списом, загукав:

— Кагане, єсмь полянський князь Кий! Ти чуєш, кагане? Викликаю тя на двобій! Виходь!

В гуннському війську припинився рух. Всі почали прислухатися. Багато хто з гуннів розуміли по-слов’янському, і кожному хотілося дізнатися, що ж відповість каган.

Ернак з відповіддю не поспішав. Він ще й досі не прийшов до тями після несподіваної зустрічі з ворогом, якого мав, як він думав, уздріти лише через два, а то й три денні переходи. Довго вузькими очицями вдивлявся в молодого велетня, ноги якого діставали до колін коневі, жував сухими старечими губами і щось думав.

— Десь, мені здається, я вже бачив тебе, юначе, — промовив нарешті. — А от де — не пам'ятаю…

— Бачив, кагане… Я той бранець, якого ти біля Родня велів Чорному Вепрові живцем спалити разом з князем Божедаром!

— Аа… От бачиш — який же ти князь? Ти простий воїн… Я знаю одного полянського князя — Чорного Вепра. І було б з мого боку нерозумно виступати на герці з якимось самозванцем. До того ж — утричі молодшим за мене!.. Якщо тобі, юначе, так не терпиться схрестити з кимось свого списа, то я вишлю до тебе свого богатиря!