Гра триває. Літературна критика та есеїстка - Москалець Костянтин. Страница 38

«Вона уявлена тому, що представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшости зі своїх співвітчизників, не зустрічатимуть і навіть не чутимуть нічого про них, і все ж в уяві кожного житиме образ їх співпричетности», — пише Андерсон у передмові до своєї книги. За браком місця відмовляючись від подальшого прописування цієї теми, хотів би все-таки підкреслити ще одне. Перебування в анонімності тих, про чию ідентичність ми не мали жодного уявлення, хоча спрямовували свої тексти саме до них, інколи — часом через десятиліття — все ж розривало завісу безіменності. І тоді наше коло вражено довідувалося, що одним із читачів того самвидаву, причетним до уявленої спільнота, був, наприклад, той таки легендарний Василь Стус, котрий, іще перебуваючи в слідчому ізоляторі, серед інших конфіскованих у нього книг вимагав повернута й самвидавну збірку Грицька Чубая «Постать голосу». Ба більше: як пригадав нещодавно Олег Лишега, той чоловік, що його привів Чубай на квартиру до Віктора Морозова посеред зими у Львові, чоловік, що скромно сидів у кутку й похмуро слухав, як Віктор співає «Панну Інну», — той чоловік і був Василем Стусом, який, мабуть, приїздив до Львова зі свого лікування в Моршині, незадовго перед арештом! Що може бути дивовижнішим за відчуття живої вічності, котра приходить до тебе в гості та слухає твої пісні, а згодом читає твої твори, пильно вдивляючись у бліді, майже прозорі знаки п'ятого, або шостого примірника машинопису? Що ще могло забезпечити безперервність уявляння спільноти та можливість майже безперешкодної комунікації, як не самвидав? «Літературна Україна» чи «Ленінська молодь»?

Роки, коли писалися «Ці та інші слова» й «Маленькі трагедії» (1971–1979), були не надто сприятливі для творчого процесу «без перебоїв, ґанджу і утрати» (Зеров). Перебої та втрати йшли чередою. Серед заарештованих, у горезвісному 1972-му — Ірина Калинець і Грицько Чубай, люди, яких Рябчук глибоко шанував і чиєю творчістю захоплювався. Потім — допити всіх причетних до самвидавного журналу «Скриня». Одночасно стався конфлікт із батьками — налякані зловісними подіями, вони спалили синові рукописи та листування. 1973 року Рябчука за вказівкою КГБ виключають із Політехнічного інституту, — два роки він працює на залізниці, живе у вагончику без вигод, а подеколи й без опалення («Влітку усе це мало дуже мальовничий вигляд, але взимку легко не було. До лома, яким я довбав мерзлотний ґрунт, примерзали руки, вода у вагонах замерзала, одне слово, приємного було мало». [Див.: Бунт покоління: Розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Богуміла Бердиховська та Оля Гнатюк / Пер. із пол. — К.: Дух і літера, 2004. — С. 252]). По тому — праця електриком у театрі. 1977 року йому дивом поталанило вступити на заочне навчання до Літературного інституту в Москві, проте вже через рік його змусили піти й звідти: КГБ від свого інформатора серед студентів детально дізнавалося про всі «крамольні» розмови в гуртожитку.

Кілька останніх Рябчукових оповідань 1981–1984 років виглядають написаними вже за інерцією, хоча одне з них, «Viola», доводить, що зі шкереберті неблагополучних років письменник вийшов гідно. Стиль його знову разюче міняється. Практично не лишилося й сліду від недавнього «моцартіанства», жарти, якщо вони й трапляються, невеселі, подекуди натужні. Часом здається, що Рябчука зраджує його дотеперішнє неперевершене почуття гумору. Діалоги розмазані й нудні, ні про що, особливо в «Невеличких грибних маневрах», чимось віддалено схожих на «Замок» Кафки. Письменник намагається створити атмосферу все тієї ж вічної війни, котра правує світами, — але це йому мало вдається (тимчасом як у ранньому «І тоді все буде гаразд» цю атмосферу створено вмить, кількома блискучими штрихами).

Але ось «Viola» з багатьма автобіографічними деталями (серед іншого — музейне посвідчення головного персонажа, як і в автора, котрий у 1981–1983 роках працював у львівському Музеї атеїзму). Ігор Рябенький переживає глибоку духовну кризу. Її вияви скрізь — у занедбаному помешканні, у щоденному пияцтві та, відповідно, щоденному похміллі, у відчайдушних намаганнях напівколишньої дружини поновити зв'язок і повернути Ігоря до життя. Якраз перебуваючи добре напідпитку, Ігор запрошує до себе двох естонських віолончелісток, що не мають де заночувати, стоїть перед ними на голові, а вранці бесідує про музику. Запросивши Ігоря на свій концерт, віолончелістки щезають у місті. Рябчук вірогідно передає стан загальної загроженості й домінування юнґівської «тіні» над психікою героя, його опанованість цією «тінню» й безпорадність перед нею: «Байдуже дивився на своє стомлене, схудле обличчя, почервонілі повіки, це був хтось чужий, але невідв'язний, як тінь, і навіть коли тупим лезом порізав щоку, жодного збентеження не відчув…»

Дружина, яка приходить уранці, докоряє Ігореві саме цим: тотальною поневоленістю його волі, деградацією, що її вже помічають довколишні. Вона пропонує варіанти виходу з кризи: завести дітей, поміняти роботу, або, принаймні, сходити з нею ввечері на концерт «Маґнетік-бенд», на який і всовує йому два квитки. Ігор натомість вибирається до міста й шукає залу, де мав би відбутися концерт віолончелісток, проте на жодній з афіш не вказано місце їхнього виступу. Він забредає до костьолу, де відбувається репетиція літньої німецької клавесиністки (очевидно, проекція останньої іпостасі аніми, після якої має відбутися розрив із нею й завершення індивідуації), спочатку його проганяють звідти, потім пропонують залишитися, але Ігор тікає геть, зустрічає в місті приятеля, високого бородатого Лео, і вони вдвох, продавши квитки на «Маґнетік-бенд», купують на ці гроші вино й ідуть пити його на Святоюрський пагорб.

Ця стихія «ейфорійного братства» добре знайома нам з оповідання «До Чаплі на уродини»: відсутність будь-яких моральних зобов'язань, легке нехтування умовностями, всепоглинна спрага продовжувати переживання блаженної нерозрізненності й самодостатності, коли Бажане й Можливе збігаються. Але є одна істотна відмінність: ця ейфорія, це братство і ця легкота самодостатності більше не задовольняють Ігоря. Бородатий Лео — архетипний Мефістофель або Фальстаф — викладає перед Ігорем цілу філософію безтурботності, найбільш стисло втілену в євангельській притчі про птахів небесних, котрі не сіють, не жнуть, проте і з голоду не вмирають. Відчуваючи відчуженість Ігоря, Лео дорікає йому і, як кожний лукавий, спокушає: «Ти ж був своїм хлопцем… Але ти піддався, і ти вже не ти. Ти купа чужих думок про тебе. Всі ми купа чужих думок, а під ними — ніщо. Ти боїшся його, і тому ти так за ті кляті думки чіпляєшся. Та скинь їх до біса, — ніщо може стати всім, я знаю». Однак ця філософія тільки дратує Ігоря («Ти базіка, ще й демагог…», «Ох, як ти мені набрид», — відповідає він на просторікування й напучування Лео). Дратує, бо він знає цю філософію краще за Лео, з власного досвіду, як знає і «тіньовий» бік нарцисизму та сластолюбної самозакоханості: це непродуктивність і якась нелюдська, може, демонічна, самотність (наше покоління львів'ян пригадує трагічний кінець Льоні Швеця, одного з імовірних прототипів Лео: він загинув, викинувшись із вікна, не в змозі переживати подальшу депресію й самотність).

П'яний Ігор повертається до свого знищеного помешкання, дорогою його мало не забирають до міліції, поварнякавши по телефону з дружиною, він засинає в тяжкому алкогольному маренні, і ось на цій межі між сном та дійсністю зненацька відбувається найголовніше: «стеля зникла, натомість відкрилося зоряне небо… і щось пекуче й гірке набігло йому на очі, він спробував виплакати ці сльози, дві сльози — не так уже й багато за двадцять останніх років, але вони не виплакувались, вони стояли в очах, і він так і заснув з ними, з зоряним небом над головою і з бог зна для чого затисненим у правій руці ключем».

Я так детально зупинився на цьому оповіданні тому, що воно є смисловим завершенням усієї літературної, фікційної творчості Миколи Рябчука, багато чого пояснюючи в його внутрішньому перетворенні, після якого писання суто художніх речей стало не те щоб неможливим, а просто зайвим. Те вповні кантіанське небо над головою, відсутність стелі та символ категоричного імперативу — ключ у руці — були незримо присутні й у раніших його оповіданнях, хай це буде передсмертне марення Старого з «Відречення», котрий не зрадив своєї автономії, чи глузлива оцінка Михаськових алкогольних «подвигів» Буддою («До Чаплі на уродини»), або нехитрий текст із дитячої книжки-складанки, яким пронизливо закінчується «Реквієм для двадцять першого цеху». По тому ж, як ти проламав (чи вона сама проламалася) стелю самодостатності, оперту на напередзаданості вірувань, ідеологій, мов, «чужих думок про тебе», і по тому, як у тобі опинилося все зоряне небо, подальше створення фікцій, запитань без відповіді й мовних моделей-складанок стає непотрібним — або ж непридатним. Це нагадує давню дзенську легенду. Одна черниця несла відро води, а у воді відбивалося зоряне небо. Раптом дно відра вивалилося, вода (разом із зоряним небом!) вилилася, а черницю тієї ж миті спіткало осяяння, саторі, якого вона безуспішно шукала років зо двадцять. Черниця написала про це гарне хоку. Рябчук написав про це гарне оповідання. Звичайно, після того він не переставав поважати й читати художню літературу, проте воду у відрі, у якому для тебе вивалилося дно, носити неможливо, і він знайшов собі інші, цілком придатні посудини.