На запах м’яса - Дашвар Люко. Страница 1

Люко Дашвар

На запах м’яса

1

Бабу прикінчили під вечір.

У темному закутку поряд із кролячими клітками.

– І шо то ми, куме, з нею так довго вошкалися?… – спитав Петро Реп’ях, кремезний здоровань років сорока без особливих прикмет: якби не наївні очі й соляра під нігтями, і не згадаєш, із ким здоровкався.

Кум Микола Галаган Реп’яхові по сиську. Та кістка важка, гонор під кадиком.

– Ніж у тебе тупий!

Потягся до напівпорожньої пляшки і тільки-но намірився набульбенити, аж під вікном – хрусь.

Куми враз протверезіли. Реп’ях шию гусаком.

– А я казав… Треба було бабу за потічок тягти. І там уже…

– Атас! – Миколу хрустом із пантелику не зіб’єш. У сіно за кролячими клітками впав.

Петро до нього накарачках.

– Куме… Боронитимемося чи одразу здамося?

Галаган усміхнувся дияволом, ухопив вила, що вони із сіна стирчали, учепився очима в розхитані двері: мовляв, і що то за зараза біля моїх кролів шастає?!

Двері собі – рип. Микола напружився, на щоках жага битви, аж пашать. Яке «здаватися»?! Боронитиметься, поки не лусне!

Очі примружив.

– Тьху ти! – розігнувся, вила кинув. – Полкане! А ти тут якого біса вештаєшся?!

Дільничний міліціонер Віктор Палич Полукан (з давніх-давен прилипло «Полкан», хоч трісни!) – грубий дядько з гарбузяним пузом, на якому жодна одежина не застібалася, – переступив поріг кролятника, насупив брови. Дістав із кишені новенький алкотестер.

– Так, хлопці! – кумам. – Починаємо допит на місці злочину. Ходи, Миколо. Дмухатимеш мені в цю штуку.

– Якого?!

– Ускладнимо ваше становище обтяжливими обставинами. П’яним більше по сраці дають. – І алкотестер йому. – Дмухай!

Галаган вдихнув та як дмухне в пластикову трубочку, що вона негармонійно стирчала з файного приладу. Алкотестер смикнувся й показав абсолютну відсутність алкоголю.

Полкан очам не повірив. Принюхався.

– Горілка ж?… Горілка! Ану, ще дмухни.

– Давай я, – зацікавився Реп’ях, виліз із сіна. Обережно прийняв до рук блискучий пристрій. – Новісінький…

– А то! – похвалився дільничний. Реп’яха в бік. – Ну!

Петро обережно приклав вуста до пластикової трубочки. Ху! Що? Нема…

– Та як «нема»?! – збеленився Полкан, аж кашкет міліцейський на потилицю з’їхав. – Ви ж тут, суки, так повпивалися, що й на ногах не тримаєтеся! І пляшка он! І не одна! Ану, віддай техніку!

Висмикнув алкотестер у Реп’яха та сам як дмухне в трубку. Пристрій зойкнув – ой, Божечку! – три проміле!

– Ну, слава Богу! Працює, – Полкан аж зопрів од хвилювання. – А я думаю… Оце так! Хлопці з ДАІ на день дали… Жінку налякати хотів. А воно вже й зламалося.

– Що то є три проміле? – зацікавився Галаган.

– Кордон. До трьох проміле – ще середній ступінь сп’яніння. А від трьох до чотирьох – уже важкий.

– То ти на кордоні?

– І вдень, і вночі. Служба, бля! – Дільничний натяг кашкет на брови, насупився сердито. – Ну, що? Коліться! Тітку Галю ви вбили?

– Яку Галю? – здивувався Реп’ях.

– Та ясно яку – поштарку Галю! Виїхала вдень на дирчику з Добриків до нас у Капулетці. Старій Горпині пенсію везла. І без сліду зникла біля лісу за півкілометра від Капулетців! Ані поштарки! Ані дирчика! Ані грошей!

– Моторолера шкода, – сказав Петро. – Я його поштарці зі старих «Берліна» і «Туриста» зліпив. Гарний апарат вийшов. Два мішки картоплі разом із тіткою на гірку пер.

Полкан пику скривив недовірливо, в’ївся в кумів оченятками.

– Що ви мені тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорідці? Дирчика їм шкода! А грошиків не шкода? Уже й пропили? Горілку де взяли?

– Купили, – вишкірився Галаган. Та на Реп’яха киває. – У Петрової Томки в магазині.

– А гроші у вас звідки? Тітку Галю пограбували і вбили?!

– Та всралася нам та Галя! – психонув Галаган. – Петро хату продав. Ото й гуляємо…

– Яку хату? Материну? Ту, що на Лупиному хуторі? – не повірив Полкан.

– А то в мене десять хат! – буркнув Петро. Та відступає від дільничного. Відступає.

– Ах, ти ж короста! – обурився мєнт. – Я ж тобі чотириста гривень давав, щоби ти мені ту хату на дрова продав. Я ж за тобою півроку ходив, як та курва за гаманцем! Я ж…

Галаган йому чарку – тиць! Обмий і ти гарну справу!

– Я ж… – Полкан стопку до рота. Хлобисть – і поплив! Упевнено перетнув кордон. Хитнувся.

Куми його попід руки та до дерев’яного столу поряд із кролячими клітками. Жмут сіна під ніс – занюхай, командире! Нема закусі. Скінчилася.

Полкан – вулкан. Сіно – до біса. На Петра звіром:

– І хто… ті руїни купив?

– Одна городська. Така собі Майя. Дачниця, певно.

– От бля… – геть засмутився Полкан. – Наливай! – Чарку підняв. – За тітку Галю-покійницю. Хай їй земля пухом!

Рукавом занюхав, на мить завмер, до кумів потягся.

– Коліться, суки! Ви поштарку вбили? Я ж чув… Довго бабу різали, бо ніж у вас тупий.

Галаган усміхнувся в’їдливо, зібрав зі стола сирні крихти, вкинув до рота.

– Сирну бабу в жінки з холодильника поцупив, хай би вона… – сказав. – Давилися солодким, горілку закусювали. А що робити? Усі нормальні люди баб на Пасху ліплять, а моя Оксана і на Різдво завжди спершу сирну бабу під гніт ставить, а потім уже до куті береться.

Майка все товкла собі – до Різдва б щезнути. До сміху, вертепів, радощів, зорі ясної, щоби – пропадіть ви всі! – не знайшли, хоч би хто й потикався.

Трусилася в напівпорожньому рейсовому автобусі – сунув від столиці на північ. На сусідньому сидінні веселі баби горілкою гріються: певно, усі яйця-сир-сметану в Києві розпродали.

– Будеш?

Ні! Я не з ваших. До вікна прилипла: скоріше б ті Капулетці! Години три мордуватися, бо село те за двісті кілометрів від Києва, у лісах неподалік Добриків, де є сільрада, школа і пошта, магазин і Лариса Вікторівна – фігуриста дівчина-нотаріус у кабінеті зі штучними квітами на облупленому підвіконні. Три дні тому Майка геть зморилася, поки Лариса Вікторівна довго й ретельно готувала договір купівлі-продажу старої хати з десятьма сотками землі в Капулетцях, яку кремезний дядько Петро Реп’ях за три тисячі доларів продав громадянці Майї Михайлівні Гілці. Радості не приховував, правди не обійшов.

– Ти б подумала добре… Улітку там ще жити можна, – признався дивній дівчині. – А зараз – ніяк. Піч надто стара. Валиться.

– Нормально, – відказала тоді Майка.

– І людей поряд негусто. Поряд хати покинуті.

– І що?…

Реп’ях із Ларисою Вікторівною перезирнулися: ох, дурна! Хіба нормальна на таке горе поласиться? Та ще й так легковажно, щоби й не оглянути хату перед тим, як за неї грошики викласти?… Скріпили угоду підписами, Майка простягнула Петрові бакси, і хоч той збирався пояснити новій хазяйці старої материної хати, як краще до Капулетців дістатися, та, побачивши зелені, одразу плани змінив: гайнув до добриківського перукаря Грині могорич ставити, бо то Гриня свого часу сфотографував стару хату й виклав в Інтернет. Ще й дописав під світлиною похиленої будівлі посеред здичавілих груш: «Продається міцна хата в селі Капулетці. Навкруги – заповідні ліси, луки й озера. Романтична барлога для душевного спокою».

Аби не те оголошення, Майка ніколи б і не дізналася, що є на білому світі Капулетці. Прикипіла до розкладного крісла в чужій київській квартирі, линдала всесвітнім павутинням – де сховатися? Добре б на Гоа… Не тому, що в прагненні до простого життя далекі місцини давно облюбували зарозумілі дауншифтери і тепер жваво ділилися істеричними враженнями амебного животіння. Там сонця пекучого через край. Випалило б Майку до кісток, не померла – розтанула б, розвіялася на попіл. Та грошей і на півквитка до оманливого Сходу не вистачить. Дев’ятсот гривень, що їх кинули, як собаці кістку, – бери, не вдавися.