На запах м’яса - Дашвар Люко. Страница 6

– Саню, сірників дай! – Біля печі розгинається третій. Теж молодий, та лице тьмяне, наче в пилюці. Супиться, вправно відчиняє дверцята грубки, жмакає газету, кладе її на підлогу. На газету викладає тоненьких цурпалків решіткою – шар уздовж, шар упоперек. Підхоплює всю ту конструкцію – і не розвалюється ж! – пхає у грубку. Сірником чирк! У грубці спалахує полум’я.

– Толю, ти геній! – усміхається Санджив.

Тьмяний хитається, хапається за Санджива, аби не звалитися. Та він же п’янючий!

– Пляшка де? – похмуро кидає Уляні.

– Буде тобі пляшка, – спокійно відказує та. – Спочатку кажи, що зробив.

– А не бачиш? – геній Толя киває в бік грубки.

– А піч?

– Ходи вичистив. Глиною з герметиком тріщини замазав. Тиждень сохнутиме, – ледь ворушить язиком. – Щоби не топили, бо знову… межигірка… Піч із межигірки… То добре. Стоятиме…

– Як же без печі тиждень? – Уляна ніяк не вгамується. Уже й пляшку з кишені дістала, уже й простягнула п’янчузі, а все розпитує, наче їй тут скніти.

– Грубка є! Дров, звісно, більше візьме… Зате на ній готувати можна. І зігріє…

– Дякую, Анатолію.

– А… Пусте. – Геній ховає пляшку, підхоплює важку торбу з інструментом. Прощайте. Суне-хитається, припадає на ліву ногу. Та воно ще й кульгаве!

Майка стовбичить посеред кімнатки, на очі навертаються сльози. Тьмяний пішов. Сивий Валерій Михайлович уже каптур куртки на лоба насунув, бородань крутить шалик навколо шиї, Уляна на двері зиркає. Люди тануть, наче сніг. Їй тут одній лишатися?

– Може, допомогти чимось? – Уляна склала дрова рівною гіркою, вимела підлогу, підсунула до грубки ящик, накрила його рядниною – от і крісло.

Майка лишень хитає головою – ні.

– Я під вечір зайду. Розповім, як із грубкою впоратися.

– А зараз із нею… що робити? – Майці страшно.

– Дрова підкидай.

Уляна останньою виходить із сірої хатки, залишає по собі на столі дві білі свічки й сірники. Майка дивиться їй услід, помічає на вхідних дверях важкий засув – і без ключа можна замкнутися зсередини, ніхто не втрапить.

Так і буде! Бац тим засувом. Руки тремтять. Тиждень… Тільки до наступної п’ятниці. Грошей трохи лишилося. Печиво «Зоологічне», чай… До грубки спиною прилипла – тепло. Тиждень витримає. Вікна чимось завісить, павутиння віником збере, тапчан до грубки підсуне…

Згадала про грубку, роздратувалася – нема часу й посидіти. Усе годувати ненажеру. Присіла біля грубки навпочіпки, голими руками за гарячі чавунні дверцята вхопилася…

– Дідько! – відхопила руки, на підлогу впала. – Матінко…

На попечених пальцях пухирі.

– Клятий, вонючий хутір! Клята, вонюча хата! Клята, довбана піч!

Води! Де?! А нема! Вискочити з хати, долоні у сніг. Боже ж, як боляче! Пухирі лопаються, на пальцях кров. Клятий хутір! До дверей. А там засув. Як скривавленими пальцями торкнутися?…

Майка труситься біля дверей, ліктем упирається в засув – піддайся ж, бачиш же… Засув хрипить, ніби хто йому в горлянку вчепився, зрушає… Майка вибігає на подвір’я, падає на коліна, руки у сніг. Ілюзія може далеко завести, та й на краю землі реальність дарує тільки справжній біль.

Поштарка Галя хоч і ходила до храму, як настрій, постувала й ніколи не працювала в церковні свята, та Різдво починала святкувати не зрання, а вже під вечір, коли по телевізору показували концерти й фільми про Спасителя, бо чого його зранку пити – впадеш до вечора, а в Галі печінка хворобою скривджена, серце стукотить.

Вошкалася-вошкалася по хаті, уцілілі банки на полицях порозставляла, згадала про дивну дівчину з Лупиного хутора – смикнула чоловіка, що той саме зібрався на ставку рибу вудками від сплячки пробудити.

– Запрягай коняку, Іване! – наказала. – Поїдемо.

– Куди?

– На Лупин хутір.

– Якого?

Галя хотіла було ляснути кулаком по стільниці, щоби Іван менше слів витрачав, а скорше б коняку в сани впрягав, та – Різдво! – зітхнула.

– Треба, Ваню… – мовила лагідно.

Дістала мішок, накидала в нього цибульки, картоплі, моркви, буряків, шмат сала зверху. Що ще? Олійки пляшечку, хлібину домашню рушником огорнула, капустки квашеної, цукерок із десяток у целофановий пакетик. От і гостинчик.

– Там самого мідного дроту кілька бухт, – тряслася на підводі, доповідала чоловікові. – Ватянки ще цілі, чоботи будуть тобі для твоєї риболовлі.

– А в мішку що преш? – буркнув Іван.

– Не з порожніми ж руками в Різдво до людини їхати. Грошей за те лахміття шкода, а картоплі в нас до літа вистачить…

Коли поштарка, як та колядниця, з повнісіньким мішком вломилася до Майчиної барлоги, дівча трусилося на ящику біля холодної грубки й гірко плакало.

– От лихо! – Галя кинула мішок, присіла біля Майки, побачила попечені пальці, зойкнула. – Як це ти?! А грубка чого холодна? Толька Горох варнякав: і піч поправив, і грубку…

А з Майки сльози горохом.

– Та годі, годі! – поштарка заметушилася, гукнула чоловіка: – Іване! А ходи-но. Кістки розімнемо.

Як заходилися – дим коромислом.

Олійку Майці на попечені пальці. Поверх носовичками. Та все не мовчки: добре, що після кожного похорону хустинки тобі пхають. От і згодилися. Іван грубку за мить розтопив, Галя березового гілля насмикала, павутиння по кутах познімала, пилюку позмітала, старі ковдри та подушки у квітчастих наволоках повибивала та біля грубки розкидала – просихайте. Відро знайшла, змоталася до колодязя – води наносила, заходилася картоплю чистити. Аж спітніла. Куртку геть.

– Іване! Каструлю шукай!

А нема! Пательня чавунна, глиняні горщики сумнівні – ніяк у них картоплю не зварити.

– А ми на сальці посмажимо!

Майка прилипла до ящика, пальці тремтять-пульсують, не згинаються – хіба з ложки нагодують.

– Галю… – прошепотіла раптом. – У цій вонючій дірі жити неможливо.

Галя аж заніміла на мить від несподіванки.

– А де?! – Руки в боки, на Майку, як на гівно. – У городі вашому?! Та вам дроти поперерубуй – повиздихаєте! А ми собі піч розтопимо – уже й тепло, уже й їсти є на чому приготувати…

Набундючилася. Пательню на грубку – лясь! Сало шкварчить, топиться. Зверху картопля кружальцями.

– Іване! Збирай лахміття. Їхатимемо.

Майка знітилася.

– Ви ж на горище хотіли ще… Шкури лисячі…

– Та хай би їх міль нанівець проїла, щоби я ще за ними лізла!

– Нащо ображатися, Галю?…

Поштарка брови звела. Івана за рукав – гайда! А тому й невтямки, що в жінки настрій змінився.

– Як риби наловлю, то й тобі свіжої передам, – усміхнувся дівчині.

– А «передавалка» не лусне? – гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. – Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?!

Ех… Були б у Майки пальці дієздатними, кулькова ручка, блокнот чистий. Записала б: «Сьоме січня. Лупин хутір. Контакт з аборигенами похєрачила. Сама».

Сама-самісінька… У хаті задуха. Картопля підгорає, а начхати. Вогонь би знову не втратити! Попеченим пальцям усе діло. Светрик зняти, ганчірку до дверцят прикласти, аби відкрити грубку та дров укинути – пальцями, пальцями. Та що ж за підлість!

– Жери вже! – стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.

Тільки впоралася – пательня димить. Ліктем її від вогню.

– А картоплю чим мішати?… – Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.

Роззирнулася – біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ – Майка і картоплю ним помішала, і окраєць хліба відрубала, і замість ложки…

Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала – не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира – та все ріже, ріже…

– Нічого, козли, ви мене ще згадаєте… – прошепотіла затято. А кому?

Очі заплющила, аби не розревтися, і… заснула. Отака біда.

Грубка чесно тріщала – вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю промінцем – прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі – рип. Де там! Скрутилася біля теплого, відпливла в добрі сни – не повернеться. Година минула, друга, третя… Грубка згасла, сонце впало, миша наїлася хлібних крихт, подалася до своєї домівки, тільки груша знай рипіла – ой, згине… І де та Уляна?! Казала ж: «Надвечір прийду».