Я, Паштєт і Армія - Скрябин Кузьма. Страница 1

Кузьма СКРЯБІН

Я, ПАШТЄТ І АРМІЯ

Старий покоцаний тролейбус громихав по ранковому Петрозаводську, і водій відчував себе господарем цього безлюдного сонного міста. Морозні порожні вулиці ковтали його рогату машину та несли її в невідоме, як несе по трубах какашку, яка поняття не має — де, врешті-решт, винирне. Шофер з гидливим виразом обличчя курив першу ранкову сигаретку. Його чудо-машина тарахкотіла на кожній ямці, ніби велика посудна шафа, а він дивився на світ через широкий телевізор вікна та уявляв себе Колумбом, який пронизає океанські простори в надії відкрити тут, посеред спального району, якусь там Індію чи Мальдіви.

Я сидів на холодній сідушці, бо нічия дупа не встигла розігріти її до мене. Тролейбус віз водія кудись в романтичне незвідане, а мене, сука, — у військкомат. Мені завжди везло на паранормальні явища, і цього разу я потрапив у число щасливців, яких загребли в армію прямо з інституту. Водій так задумався над своїм відповідальним ділом — відкрити для людства новий шмат суші серед облуплених «хрущовок» — що забув стати на зупинці, і я прочалапав по холодному мокрому асфальту зайвий кілометр. Потім я буду вдячний йому за цей останній кілометр ВОЛІ. Але тепер я плівся вулицею, тягнув величезну сумку, напхану всяким не потрібним мотлохом, який поклали мені мама з татком, віддаючи сина напрокат державі на два роки, за сім рублів на місяць.

Насправді, вони боялися більше, ніж я. Я не боявся взагалі, бо проводи у стінах нашої общаги йшли другий тиждень, і часто в воєнкомат зранку їхали ті персонажі, на яких там не чекали. В Афганістані йшла війна, і ніхто не знав — куди кого пошлють. Мене ж гризла тільки проблема холоду. Бо я ненавиджу холод. Але знаю чувачка, який його любить. Це — Хасан, картавий татарський долбограй із зачіскою, як стара кроляча шапка, який жив і вчився зі мною на першому курсі універа. Татарин за національністю та придурок по гороскопу, він завжди витворяв нелогічні та глибоко антигуманні вчинки.

Так, повертаючися з блядок, він запізнився в гуртожиток, і змусив двох бомжів, які спали біля батареї на вокзалі, принести звідкись довжелезну металічну драбину та приставити її до підвіконника на четвертому поверсі. Хасан зайшов по ній в кімнату пішки, як Лєнін на броньовичок, підігрітий якоюсь гидотою, що смерділа на квартал навколо, як згоріле зчеплення. Приглушений вокал замерзлого татарського ідіота змусив тоді мене голого відкрити настіж вікно й повіддирати клейкі смужки, які свого часу ми ліпили довго та нудно, щоб на вулицю не втікало тепло. Назавтра бригада пожежників, у кількості восьми кремезних чоловіків, знайшла свою викрадену драбину, але не змогла її підняти. Сам Хасан зачудовано дивився на них із вікна нашої кімнати, струшував попіл у склянку з чаєм, у якій чомусь плавали дві мої шкарпетки, та обговорював можливість падіння драбини їм на голови…

Я вперся у ворота воєнкомату та останній раз глянув на світ за своїми плечима. Боже, який же він красивий! Ти починаєш розуміти багато елементарних речей тільки в армії. І хоча б для того треба туди потрапити — аби навчитись цінувати те, на що ми не звертаємо увагу на гражданці. Наприклад, повагу. З першого дня армії ти дорівнюєш нулю, і саме від нього починаєш піднімати свою ціну в очах оточуючих тебе персонажів.

— Прізивнік, бля-на. Ка мнє бєггом марш! — таким голосом могла кричати людина, що потрапила під бетономішалку.

— Я, шо лі? — знизав я плечима та подивився на крикуна — прапорщика, який виглядав так, ніби був в армії довше, ніж існувала сама армія. Навіть на відстані було видно, як його вуса, пожовтілі від тонн нікотину, настовбурчувалися при кожному слові. Мене знудило від раптової думки, що прапор мусить кожен день облизувати ту страшну жовту волосню. Цікаво, яка флора і фауна може там мешкати?

— Шо лі — у тьоті Олі! Ти, засранєц, ка мнє, бєггам! — знову верескнув він, і мені не залишалося нічого іншого, як підскоком пораненої в сраку антилопи погнати до нього.

— Брасай сумку, нах, і пашол убірать лістья, понял, нах? — то було моє перше бойове завдання. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках. Я покрутив головою в пошуках місця, куди кинути свої речі, але дістав від прапора підзатильник. І був би заробив ще смачний копняк під сраку, якби не моє спортивно-волейбольне минуле. Крутнувши попою, як моделька на подіумі, я вивернувся з-під блискучої подачі, гідної старіка Бехкема, кинув кудись торбу і погнав за інструментом.

— Вот так, нах! — почув я задоволене за спиною.

За будинком воєнкомата стояла стара стодола, в якій сидів зашмуляний старшина-сверхсрочник, і ліниво спостерігав за тим, як облізлий пес наярює кола, намагаючись зловити зубами свій хвіст.

— Мєня паслалі лістья убірать, — звернувся я до старшини.

— А я прі чьом? Убірай, нах, — видно було, що старшина косить під прапора і повторює його методику спілкування.

— Так, граблі дайтє, — попросив я.

— З граблямі каждий смагьот, а ти так папробуй, — сказав він і заржав жовтозубою либою здохлої нутрії.

— Пішов до сраки, — з привітною посмішкою сказав я в надії, що старшина не врубається.

— Посрать — то сході, канєшна! — не відводячи погляду від собаки, побажав він мені.

Я закарбував перше армійське правило. Накази можна не виконувати, якщо грамотно від них відмазатися. Я зайшов за кут будинку, де від прапорщика ничкувалися ще з десять побритих на синій туман пацанів. Один, типу бувалий, розказував їм на ходу придумані ним самим історії.

— І майор, карочє, бєрьот єво за рага, і хєрачіт кулаком па балдє.

— А тот чьо? — з відкритим від страху та подиву ротом спитався довгий худезний хлопець із прищавим, як у жаби, лицем.

— А тот ржот, карочє, і майора па яйцам ка-а-ак засандаліт! Майор падаєт на калєні, а Сєрьога, єво Сєрьога звалі, фуражку снял і в кусти — фігась.

— Во дайот! — вклинився в розмову ще один, з естонським акцентом та абсолютно білими бровами — напевно, карел.

— Да я атвєчяю! А тут патруль падбєгаєт і етава Сєрьогу за рукі хватать. А он ім — казли, паламайтєсь, а нє то я вас паламаю. І начінаєт раскручівать. А ані на руках павіслі, атпустіть баятца. Он падашол і аб столб іх ка-а-ак далбаньот — ета цирк, я атвєчяю.

— Так а дє он сєйчас, а? — знову відкрив рот жабомордий чахлик.

— В дєзбат упьорлі, лєт на дєсять, — закурюючи сказав бувалий таким тоном, ніби йому прийшла повістка в ГУЛАГ, але він обіцяв, «шо всєх найдьот і убйот нах бля». — Майор до сіх пор пісклява разгаваріваєт. Відна, маракаси ваабще нахрен патєрял.

Я підсів до них, витягнув сигаретку, і всі, як по команді, простягнули руки.

— Закурім, браток? — озвучив загальне бажання бувалий.

— Курі, народ, — я простягнув їм пачку і зрозумів правило друге: якщо хочеш купляти блок на день — махай сигаретами у всіх на виду. Моя пачка швиденько схудла, за останню взявся жабомордий.

— Паслєднюю нє бєрут, — розстроєно сказав він. Я віддав йому свій бичок.

— Тєбя куда, брат? — спитав бувалий.

— Нє знаю, а вас?

— Я в Афган хачу, прасітца буду, — гордо сказав він, і лиця у всіх витягнулися, як у коня, який замість вівса хапанув скловати.

— Распрєдєлять послє абєда абєщалі, — сказав карєл.

— Ти аткуда знаєш? — спитав жабомордий.

— Да, слишал, тут капітан адін гаваріл, дєсантнік вродє.

— Хєр он, а нє дєсантнік, ти личкі відєл? — презирливо обрубав бувалий.

— Нє, нє відєл. А чьо?

— Да он стройбат, йоптіть. Лопата — друг салдата, — бувалий чвиркнув слиною через зуби та влучив собі на штани.

— А мєня в артілєрію запісалі — уєжжаєм чєрєз два часа, — виступив ще один пацанчик, дуже клаповухий.

— Да, у тя уши артілєрійскіє, — вставив бувалий, — прям Суворов, нах!

Народ радісно заржав.

— А я на трі года залєтєл, пацани, — обізвався гарно складений хлопчина десь із-під Кємі, — в морфлот запісалі.

— Нє хєр била на турнікє вісєть, ані туда всєх здарових грєбут, — заявив бувалий, і всі закивали головами.