Я, Паштєт і Армія - Скрябин Кузьма. Страница 4

— Строітца! — скомандував Скворцов і гикнув настільки потужно, що з рота в нього вилізла велика пивна булька.

— Ра-а-а-щітайсь! — ще раз гикнув він, і всі, хто ще лишився в живих, почали рахуватися.

За нашими спинами поїхав поїзд. Ми дорахувалися до сорок третього. На вокзалі Петрозаводська нас сідало сорок п’ять. Решта їхала до Москви. Цифра не сходилася, й голова Скворцова не хотіла приймати цю інформацію як факт. Ми рахувалися разів десять. Але на сорок третьому люди вперто закінчувалися. Габаритні червоні вогники поїзда як раз зникли за поворотом, коли той із новобранців, на кому закінчувався відлік, відкрив рот і тихо видав:

— Ми їх в поєздє забилі.

— Атставіть забилі? Хто забил? — в паніці розбризкуючи пероном піну від пива, закричав Скворцов. — Убью казлов!

З войовничим настроєм Скворцов побіг у приміщення вокзалу.

— Как астанавіть поєзд?! — долинув зсередини його неспокійний дискант.

— Слєдующая станция — Бологоє, єдьтє туда, там встрєтітє. Поєзд пассажирскій, на таксі дагонітє, — спокійно відповів йому хтось. Відчувалося, що цей «хтось» таких уже бачив.

Скворцов вибіг на двір і з розгону влетів у машину таксі, ніби забувши про власну маленьку армію, яка займала весь перон Вишнього Волочка. Але через секунду він висунув голову з машини та скомандував:

— Занять пазіциї на вакзалє. Старший — ти, — він тикнув пальцем у самого здорового з нас. — Нє піть, нє дуріть, нє хуліганіть. Мєсних нє трогать. Буду чєрєз час.

Таксист рвонув з місця, а ми залишилися — з величезною спокусою закінчити свою службу прямо зараз.

Перші дні війська довгі, як полярні зими. Таке враження, що зранку тобі було вісімнадцять, а ввечері — вже за сорок. Нас ретельно готували до прийняття присяги, і ми годинами топали по плацу та чеканили стройовий крок. Після обіду всіх вистроїли в шеренгу і капітан Скворцов спитав:

— Кто єсть із музикантов?

Почути щось таке в перші дні дурдому, коли в умі вже підшуковуєш місце на стелі, щоб прив’язати шнурівочку та повіситись, було, м’яко кажучи, шоком.

— Я! — несподівано для самого себе голосно гавкнув я, аж закашлявся.

— Вийті із строя, — Скворцов недовірливо подивився на мене, бо побритий під нуль й дико затягнутий ременем я більше нагадував сачок для риби.

— Чєм дакажеш? — Скворцов продовжував тест на профпридатність.

— Магу сиграть на піаніно, — несміливо відповів я.

— На раялє каждий дурак сможет. А на трубє дуєш?

— Єслі Родінє надо, то дуну.

— А пєть магьош, с ансамблєм?

— Да пєл, вродє, на гражданкє. Смагу, таваріщ капітан!

Скворцов забрав мене і ми довго йшли лабіринтами чоловічого монастиря, на території якого в п’ятдесятих роках розмістили Школу Молодших Авіаційних Спеціалістів. По дорозі Скворцов мовчав, на його обличчі відображалися всі муки Христові. Він наперед переживав сцени, в яких його вбивають за то, що він затусував якогось прахадімца вокалістом в орденоносний ансамбль. Ми вперлися в каптьорку, з-за дверей якої долинали такі рідні моєму вухові звуки. Хтось пердів на тубі, хтось волав у мікрофон, хтось, ніби напильником, дер по струнах електрогітари. То була МУЗИКА, яку я аж ніяк не очікував почути на третій день армії. Двері відкрились, і Скворцов представив мене:

— Баєц іграєт на трубє і прі надабнасті пайот. Іспитайтє і вєчєрам далажитє.

Він повернувся і щез, не очікуючи на реакцію отупілих від какофонії воїнів, які нещадно мучили музичні інструменти. Один, видно рукавадітєль, в окулярах з величезними, як дно трилітрової банки, лінзами, підійшов і дав мені мікрофон.

— У нас послєзавтра канцерт, а вакаліст дємбєльнулся. Нада пару пєсєн разучіть, понял?

— А какіє іграєтє?

— Пака нікакіх. Вспамінаєм, бля, і чьо-та нє клєітца.

В ті часи суперпопулярною була пісня Статус Кво — Ін зе армі нав, яку я винахідливо і запропонував пацанам.

— Как раз пад прісягу, да, рєбята? А штоп нікто нє дагадался, ми єйо на рускій пєрєвєдьом. Тіпа — Сєйчас ти в армії.

— О-ба-на! — всі широко відкрили роти від такого легкого вирішення глобальної проблеми.

Я пішов перекладати текст, а пацани здирали партії, перемотуючи пісню туди-сюди на магнітофоні. Через двадцять хвилин ми вже валили нічим не гірше за Статус Кво, а під вікнами нашої каптьорки зібралася невелика купка наших перших фанів, які курили та плювали собі під ноги, вживаючись у роль героя нашого хіта.

Мене навіть не будили вранці — я йшов на десяту на репетицію.

— Бєрєгі голос, — сказав мені Скворцов, — штоб нє абасрался на смотрє.

Я їв подвійні порції, масла давали ледь не по кілограму, щоб змазувалися голосові зв’язки. Подумки я вже бачив себе керівником того ансамблю аж до дємбєля, і спокійно засипав під крик днєвального «Рота, Атбой!».

Було перше травня 1987 року. Поприїжджали наші батьки, їх запустили на територію учєбки, і ми могли фрагментарно спостерігати їх у щілини в паркані, який відділяв наш плац від стадіону, де мав проходити святковий концерт. Нас відвели в баню та дозволили так довго митися, ніби завтра намічалися торги людьми. До мене підбіг Скворцов:

— Бистра бєгі в музикалку, трубач забалєл — будєш іграть на парадє.

— Кузьма, бєрі тубу і пашлі строіцца, — рукавадітєль тикнув мені в руки трубу, розміром з Володимирський собор, і я, одівши її собі на голову, як факіри замотуються пітонами, з підкошеними колінами поковиляв за оркестром. То аж ніяк не входило в мої плани, адже я мав тільки співати Статус Кво, а тут бляцка туба намалювалася. У тій всій історії був лише один плюс — у туби всі ноти звучать однаково, приблизно як пукає кінь. Я колись чув то діло в селі, коли дядько їхав на возі і збирав в людей молоко, а кінь нервово бив копитом і в такт випускав в атмосферу скомпресовані дози пропан-бутану з характерним ритмічним звуком. Коротше, якщо дути по темі, тобто старатися пердіти в долю з усіма, то можна було й не зганьбитися.

Ми стали в урочисту шеренгу, наш рукавадітєль роздав усім ноти, махнув рукою і ми пішли. У всіх ноти чомусь нормально трималися на спеціальних зажимах, прироблених до їхніх інструментів, а я свої тримав тією ж рукою, якою й тиснув на клавіші. Ноти постійно падали мені на ніс, і я наступав на ногу комусь зліва або бив тубою по голові когось справа. Я поняття не мав, як у таких умовах можна грати на цьому оргазмотворчому інструменті, і з кожним подихом в мене темніло в очах.

До кінця першого маршу я зрозумів, що без нот буде не гірше, і непомітно кинув їх під ноги оркестру. Почався другий марш, і я з усіх сил старався пердіти в першу долю з бубністом. Мене це починало забавляти. Я вдував життя в цю вихлопну трубу від щирого українського серця, і мої губи від приливу крові вже починали нагадувати коров’ячі. Маленький кларнетист, який йшов справа від мене, кривився, ніби з’їв тарілку лайна, бо жерло моєї труби впиралося йому просто у вухо. Думаю, він переживав перегрузки більші, ніж пілот винищувача, та подумки вже відкладав гроші на операцію барабанної перетинки. Саме він, гад, і розкаже через три години командиру роти, що я і туба — речі несумісні. Але до того викриття було ще трохи часу, і я святково задував у свій мундштук і згадував слова пісні, з якою мав вийти на сцену за годину.

Нарешті, ми пройшли останнє коло й зупинилися біля трибуни з начальством. Я почував себе так, ніби здав відро крові для жертв Хіросіми. Губи тремтіли і тепер уже були величиною з чебурек. Дико хотілося пити і срати. В мене чомусь завжди вихід на сцену супроводжувався викидом негативної енергії. Я стояв у задньому ряді, тож зробивши крок назад, опинився в корчах. Все навколо майоріло прапорами і транспарантами, один з яких — з надписом «Пабєдім імпєріалізм» прикривав мій відхід. Не випускаючи тубу з рук, я зняв штани і наклав усе нажите за останні пару днів на мурашник, який був під деревцем, чим поставив хрест на багаторічній праці його багатолюдної сім’ї. Використавши замість паперу лопух, я загнав собі в тіло пару будяків — в народі їх називають орденами, бо, коли їх кидаєш, вони прилипають до одягу. І зараз вони також прилипли, але з внутрішнього боку моїх штанів, чим дуже прикрасили моє і без того багатогранне існування. Я повернувся в стрій, і рукавадітєль дав мені знак підійти до сцени. Ноги підкошувалися, будяки, ніби живі організми, терлися об мою дупу, змушуючи мене манірно виляти. Ми піднялися на поміст, група була у зборі. Ведучий майор об’явив наш виступ: