Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 1

Андрій Курков

Львівська гастроль Джимі Хендрікса

Розділ 1

Хода майже завжди видає вік того, хто йде. У чоловічка, поки малий, хода цікава, аж сміється. Він ідучи раз у раз навшпиньки піднімається, аби що-небудь приховане для його зросту побачити. Ніхто зазвичай не проти, поки вертикальний зріст чоловічка не збільшиться до півтора метра. Після цього короткочасно хода стає злегка хуліганистою і гордовитою, або навпаки, пригладженою, з ледве помітним нахилом уперед. Це вже, звичайно, далеко не всім подобається, та й побоювання у перехожих викликає: мало що людина з такою ходою витворити може?! Ну а далі – у кого як. Хто років двадцять ходить прямо, хто трохи боком – це вже від життєвої позиції та рівня страху залежить. Проте це правило діє тільки у світлий час доби. Вночі ж можна ходити, відмовившись од своєї денної ходи і від віку. Ніч розкріпачує. Особливо в ніч на вісімнадцяте вересня.

Звуки кроків цієї вересневої ночі 2011 року лунали і з Грушевського, й із Зеленої, і з Федорова, й із Замарстинівської, і з боку Стрийського парку, на деревах якого здавна ночують хмари огрядних ворон, що від’їдаються вдень на міському звалищі біля села Грибовичів.

Це були «сольні» кроки людей, що йдуть окремо й ніколи, навіть у незабутні радянські часи, не вміли крокувати строєм. Спробуй якийсь хлопчисько-барабанщик упорядкувати їхній крок, він одразу отримав би «легкі тілесні ушкодження». На «тяжкі тілесні ушкодження» ці люди були зовсім не здатні. Навіть якщо дізнавалися, що «хлопчиком-барабанщиком», тільки вже в іншому, не буквальному розумінні, виявлявся хтось із нещодавно прийнятих до їхнього вузького кола. Вузьке коло, втім, тільки нещодавно стало дійсно вузьким. Раніше, років двадцять п'ять – тридцять тому, воно ще перевищувало півсотні людей, а в середині кожного вересня – значно збільшувалося, доповнюючись однодумцями й співчуваючими, що приїздили автостопом, потягами і просто приходили пішки.

Повз монастир Святого Альфонса провінції Чина найсвятішого Рятівника кроки того, хто йде, прозвучали трохи нервово. Було чутно: той, хто йде, поспішає. Вулиця Замарстинівська, якою поспішав той, хто йде, могла б колись дотягнутися своєю цегляною рукою і до Брюховичів, але чомусь не зробила цього. Її довжині досі можуть позаздрити паризькі бульвари, а якби її порізати на рівні шматки й переставити ці шматки вулиці правильно пересічними лініями перпендикулярно один до одного, то вийшов би повноцінний німецький райцентр зі славною історією. Адже на ній, на Замарстинівській, чого тільки не було за її довге життя, що все ще триває. Вулиці живуть довго, переживаючи людей, які їх населяють, покоління за поколінням. На Замарстинівській завжди багато молилися, виробляли та пили горілку й лікери, у фільмобазі обласної контори кінопрокату зберігали фільми і тут же їх показували в кінотеатрі імені Шевченка, навчали саджати сади й вирощувати овочі, навчали водити автомобілі й навіть лікували хворих і поранених міліціонерів. Втім, лікують їх на цій вулиці й дотепер. І лікують, і відспівують у прилікарняній каплиці тих, кого не змогли повернути в «стрій». Усе має бути за правилами, і всякий рух мусить мати ознаку майбутньої завершеності, як усяке речення, хоч скільки б у нім було ком, зобов'язане закінчуватися крапкою, трьома крапками або емоційнішим розділовим знаком.

Той, хто йде, – він прожив у самому кінці цієї вулиці своє не бідне подіями життя, – завжди носив Замарстинівську з собою. Він її відчував, як гарний водій відчуває, не звертаючи на це свідомої уваги, габарити своєї машини, заздалегідь знаючи, в яку браму вона в'їде, а в яку – ні.

Обличчя того, хто йде, було затулене від неба крислатим шкіряним капелюхом коричневого кольору. Із-під капелюха на плечі опускалося довге волосся з сивиною. Усі інші деталі можна б і опустити. Хіба що високі, на вигляд військові черевики, жорстко зашнуровані, вітчизняні, надійної пішохідної моделі, що іменується в останні 50 років «гівнодави». Китайці так і не навчилися робити цю модель. їм здається, що на її виробництво йде надто багато гуми особливої твердості й особливої якості, й надто багато грубої шкіри. Останнім оплотом виробництва «гівнодавів» поки що залишаються Білорусь і Придністров'я. Але й у Львові залишилися ще умільці, які не тільки здатні вручну циганською голкою проколоти шматок товстючої свинячої шкіри, але й так скріпити верхню частину черевика з нижньою, як не вдалося Радянській армії скріпити 1939-го Західну Україну зі Східною. Та й по звуку кроків гарний швець завжди зрозуміє: сфальшував виробник чи по совісті взуття змайстрував. Адже обидві підошви мають звучати в унісон. І у Львові, в місті тонкої звукової культури, це особливо важливо. Не можна, щоб лівий каблук стукав по бруківці, як лівий, а правий – як правий! Вони мають звучати як пара. Як закохана в дорогу пара. У того, хто йде, в кишені задзвонив мобільник.

– Аліку, ти далеко? – поцікавився голос давнього друга.

– Ми ж не німці, нам поспішати нікуди, – відповів той. – А ти де?

– На Личаківській.

– Зрозумів, – сказав Алік. – Скоро буду.

Коли Алік підійшов до зачиненої брами Личаківського цвинтаря, з-під дерев, що ростуть поблизу, виступили душ десять. Вийшли неспішно, обступили його, він якраз діставав із кишені ключ від брамного замка.

Ключ уже шмигнув у щілину до поворотного механізму, коли за спинами присутніх, різонувши слух, пролунали «непарні» кроки. Алік теж озирнувся і побачив двометрового, трохи сутулого чоловіка. Його довге русяве волосся мовби говорило: «Я – свій».

– Labas vakaras! [1] – неголосно мовив він.

– Аудрюс?! – здивувався вголос Алік, провівши по мовцеві очима і зупинивши погляд на його гостроносих і тонкопідошовних туфлях. – Потягом?

– Так, через Київ, – кивнув той.

Люди, що завмерли на хвилинку, ожили, почали підходити до Аудрюса, обійматись. Алік обійняв його останнім.

– Давно тебе не було, – сказав.

Потім обернувся до воріт, провернув ключ, і сталева дуга висячого замка вискочила з паза.

По цвинтарю йшли мовчки. Піднявшись на пагорб, спинилися, огляділись. Алік заклично махнув рукою і повів інших за собою вслід між могил і огорож. Спинився біля залізного хреста, який ніби спеціально сховався від сторонніх поховань за стовбуром старого дерева і двома кущами, що розрослись. Огорожі тут не було. Довговолоса немолода компанія стовпилася навколо непримітної могилки. На іржавій табличці, привареній до самої хрестовини, неможливо було прочитати ні імені, ні прізвища покійного. Один із тих, що прийшли, опустився навпочіпки перед хрестом, уткнувся колінами в край могильного насипу й дістав із кишені куртки пакетик. Розгорнув. Виклав на все ще зелену траву бляшанку з білою фарбою. У руках з'явився пензлик.