Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 3

Алік зупинився. Зупинилися поруч і ті, що йшли за ним. На очах у тих, що стояли під надомною, освітленою слабенькою лампочкою табличкою «Личаківська, 84-А», темрява наповнювалася повітряним молоком туману.

У роті в Аліка, на язиці, на піднебінні, відчулася легка солодкість.

«Фабрика «Світоч»?! – подумав Алік. – Цей туман явно звідти… повітряні відходи молочного шоколаду?!» – посміхнувся він своїм по-дитячому іронічним думкам.

Втупився у надомну табличку, що зникала на його очах.

– Аліку, я піду, – сказав голос капітана Рябцева. – Іншим разом.

– Яким разом? – запитав Алік.

– Ти ж ні разу не переселявся, – доброзичливо говорив капітан. – Адресу я твою із сімдесятих знаю. Зайду, розповім тобі все. Може, навіть завтра.

Хлопці попрощались і розчинилися в цьому раптовому нічному тумані. Залишився поруч тільки Аудрюс, він стояв, майже торкаючись плечем Аліка.

– їдьмо до мене, – запропонував Алік своєму прибалтійському другу. – У мене бальзам є.

– У мене також, дві пляшки «Трьох дев'яток», – відповів той.

Алік дістав мобільник. Набрав фірму таксі, але телефон диспетчера не відповідав. Набрав іншу – той же результат. І раптом почув звук мотора. Він пам'ятав, що стояв поряд із дорогою. Намацав підошвою черевика край бордюру, почав удивлятися в бік, звідки наближалася до них усе ще не видима, але вже чутна машина. Ступив на проїжджу частину, заздалегідь підвівши праву руку.

Із молочного туману випливли два жовтки фар, зовсім поряд. Алік зробив іще крок, аби його було краще видно. І тут завищали гальма, і машину понесло по мокрій бруківці просто на Аліка. Правий жовток фари несильно вдарив його в коліно, і він відскочив, змахнув руками, намагаючись знайти рівновагу та втриматись у вертикальному положенні, але не втримався.

Машина зупинилась. У салоні спалахнуло світло, і в цьому світлі Алік побачив два перелякані обличчя. Одне належало молодому, можливо, тридцятирічному чоловікові, друге було старше. Гострота носа і доглянуті вуса старшого пасажира видавали в ньому іноземця, скоріше за все, поляка. Молодий відчинив дверцята, вийшов. Його руки тремтіли. Він був у шоку.

– З вами все гаразд? – запитав він Аліка, який знову стояв на ногах, потираючи забите коліно. – Я вас не бачив!

– Нічого, нічого, – примовляв Алік. – Аудрюсе, ти тут? – озирнувся він.

– Тут, – відповів приятель, підходячи ближче до машини.

– Може, вас відвезти куди-небудь? – запитав водій старенького «опеля», зчепивши п'ятірні в замок, аби спинити тремтіння.

– А я якраз машину ловив, щоб їхати, – мовив трохи відчужено Алік. – На Замарстинівську, в кінець…

– Сідайте! – водій відчинив задні дверці й тепер зацікавлено, все ще переляканими очима розглядав цих немолодих довговолосих приятелів.

Машина рушила і немов попливла всередині туманного молока, як підводний човен темними, глибокими та непрозорими водами.

– А ви мою вулицю знайдете? – не без сумніву в голосі запитав Алік.

– Або ми її, або вона нас знайде. Головне – не поспішати. Ви ж не поспішаєте?!

Мала швидкість заспокоїла Аліка.

– Ти як? – запитав він у Аудрюса.

– Нормально.

– Як ти думаєш, Рябцев правду сказав?!

Аудрюс знизав плечима. Відповідати йому не хотілося, та й не було в нього конкретної відповіді.

їхали з півгодини мовчки, і враз у тумані, що раптово розступився, з'явилися стовбури сосен і знайомий паркан міліційної лікарні.

– Ну от, – видихнув полегшено водій. – Вам далі?

– Ага, тут уже недалеко, – Алік кивнув. І знов озирнувся на Аудрюса. – Посидимо у мене трохи, відпочинемо, – сказав.

– Мені б поспати кілька годин, – мовив Аудрюс утомлено.

– Тоді спочатку поспимо, а потім відпочинемо, – сказав Алік і позіхнув.

Розділ 2

Висадивши довговолосих пасажирів, «опель» розвернувся і поїхав назад, цього разу в бік центру.

– У нас такіє хіпі давно вимерлі, – сказав по-російськи з помітним акцентом вусатий пасажир. – Наркотікі, гашиш… Хіпі вообще долґо нє жілі, зато с сексом і весело! Ми єщо спробуєм?

– Що спробуємо, пане Ярек? – здивувався водій, в якого з усього щойно сказаного поляком у голові залишилися тільки слова «сєкс» і «вєсєло».

– Ну а за что я тєбє плачу, курва-мать?!

Водій уважно вдивився в дорогу. Туман розсіювався.

– Спробуємо, – закивав він і позіхнув, одночасно натискаючи на педаль газу.

По протертій вологою ганчіркою ночі бруківці вулиці Шпитальної, розсовуючи туман фарами й корпусом, «опель» Тараса «мчав» зі швидкістю двадцять кілометрів за годину. Машину трясло – не пристебнутий ременем безпеки пасажир підстрибував на правому передньому сидінні. Тарасу навіть ця швидкість здавалася небезпечною. Але ніякий туман не був спроможний скасувати капіталізм, який в Україні настав двадцять років тому. А капіталізм – це жорстко. Хочеш їсти – йди працюй!

– Ну як? – зупинивши машину, запитав Тарас у пана Ярека, поляка років п'ятдесяти, що спеціально приїхав до Львова.

Місяць тому цей поляк знайшов в Інтернеті рекламну сторіночку Тараса й зацікавився. Зацікавився – і приїхав. Скільки сюди від Польщі їхати? Смішно подумати. Польща цілком могла виявитися передмістям Львова – такі тут відстані!

– Ви якщо втомилися, то пристебніться! – додав Тарас. – Або можемо вже й закінчити на сьогодні?

– Нєт, – хитнув головою поляк і перейшов з ламаної російської на польську. – Вєш цо. Може, єще трохе… мінут пєтнаща. – Пан Ярек говорив, зціпивши від болю зуби. Його очі були згаслими, такими ж, як і голос.

– А може, все-таки краще завтра продовжимо? – вже тихіше та обережніше спробував Тарас наполягти на своєму після хвилинної паузи. – В такому тумані…

– Завтра?! То задрого бенджє… Хіпі ваших одвозили тоже за муй рахунек?

– Гаразд, – видихнув Тарас.

Сірий «опель вектра» з довгою і міжнародною біографією – Німеччина кінця вісімдесятих, Польща дев'яностих, Білорусь двотисячних і ось тепер Україна 2011 року – рушив і покотився по горбатій, нерівній бруківці, передаючи водієві та пасажирові в точності кожну вібрацію, кожен поштовх, кожну ямку.

Тарас нахилився ближче до лобового скла. Він майже лежав грудьми на кермі. Вдивлявся. Стрілка спідометра піднялася до «60». Пасажир мовчав, підстрибуючи на дорозі разом із машиною та її водієм.

Особисто розроблені «лікувальні» маршрути нічним Львовом Тарас знав напам'ять. Не просто назви вулиць, а навіть повз які будинки вони проїжджають і які машини під цими будинками найчастіше стоять. Коли б не туман – ніяких проблем.

Пан Ярек різко застогнав, кинув руки в пах, затиснув між стегон, затягнутих у джинси, так, наче хотів їх зігріти.

Тарас глянув скоса на пасажира. На його губах з'явилася ледве помітна усмішка. Рішучіше натиснув на педаль газу, і машина помчала по густо затуманеній вулиці як скажена.

В очах Тараса застигли одночасно азарт і страх. Страх був присутній на самому кінчику його погляду, що впирався разом із променями фар у туман. І хоч фари пробивали туман метрів на двадцять, але, з'явися на дорозі якась перешкода, неважливо – жива чи ні, машину вчасно було б уже не зупинити. Мокра бруківка не набагато краща за звичайну ожеледь.

Несподівано «опель» підкинуло так, що Тарас, цього разу не пристебнутий, торкнувся маківкою стелі салону. Поляка струсонуло сильніше, і він зціпив зуби, мовби намагаючись зупинити виття, що ось-ось мало вирватись із його нутра назовні.

Тарас кинув нервовий погляд на пасажира.

– Стой, стоп! – заволав пан Ярек, розціпивши зуби, і тут же мовби судома скрутила все його тіло. Скрутила і відразу ж відпустила. Він обм'якнув, якось увесь зіщулився, опустив лікті до ніг. Губи на його зблідлому обличчі витяглися в трубочку, наче він збирався свиснути.

Тарас ударив ногою по педалі гальма. «Опель» кинуло до бровки.

Поляк простягнув ліву руку до Тараса. Рука тремтіла. Тарас миттєво, завченим рухом витягнув із-під свого сидіння літрову скляну банку і передав полякові.