Земля - Стефанык Василь Семенович. Страница 1

ВОНА - ЗЕМЛЯ

То як Се­мен із за­хо­дом сон­ця вер­нув до­до­му, то зас­тав на своїм подвір'ї п'ять ко­ва­них возів, на­би­тих всіля­ким доб­ром, ще й ко­лис­ка на­вер­ху бу­ла. Коні ко­ло возів добрі. А на приспі сиділи старі й мо­лоді, самі нез­най­омі. То Се­мен ста­рий і бо­сий, з че­ре­ви­ка­ми че­рез плечі, ска­зав:

- Славайсу Хрис­ту, лю­ди добрі! Відки ви і як вас маю зва­ти?

- Ми бу­ко­винські, вой­на вігна­ла нас із до­му; я є Да­ни­ло, а це ко­ло ме­не моя жінка Марія, ста­ра вже; а це мої дві невістці з дітьми, та донька, та­кож з дітьми; та хо­че­мо у вас пе­ре­но­чу­ва­ти, як прий­ме­те.

- Ночуйте, та будьте гос­тя­ми. Ся­ду я ко­ло вас, та по­ба­ла­каю з ва­ми, а жінка най ва­рить ве­че­рю. Во­на в ме­не дру­га, мо­ло­да і год­на, як схо­че.

- А це в ме­не пер­ша, уже п'ятде­сят років, як за мною, та те­пер здуріла, та по­хо­ваю я єї десь на роз­до­ро­жу, бо ро­зум свій за­гу­би­ла під ко­ле­са­ми. До­ки ще з фіри виділа на­ше се­ло, то пла­ка­ла та з во­за тіка­ла, та невістки здо­га­ня­ли, а як не вздріла вже сво­го се­ла, та заніміла. Та си­дить отут німа ме­жи вну­ка­ми…

- Бадю Да­ни­ле, не ди­вуй­те! Во­на ли­ши­ла сло­ва свої на вікнах та на зо­ло­тих об­ра­зах в свої хаті, то во­ни, як пта­шеч­ки, б'ютьси по по­рожні хаті, як си­ро­ти. Молитви ще­бе­чуть по вуг­лах, а ба­ба без них німа бу­де… А підіть ви до ве­ли­кої ха­ти та пе­ред свя­тим Ни­ко­лаєм про­ведіть єї мо­лит­ву; мо­же, на­ро­дитьси в ні сло­во.

То оба старі за­тяг­ну­ли ба­бу пе­ред об­ра­зи й го­лос­но го­во­ри­ли мо­лит­ву. Та ба­ба мов­ча­ла.

- Загубила во­на свої сло­ва ко­ло своїх свєтих та й там їх відшу­кає.

Знов на приспі.

- Не моє діло пи­та­ти, але чо­го ви ко­ва­ни­ми во­за­ми та во­ро­ни­ми кіньми та з дітьми мо­ло­ди­ми зем­лю свою по­ки­ну­ли?

- Бадю Се­ме­не, на во­роні коні та на во­зи ко­вані я склав свої діти, аби їх на на­ру­гу не по­да­ти. Як по­па з по­па­дею ску­ва­ли та по­вез­ли в го­ри, як про­фе­со­ра взєли вночі бог вість ку­да, а віта повіси­ли се­ред се­ла і пок­ла­ли жовніря, аби хто не по­хо­вав, то я відрікси землі та й кров свою нак­лав на ко­вані во­зи, аби ніхто єї не спо­га­нив. Цар пра­вос­лав­ний, а ми пра­вос­лавні, та й зра­да. Це раз; а дру­гий раз - мос­каль іде і сон­це за­ля­гає. І Хи­на, і Сибір, та ди­кий нарід з ціло­го світа; ста­рих ріжуть, мо­лоді жінки гвав­ту­ють та ци­ц­­ки відру­бу­ють, а малі діти ве­дуть у колію та роз­ки­да­ють по пус­тих зем­лях у да­лекім царстві… Та вікна в селі послі­пли, а дзво­ни заніміли. Ка­ра бо­жа спус­ти­ла­си на нас за гріхи ціло­го світа. І від тєжкої ру­ки гос­по­да ми­ло­серд­но­го я про­­бу­вав кров свою, діти мої, заб­ра­ти в мир хре­ще­ний.

- Кличуть вечєріти, Да­ни­ле, а бо­га не гнівіть своїм не­ро­зу­м­ним жа­лем.

Їжте та досєгай­те ви, пта­хи, що ле­ти­те, не зна­ти ку­ди. А ми, Да­ни­ле, оба по­кушіймо цеї гіркої, та, мо­же, старі наші плечі від землі відвер­нутьси вго­ру.

Вечеря не бу­ла ніко­му ми­ла, лиш оба діди по­пи­ва­ли горівку та та­кож стра­ви не бра­ли в рот.

- Ідіть ви, діти, спа­ти зі своїми дітьми, най вам бог ясні сни на­ма­лює, а ми, старі, ще по­бу­де­мо.

- Даниле, ко­би-сте не гніва­ли­си, то я би щось ска­зав вам.

- Я ро­зум і гнів ли­шив на своїм подвір'ї; мо­же­те ме­не і ві­би­­ти, бо я, ви­ди­те, ста­рий птах, та без гнізда.

- Старий птах най гнізда ста­ро­го не по­ки­дає, бо но­ве збу­ду­­ва­ти вже не го­ден. Бо ліпше, аби єго го­ло­ва у старім гні­з­ді зас­тиг­ла, як у яру при чужій до­розі.

- Правда, Се­ме­не, прав­да, за це сло­во я вам дєкую…

- Та ку­да ви си вібра­ли? За па­на­ми і за жи­да­ми? Цісар має для них ка­су от­во­ре­ну, а вам ка­са за­пер­та. Як увіде­те у чу­жий язик, у ве­ликі сту­дені му­ри, то до­ля роз­фурєє вас по ка­міню, і лиш сни­ти­си вам бу­де на­ша крас­на зем­ля, а ру­ки за­­кос­тенілі бу­дуть з не­пам'єті сіяти на сміх па­нам, що спа­ці­ру­ють, яру пше­ни­цю по каміню. Бог не прий­ме вас до се­бе з то­го каміня, але віде пе­ред свої во­ро­та, як вас уб'ють на ваші землі. Вер­тай­ти­си на свою мнєконьку зем­лю, а там бу­де вас бог бла­гос­ло­ви­ти і на ши­бе­ниці…

- Грішний я, Се­мен­ку, грішний пе­ред бо­гом і пе­ред ва­ми. А то в ме­не ни­ви, як вівці доб­ре го­до­вані, чорні та ку­че­ря­ві. Я за­раз за­вер­таю во­зи до схід сон­ця, аби бо­га не гніви­ти…

- Наше діло з зем­лею; пус­тиш єї, то про­па­деш, три­маєш єї, во­на всю си­лу з те­бе вігор­тає, вічер­пує до­ло­ня­ми твою ду­шу; ти при­па­даєш до неї, гор­биш­си, во­на з те­бе жи­ли вісо­тує, а за то у те­бе ота­ри, та ста­да, та сто­ги. І во­на за твою си­лу дає тобі пов­ну ха­ту дітий і внуків, що ре­го­чутьси, як срі­бні дзвінки, і чер­воніють, як ка­ли­на… Не йди, Да­ни­ле, з па­на­ми та з жи­да­ми, не шу­кай ца­ря, бо тобі ца­ря не тре­ба; все який­сь прий­де до му­жи­ка, аби по­да­ток бра­ти…

- За ва­ше сло­во, Се­ме­не, най вам бог дасть усе най­ліпше; я вер­таю до­до­му, най си діє бо­жа во­ля.

Та й ба­ба Марія за­го­во­ри­ла:

- Ідім, Да­ни­ле, до­до­му, ідім.

- Ат су­ка ба­ба, як вішло на єї, то за­раз за­го­во­ри­ла!

- А те­пер пий­мо на «будьте здо­рові»; дай бо­же, аби-м ли­ху го­ди­ну пе­ре­бу­ли, а як пімре­мо, аби наші кості зог­ни­ва­ли в наші землі.

І пи­ли оба діди, та й ста­ра ба­ба з ни­ми, та співа­ли. Ба­ба сиділа в се­ре­дині, та кріпко обійма­ла обох ру­ка­ми, та про­во­ди­ла пісні:

Та так во­ни співа­ли до зорів, а на зо­рях ко­вані во­зи зак­ле­котіли, і Да­ни­ло вер­тав до­до­му.

А як сон­це схо­ди­ло, то оба діди про­ща­ли­ся, цілу­ва­ли се­бе в чорні ру­ки, а чер­во­не сон­це ки­ну­ло їх тіні че­рез межі, да­ле­ко по землі.

МАРІЯ

Марія сиділа на приспі й шеп­та­ла:

- Бодай дівки ніко­ли на світ не ро­ди­ли­си; як су­ки, ва­ля­ю­ть­си; одні за­ко­пані в зем­лю, а другі по шин­ках з ко­за­ка­ми. І на­що во­но ро­дитьси на світ бо­жий? І дур­не, і пус­те, ще і з ві­нком на го­лові.

Вона са­ме за­ко­па­ла свої дві доньці в по­тай­ни­чок у льоху, як у селі зчи­ни­ли крик, що йдуть уже свіжі ко­за­ки.

Чого тоті ко­за­ки хо­чуть, чо­го шу­ка­ють? Її сто­до­ли пусті, ко­­мо­ра без две­рей, по­рож­ня, ха­та - го­ла, а зам­ки від скри­нь ржавіють попід но­ги. Не хотіла на них у хаті жда­ти. Об­лу­­па­на, об­дер­та то­та її ха­та.

Сиділа на приспі і на­га­ду­ва­ла все ми­ну­ле. Спер­ла го­ло­ву до стіни, си­ве во­лос­ся ви­лис­ку­ва­ло до сон­ця, як че­пець із блис­ку­чо­го плу­га; чорні очі відсу­ва­ли чо­ло вго­ру. Во­но мо­р­­­щи­ло­ся, тіка­ло під залізний че­пець від тих ве­ли­ких, не­ща­с­них очей, які шу­ка­ли на дні душі скарбів її ціло­го жит­тя.

Далеко під го­ра­ми ревіли гар­ма­ти, па­ла­ли се­ла, а чор­ний дим роз­тя­гав­ся змієм по синьому небі і шу­кав щілин у бла­киті, що­би десь там об­ми­ти­ся від крові і спу­зи [1].

За її пле­чи­ма дри­жа­ли вікна за кож­ним гар­мат­ним гро­мом. А мо­же, там і її си­ни, мо­же, вже за­ку­та­ли­ся в білий ра­н­тух снігу і кров біжить із них і ма­лює чер­воні квіти.

Вона їх ро­ди­ла міцних і здо­ро­вих, як ковб­ки [2]; чим бу­ла грубіла, тим більше ро­би­ла, по кожній ди­тині бу­ла все кра­ща й ве­селіша; а мо­ло­ка - то ма­ла та­ко­го, що мог­ла ді­тей не пле­ка­ти, а ку­па­ти. І чо­ловіка ма­ла ду­жо­го й ми­ло­го, і маєток.