Земля - Стефанык Василь Семенович. Страница 3

- Дайте, дай­те нам об­раз.

Поволі ви­тяг­ну­ла й по­да­ла йо­му, бо й са­ма ста­ла ціка­ва, що во­ни з ним бу­дуть діяти.

А во­ни пос­та­ви­ли два хліби, один верх дру­го­го, спер­ли ко­ло них ма­лю­нок, вий­ми­ли ви­ши­вані та гап­то­вані хуст­ки та дов­ко­ла прик­ра­шу­ва­ли.

- Лиш дивітьси, ко­за­ки, чи ми­ло то бу­де це­му об­ра­зові, як ви єго вбе­ре­те у ра­бо­ва­не жидівське плат­тя.

Та тут же, в тій хви­лині, зірвав­ся один з них, си­вий уже, ски­нув із се­бе одіж ко­зацьку: був без со­роч­ки.

- Оце вам, ма­ту­сю, наш ра­бу­нок, що всі ми без со­ро­чок хо­­ди­мо, хоч мог­ли б бо­га­то прид­ба­ти. А оці хус­ти­ни, що ми ни­ми Шев­чен­ка вбра­ли, це ж ко­зацькі ки­тай­ки, ма­ту­сю. На­діли­ли нас їми жінки наші, наші ма­ми, сест­ри наші, що­би бу­ло чим го­ло­ву вкри­ти в полі, що­би во­рон очей не клю­вав.

Марія гля­ну­ла на них, не­пев­но підсту­пи­ла й ска­за­ла:

- Ви, відий, тоті, що мої си­ни вас лю­би­ли… ук­раїнці…

- Ми самі один од­но­го ріжем. Підлізла Марія на гряд­ки, вий­ми­ла зі скрині со­роч­ку і по­да­ла роз­дяг­не­но­му.

- Вбирай, це з мо­го си­на; бог знає, чи вер­не, чи бу­де її но­си­ти.

Несміло взяв ко­зак со­роч­ку і на­дяг­нув.

- Не тратьмо ча­су, ко­за­ки, по­ша­нуй­мо батька, а хліба бу­де­мо їсти по до­розі. Ви ж знаєте, як ще нам да­ле­ко їха­ти, - ска­зав ко­зацький стар­ши­на.

Почали співа­ти.

Забриніли вікна, пісня поміж блеск сон­ця на склі вий­шла надвір, побігла в се­ло.

Жінки по­чу­ли і ста­ва­ли ко­ло воріт, відтак ко­ло вікон, а врешті несміли­во вхо­ди­ли до сіней і до ха­ти.

- Маріє, що це в те­бе? П'яні чи за­гу­лю­ють дівки співан­ка­ми?

- Ні, це інші, другі…

- Які другі?

- Такі другі, що це наші; мов­чи та слу­хай!

Марія от­во­ри­ла ши­ро­ко очі на ко­заків, по­да­ла­ся впе­ред, не­на­чеб хотіла підбігти й не пус­ти­ти їх спів з ха­ти.

Пісня вип­рос­то­ву­ва­ла її ду­шу.

Показувала десь на небі ціле її жит­тя. Всі зорі, які від ди­ти­ни ба­чи­ла; всю ро­су, яка па­да­ла на її го­ло­ву, і всі по­ду­ви вітру, які ко­ли-не­будь гла­ди­ли її по лиці.

Виймала ота пісня з її душі, як з чор­ної скрині, все чарівне і яс­не і роз­вер­та­ла пе­ред нею - і на­ди­ви­ти­ся во­на не мо­г­ла са­ма на се­бе в дивнім світанні.

Десь там на го­рах си­дить орел, пісня розвіває йо­го кри­ла, і по­дув цих крил гоїть її сер­це, сти­рає чор­ну кров з нього.

Чує, як си­ни дер­жуться ма­леньки­ми ру­ка­ми за її ру­ка­ви, як рос­туть з кож­ним зву­ком. Чує кож­не їх сло­во, ко­ли-не­бу­дь ска­за­не, і кож­ну роз­мо­ву за Ук­раїну. Всі не­ви­разні і та­ємні наз­ви вип­ря­ду­ються з во­лос­ся звізд і, як пре­бо­га­те на­мис­то, обійма­ють її шию.

Блискотять ріки по всій нашій землі і па­да­ють з гро­мом у мо­ре, а нарід зри­вається на но­ги. На­пе­реді її си­ни, і во­на з ни­ми йде на тую Ук­раїну, бо во­на, тая Ук­раїна, пла­че й го­ло­сить за своїми дітьми; хо­че, що­би бу­ли всі вкупі.

Те го­лосіння впла­кується в не­бо; йо­го пок­ров мор­щить­ся і роз­ди­рається, а пісня стає у бо­га ко­ло по­ро­га і за­но­си­ть скар­гу…

Як пе­рес­та­ли співа­ти, то Марія ста­ла не­по­руш­не, як на об­разі на­мальова­на.

З ку­пи жінок, яких бо­га­то зійшло­ся, од­на, вже ста­ра, прис­ту­пи­ла до сто­ла.

- То ви наші? Бо­гу дя­ку­ва­ти, що ви вже раз прий­шли,- го­во­ри­ла.

- Ой, ніхто, не­божєта, нас не лю­бить. Кілько пе­ре­хо­ди­ло війська - всі нас не лю­бять. А кілько во­ни нап­су­ва­ли на­ро­ду! Аби де бу­ло: чи в місті, чи на до­розі, чи вже в своїм-та­ки селі, все чужі і чужі ми, і ніхто нам не дає віри.

- Їй, чо­го ж ви хо­че­те від них? Це ж не на­ше вой­сько. Во­ни такі, як у книж­ках пи­са­но здав­на або мальова­но на об­ра­­зах, як во­ни ще наші бу­ли. А те­пер во­ни мос­ковські. Де во­­ни годні нам по­мог­ти? Отак, по­ти­хоньки, аби ніхто не чув, то за­ба­ла­ка­ють.

- Ти мо­ло­да, чи­та­ти вмієш, то знаєш ліпше. Я га­да­ла, що то наші.

- Це навіть не кажіть, бо за це мо­же нам бу­ти ве­ли­ка ка­ра.

Старенька жінка ско­ро залізла в гурт жінок, що гляділи са­мою ту­гою і ди­ха­ли роз­пу­кою.

Зате мо­ло­да Ка­те­ри­на ста­ну­ла край са­мо­го сто­ла.

- Оця Марія, що ми в неї, дивітьси, як за­де­ревіла від ва­шо­­го співу. Во­на ба­нує за си­на­ми, що два пішли до на­ших охі­тників, а най­мен­шо­го взя­ли мос­калі на Сибір! Десь-то він се­ред та­ких, як ви, на­пас­ту­вав ва­шо­го ца­ря, що ду­же му­чить наш нарід. А во­ни лиш хап йо­го - та й про­пав. Учені бу­ли всі, маєток за ни­ми пішов ве­ли­кий. В селі ні од­на ма­ма так не ба­нує за си­на­ми.

- Небого, Маріє, не­бо­го! - шеп­та­ли жінки.

- То та­ки са­ме пе­ред війною бу­ло, як ми си­па­ли мо­ги­лу от­се­му Шев­чен­кові, що пе­ред ва­ми на столі. Си­па­ли другі се­ла на пам'ятку - та і ми. Клопіт та­кий був, бо старі не пус­ка­ли вдень си­па­ти, ро­бо­та в полі, а ми змо­ви­ли­си і си­па­ли но­ча­ми: одні кіньми, другі тач­ка­ми, інші лиш рис­ка­ля­ми. Та­ку мо­ги­лу ви­си­па­ли, як дзвіни­ця. І Марія з трьома си­на­ми по­ма­га­ла… Як ми її до­си­па­ли, то світа­ло, ро­са нас при­па­ла, і ми посіда­ли дов­ко­ла, бо но­ги боліли. А стар­ший син Маріїн виліз на сам вер­ше­чок та й так лад­но го­во­рив до нас, що з цеї на­шої мо­ги­ли бу­де­мо ди­ви­ти­си на ве­ли­ку мо­ги­лу на Ук­раїні, що­би ми бу­ли всі од­ної мислі. Дививси так див­но, на­чеб поп­равді на зо­рях ба­чив Ук­раїну. Потім ми повс­та­ва­ли і співа­ли такі пісні, як і ви те­пер.

Тут наб­ли­зи­ла­ся Ка­те­ри­на ко­за­кові май­же до ву­ха і шеп­та­ла:

- Ваші пісні такі самі, як Маріїних синів. То­му не будіть її, най їй здаєси, що це її си­ни співа­ють…

ДІТОЧА ПРИГОДА

- Васильку, бери Настю та веди до вуйка; отуди, стежкою попід ліс, ти знаєш. Але тримай за руку легко, не сіпай, вона маленька; та й не неси, бо ти ще не годен.

Сіла, дуже боліло, і лягла.

- Ніби я знаю, куда вночі єї провадити? Ви вмирайте, а ми будемо коло вас, аж рано підемо.

- Видиш, Насте, куля брінькнула та й убила маму, а ти винна: чого ти ревіла, як той жовнір хотів маму обіймити? Це тобі що вадило? Утікали-м, а куля свиснула... А тепер вже не будеш мати мами, підеш служити...

- Вже не говорять, вже таки вмерли. Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота. Але що така дівка варта? Як умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати... А ти не вмієш, а я хлопець, і мені не пасує голосити...

- Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне - та й зараз видить, де жовнір, та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають...

- А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, а потім гасне. Граютьси ними, о, як їх бога то!..

- Аді, гармата, гу-гу-гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.

- Ти гармати аби-с не бояласи. Куля в неї така, як я, завелика, а колеса як млинські. Але ти нічо не знаєш, ти ще лиш ходити ледви знаєш, то я вмію брикати, як кінь...

- Ховайси за маму, о, знов пускає світло, але біле, біле, як рантух, зараз на нас наверне, аді, які ми білі, а вже кулі знов свищуть. Овва, як мене куля трафить, то я ляжу коло ма­ми та й умру, а ти сама не трафиш до вуйка. Ліпше най тебе куля вб'є, бо я трафлю сам і дам знати, та вас обоє ву­йко поховає.

- Вже плачеш, ніби то від кулі болить? Лиш дзенькне та вівертить діру в грудях, а душа тов дучков утече - та й по вас. То не так як дома, що слабуєш, що горівков натирають...

- Їсти хочу, богу дєкувати! Я що тобі дам їсти, як нема мами. Най мама дають! Кажи мамі, ану, кажи. А що, говорять мама? Бери, бери за руку, а рука впаде, а що, не казав? Дурна дівка, душа з мами пішла, а то вона, душа, і говорить, і дає хліба, і б'є...