Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 1
Володимир Владко
Аргонавти Всесвіту
Нащадки скіфів
Художники А. Бондарович і О. Фаєрчук.
Аргонавти Всесвіту
1. РАКЕТА ВИХОДИТЬ НА ОЗЕРО
— І все-таки, яка вона гарна, наша прекрасна Земля! — задумливо мовив інженер Вадим Сокіл. — От дивишся, можливо востаннє, на ці наші неозорі краєвиди… Згадуєш: багато щасливих хвилин дала вона мені!..
Він стояв на високій метеорологічній вишці, тримаючись обома руками за поруччя. А навколо справді було чудово.
Ліворуч, на заході — ліси, які раптово обривалися, звільняючи місце для великого майдану, де стояла велетенська споруда, що підносилася вгору розлогими своїми стінами, нагадуючи гігантський намет. На сході, за кілька десятків метрів від головних воріт споруди, починалася срібляста поверхня великого Іван-озера: спокійне й тихе воно розляглося, поки око сягало, зливаючись з далеким обрієм. Крізь відчинені ворота споруди видно було опуклі контури своєрідного літального апарата, трохи схожого на дирижабль. Очевидно, цей апарат стояв на рейках, що виходили з воріт і йшли далі, до озера, зникаючи там під його сріблястим дзеркалом.
Весь майдан навколо великої споруди і вздовж рейок був оточений вартовими; охоронялася й частина озера. А поза рівною лінією вартових шуміли, гомоніли люди, тисячі глядачів, що з’їхалися сьогодні до цього мальовничого кутка.
З самого ранку спеціальні поїзди і нескінченні потоки автомобілів привозили сюди делегації робітників, колгоспників, наукових діячів з усіх республік і країв Радянського Союзу. Люди були радісні і схвильовані тим, що вони стануть свідками нечуваної в історії людства події.
Високий, спокійно зосереджений мандрівник і мисливець Борис Гуро відповів Соколові не зразу. Він глянув на геолога гострими й холодними очима, акуратно прим’яв попіл у своїй незмінній коротенькій люльці, глянув удруге, і ледве помітна усмішка пробігла по його енергійному обличчю.
— Щодо надр Землі, — мовив він, нарешті, — заперечень немає. Їх ви добре знаєте, Вадиме. Здається, вас можна привести з зав’язаними очима до першої-ліпшої печери, будь-якого провалля у найглухішому закутку земної кулі, — і ви навпомацки визначите, що то за місцевість, які є там породи, шари й прошарки.
— Дякую!..
— Чекайте, я ще не скінчив. А ось щодо пригод і досвіду на поверхні нашої Землі, мені здається, я знаю більше вас. Що може бути різноманітнішим, ніж тваринний світ великого нашого Радянського Союзу?.. Білі ведмеді Арктики, дикі кабани Закавказзя, вовки середньоросійських степів, росомахи сибірської тайги, велетенські тигри Уссурійського краю… Слово честі, чимало мені довелося побачити на своєму віку! Мабуть, тільки з вашими допотопними чудиськами не мав нагоди зустрітися досі…
— От і матимете, нарешті…
— Сподіваюся принаймні. І, дозвольте знову пообіцяти вам, я охоче пополюю на тих страховищ, що їх, як ви запевняєте, ми здибаємо на нашій далекій сусідці. Ніколи ще, смію сказати, не доводилося мені влучати кулею в груди якогось там ігуанодона чи бронтозавра…
Вадим Сокіл повернувся до Гуро. Очі його під круглими окулярами палали, він пригладив рукою пасмо волосся, що спадало йому на лоб.
— Не про те, зовсім не про те мова, Борисе! — заговорив він. — Справа в тому, що ви аж ніяк не відчуваєте всієї краси цієї надзвичайної хвилини! Зрозумійте, нарешті, що сьогодні ми прощаємося з нашою Батьківщиною! Розлучаємося з нею хтозна на скільки! І перед довгою розлукою востаннє спостерігаємо ці розкішні краєвиди нашої Радянської Країни, її прекрасні ліси й гори, бачимо рідні обличчя наших товаришів, братів, сестер, які залишаються тут… Зрозумійте, нарешті, які це неповторні, урочисті хвилини! Адже весь радянський народ проводжає нас!..
— Весь радянський народ надсилає нас у цю відповідальну подорож, — підкреслено значуще зауважив Гуро. — Радянський народ довірив нам велике й складне завдання. І мені здається, з цього приводу не зітхати треба, а радіти, дорогий мій! Більше того, на мою думку, розумнішим було б думати не про розлуку, не про прощання, а про майбутнє повернення з перемогою, з блискучими наслідками. Отак я думаю, хоча певен, що такі думки дещо не відповідають вашому лірично-поетичному настроєві…
Здавалося, Сокіл не чув мисливця. Він захоплено роздивлявся навколо. Зрештою, він поглянув на Гуро майже з жалем:
— Ні, Борисе, ви суха людина! Немає в вас ліричності! Інакше б ви не проголошували тут отакі холодні фрази, а були б захоплені, як і я, красою рідної землі… яку ми надовго залишаємо…
Сокіл навіть глибоко зітхнув. Але Гуро тільки посміхнувся:
— А я сподіваюся ще завтра й позавтра спостерігати цю саму Землю, правда, з трошки іншої точки зору, — відповів він іронічно. — Чи ви забули про це, дорогий мій? Скажіть, хіба скло у вікнах нашої ракети не прозоре? Хіба, віддаляючись, ми не дивитимемося на нашу рідну Землю? Хіба… хм, хіба не слухатиму я ще багато ліричних зітхань одного мого доброго приятеля, зітхань за милою старою Землею, яка, мовляв, залишилася десь у глибинах космосу?..
— Можливо, і зітхну ще, і не один раз. Бо я всюди відчуваю красу. А ви, ви…
Гуро насупив брови:
— Можна було б і не розпалюватися так, Вадиме. Адже я погодився з вами, коли мова зайшла про друзів, товаришів. І коли б ви замість таких загальників, як ліси, небо і всякі там краєвиди, згадали, крім товаришів і роботи, ще, скажімо, вашу наречену, я ніколи не наважився б…
— І не рекомендую наважуватись. Я вам ось що хочу сказати…
Борис Гуро спинив геолога:
— Зачекайте, Вадиме. Відкладімо нашу розмову. Ви ще матимете час досхочу вилаяти мене. Ось Микола Петрович. Акуратний, як завжди. Зараз, мабуть, будемо починати.
Вітальні вигуки долинули до них знизу. Люди на березі побачили академіка Риндіна, який вийшов з автомобіля і поспішав до вишки. За ним ішов чоловік з фотоапаратам, на ходу щось записуючи у блокнот.
Микола Петрович швидко зійшов крутими східцями на вишку. Очі академіка задоволено спинилися на постатях двох його майбутніх супутників.
— Привіт, товариші! Здається, я не запізнився? Починаймо спробу! Вадиме, дайте сигнал!
Сокіл поклав руку на панель, натиснув на одну з кнопок. І зразу ж пронизливо завила сирена. Спинився всякий рух. Люди внизу застигли на своїх місцях, не відриваючи очей від великої споруди з широко відчиненими ворітьми. Навіть Гуро, завжди спокійний і стриманий мисливець, трохи захвилювався.
Сирена змовкла. Над майданом запанувала тиша. Не чути було жодного звуку внизу. Була хвилина урочистого мовчання. Мовчання це порушив тонкий сюрчок. Потім заскреготав якийсь механізм на березі озера.
Від рейок, що з’єднували розлогу споруду з озером, підстрибнули вгору сталеві троси. Досі вони непомітно лежали на рейках, а тепер лебідки натягли їх, як струни. Здавалося, троси мали тягти до озера всю споруду, бо йшли кудись в її широку пащу.
Тиша тривала, напружена тиша чекання. Її порушив глухий стукіт, немов велетенський вагон пройшов колесами по стику рейок. І знову тиша — глибоке мовчання багатотисячного натовпу, в якому, здавалося, кожен боявся не тільки промовити слово, а навіть дихати.