Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич. Страница 2

Ще один глухий стук. І десь далеко внизу, з натовпу, пролунав схвильований дзвінкий вигук:

— Іде!.. Іде!..

Фотограф, що стояв на вишці біля академіка Риндіна, клацнув затвором. Микола Петрович пробурмотів:

— Так… іде рівно…

З велетенської розлогої споруди повільно, — так повільно, що його хотілося підштовхнути руками, — виповзав гігантський літальний апарат, його довге тіло виблискувало, немов шліфоване срібло. Тупий опуклий ніс вийшов з споруди цілком. Він ніби ширшав, затуляючи широчезні ворота споруди. На його блискучій поверхні можна було розгледіти круглі великі вікна, які дивилися вперед, немов очі. З боків апарата відходили суцільні металеві виступи, що тримали на собі кожен по великій блискучій сигарі, скерованій тупим кінцем уперед.

Це була ракета, великий радянський ракетний корабель, який завтра мусив відірватися від Землі і полинути у всесвіт. Міжпланетний корабель академіка Риндіна!

Борис Гуро з погаслою люлькою в зубах дивився на ракету так само схвильовано, як і ті, що бачили її вперше. Навіть сам Микола Петрович Риндін, творець ракети, відчував якийсь неспокій, йому самому це було трохи дивно: адже все йшло саме так, як було передбачено, він уявляв не лише кожен рух ракети в майбутньому, він знав її до дрібниць, до найменшого гвинтика. Але видовище було таке грандіозне, що примушувало хвилюватись кожного.

Ось уже ракета повністю вийшла з ангара. Її довге сигароподібне тіло помітно звужувалося до кінця. Дві менші сигари по обох боках ракети закінчувалися великими отворами. Три рівні стабілізатори, як поплавці, закінчували головний, корпус. Один з них стирчав угору, два витикалися з боків, з помітним нахилом униз. Ракета, підтягувана сталевими тросами, повільно посувалася по рейках до озера.

— Мені здається, що вона зараз потоне, — дещо розгублено звернувся до Риндіна фотограф, який прийшов разом з ним, не перестаючи, проте, клацати апаратом. — Вона, напевно, така важка… Як може вона триматися на поверхні води?

Риндін усміхнувся:

— Цього не легко було досягти. Тому й довелося робити ракету з нового цікавого сплаву металів — супермагнію. Цей сплав легший від усіх знайомих нам досі металів і сплавів… Ось чому мій корабель не може потонути у воді, — звісно, якщо він не наповниться водою цілком. Але така можливість, як ви самі розумієте, мало ймовірна.

— Проте, чого вам обов’язково летіти з поверхні води? — не вгавав співбесідник. — Адже можна було б вирядити ракету, скажімо, з високого помосту, з естакади… ну, от як ту ракету, що ви виряджали на Місяць…

Академік Риндін не встиг відповісти. Вадим Сокіл обернувся до незнайомця:

— А там, на Венері, нам так само хтось збудує естакаду? Чи, може, на вашу думку, нам краще просто залишитися там, без найменшої можливості повернутись назад?

Гуро доторкнувся до руки Сокола і тихо сказав:

— Вадиме, чого ви так нервуєтесь? Незручно…

Сокіл знизав плечима і повернувся знову до поруччя. Микола Петрович тим часом з’ясовував:

— Перші ракети ми виряджали порожні. Вони не повинні були повертатись назад, крім останньої. Але ця остання облетіла навколо Місяця і, не спускаючись на нього, повернула назад і прилетіла знову на Землю. А тепер перед вами радянський пасажирський ракетний корабель. Ми спустимося, як ви знаєте, на Венері. Потім нам треба буде знову-таки вилетіти, щоб повернутися на Землю. А на Венері, як сказав ось товариш, естакади немає, ніхто її, на жаль, для нас не приготував. Отже, ми гадаємо стартувати й на Венері з водяної поверхні… якщо нам пощастить знайти її. А не буде води — тоді, звісно, доведеться стартувати просто з суходолу. Хоча це й не так безпечно, але ми готові й до цього. Мій корабель має сховані всередині механізми, які дозволяють поставити ракету на колеса. Розумієте? Щоб не було потреби в естакаді, ми й зробили наш ракетний корабель якнайлегшим.

— Он як!.. — вигукнув фотограф. Він подумав хвилинку і потім додав: — Ви знаєте, я так захопився вашою справою, що навіть провів кілька вечорів у обсерваторії… роздивлявся в телескоп Венеру. Чарівна зірка!.. Я не відривав очей, розглядаючи кожен її промінчик!..

Гуро пихнув, згаслою люлькою; в очах його промайнула посмішка:

— Уважно розглядали, товаришу?

— Певна річ, уважно.

— І як воно, за вашими спостереженнями, не помітно на поверхні Венери якихось штормів, бур тощо? Мені дуже цікаво було б довідатися про це. Боюсь, як би не завадили нам тамтешні атмосферні ускладнення.

Чоловік з фотоапаратом зніяковів, не знаючи, жартує чи серйозно говорить Гуро, бо обличчя мисливця було цілком спокійне. Микола Петрович розсміявся:

— Киньте жарти, Борисе! Дивіться краще: ракета вже наближається до води!

Справді, спідня частина корабля вже торкнулася до води. Поверхнею озера побігли широкі півкола. А ракета повзла далі. Ось вона вже зсунулася передньою частиною в озеро, ось заколивалася, гойднулася. Сталеві троси тягли її далі. Почувся плескіт.

— Пливе!.. Пливе!..

Це був той самий схвильований, молодий, дзвінкий голос, що сповістив уже всіх про вихід ракети з ангара. Борис Гуро підніс до очей бінокль і подивився туди, звідки лунав голос. Мисливець побачив невисокого хлопця в напіввійськовому одязі захисного кольору. Він торкав за плече дівчину, що стояла поруч нього, і вигукував:

— Дивись! Дивись! Пливе!..

Гуро опустив бінокль: ще один захоплений юнак серед тисяч таких самих ентузіастів, що недосипали ночей, мріючи про майбутній старт ракетного корабля… Скільки їх у цьому натовпі? І кожен мріє про те, щоб узяти участь у польоті, кожен пише захоплені листи Риндіну, Соколові, йому — Гуро, вимагає негайної відповіді, надсилає свої власні пропозиції і поради… Молодь, чудесна, життєрадісна, сповнена благородних поривань, радянська молодь!..

Чоловік з фотоапаратом перестав, нарешті, клацати затвором. Він дивився тепер на Риндіна, обмірковуючи, очевидно, ще якесь запитання. За всіма ознаками, йому дуже хотілося ще про щось запитати вченого, чиє ім’я повторювалося тепер по всіх країнах світу. Але академік не відривав очей від ракети, і чоловік звернувся до Бориса Гуро:

— Пробачте… кхм… кажуть, ніби там, на Венері, живуть всякі потвори… Мені… мені дуже цікаво було б довідатися, як саме ви озброєні на випадок зустрічі з страховищами, що їх ви, можливо, побачите там? — Він непевно показав рукою у небо.

— На Венері? — переклав люльку в другий куточок рота Гуро. — Можу вам сказати. Я особисто завжди віддавав перевагу автоматичній зброї. Отже, і в цьому разі я покладаю свої надії на таку тридцятизарядну гвинтівку. Коли додати, що в її магазині лежатимуть до того ж не звичайні, а розривні кулі, то…

Він посміхнувся і поклав руку на поруччя, його дужі пальці стиснули метал. Поруччя захиталося. Співбесідник з цікавістю і повагою глянув на руку, перевів погляд на самого Гуро, знову на його міцну руку. Мисливець тимчасом додав:

— Там, де треба, візьме розривна. Можливо, вживатиму і бронебійні. Взагалі, я думаю, якось упораємося…

Розкотисте «ура!» пролунало над озером. Ракета спинилась. Вона несподівано легко погойдувалася на поверхні води. Сталеві троси послабшали й упали у воду. Погойдавшись трохи, міжпланетний корабель спокійно застиг на воді.

— Якщо ми так само спокійно вилетимо завтра в ефір, я нічого більше не бажатиму, — сказав академік Риндін, обертаючись до товаришів. — Борисе, як вам здається? Вадиме, чого це ви посмутнішали? З Землею не хочеться розлучатися, чи що?

В голосі Риндіна прозвучала лагідна нотка.

— Ні, Миколо Петровичу, — відповів Сокіл.

— А що ж тоді?

— Так, настрій якийсь такий… — Сокіл вагався.

— Він хоче сказати, Миколо Петровичу, що він лірично настроєний, — кинув з посмішкою Гуро. — Він і мені на це скаржився. Така вона, каже, наша мила Земля лагідна, така ніжна… просто лягай на неї і спочивай, замість летіти кудись там… Я спробував довести, що ми маємо надію не тільки побачити знов усю земну красу, а навіть милуватися і іншими, досі небаченими краєвидами. Та куди там!