Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро. Страница 1

Петро Яценко

Дерево бодхі. Повернення придурків

[Романи]

Дерево бодхі

I

Звук води, що текла на кухні, не віщував нічого доброго. Він був зовсім не таким, як звук зливи чи шум гірської ріки. Звук води, що падала і зникала, падала і зникала, Мар'яна відчувала наче шурхотіння колючого гравію, який сипався з ківша її пальців. Звук води, що текла, був втіленим у коливанні повітря в'язким зубним болем, самотністю, страхом. Кат ліниво прокинувся і спроквола розпочав намотувати кінчики Мар’яниних нервів на бігуді. Звук води віщував зміни.

Жінка охнула, у темряві спустила ноги з канапи і, відшукавши один липкий шльопанець, хапаючись за меблі, посунула на кухню.

У кухні ранок: Мар’яна не запинала тут штори. З носика крана гучним водоспадом ллється та піниться вода, вґвинчуючись у чорний отвір каналізації. Господиня зітхає й сідає. Безрозмірна нічна сорочка накриває низький табурет. Босу ногу Мар’яна ставить на шльопанець.

— Три гривні, ба-асовий ключ.

Раніше вода текла тонкою цівкою. Місяць тому вона, Мар’яна, викликала сантехніка. Він прийшов учора і кілька хвилин стояв під дверима, натиснувши ґудзик дзвінка; далі почав стукати п’ястуком долоні, а відтак — кричати. Повагавшись, Мар’яна відімкнула. Сантехнік був п’яний, але обережно поставив на її кухонний стіл розтерзану валізу з інструментами, розкрутив і скрутив змішувач, перехилив п’ятдесят грам і пішов. Разом із ним зникли три гривні, що лежали на телефонному столику.

Мар’яна виборсалась із хвилинного заціпеніння, полізла під мийку і перекрила воду масивним австрійським вентилем. Такі ще подекуди можна зустріти в старих будинках — тоді все мало більші розміри: стелі, грошові купюри, автомобілі…

Мар’яна знає, що вода не перекриється повністю, буде надокучливо й лунко крапати вночі. Вона озирає кухню. На столі лежить перекинута склянка, в яку Мар’яна зазвичай наливає підсолену воду, щоб «всмоктувати негативну енергетику». Уже підсохла калюжка з білими краями, мов соляне озеро, протекла на підлогу — просто до щілини між двома фарбованими дошками. Певне, дорогою вода зволожила крихти хліба, ворсинки котячої шерсті, пил, лялечки молей, піщинки… Словом, усю віковічну потеруху.

— Пішла, — каже Мар’яна.

На годиннику двадцять по сьомій. За десять хвилин прокинуться вони — сусіди знизу. Тоді Мар’яна ставитиме на ніч вже не склянку, а шаплика з підсоленою водою: негативної енергії буде багато.

Як виходить так, що вона хронічно заливає перший поверх, Мар’яні й самій невтямки. Останніми часами, правда, сусіди знизу вже не сваряться з Мар’яною. Вони мовчки дзвонять до її дверей, мовчки ведуть її до себе додому і мовчки вказують на стелю. Вона глибоко зітхає і через тиждень, коли пляма підсохне, приходить до них із малярською щіткою. Вони показують на килимок перед своїми дверима. Вона лишає щітку, вичищає килимок, що вже просяк запахом сечі Рудня, і аж тоді, стоячи на розхитаному столі, тихо крекче й білить стелю.

Сусіди люблять книжки. Мар’яна працює в бібліотеці, якій вони винні сьомий рік. Вона, звичайно, не може їх звинувачувати, бо ж не будеш вимагати державні книжки (байрон, калевала, павезе чезаре, бредбері рей, казки народів світу, практична психологія, видання друге, доповнене…) від тих, чиї стелі вже десять років білиш. Мар’яна навіть пропонувала їм поміняти квартири, але вони перебиратися з першого поверху відмовились. А бородатий любитель книжок сказав з такою паскудною інтелігентською посмішечкою, що вона все одно коли-небудь у них опиниться, бо перекриття, певне, прогнило.

— Кицю, ки-и-цю… Ну, якщо поліз на балкон, — уб’ю!

На спільному балконі сушиться білизна. Рудень любить скидати її додолу і спати зверху.

Учора через неповернуті книжки їй не дали премію, — згадує Мар'яна.

— А! Нехай. Нехай мають матеріальну сатисфакцію, бонус до того, що не вітаються, — каже вона й додає гірко-їдко: — Бідні інженери.

Мар'яна розчахує холодильник і крапає у столову ложку запашні краплі заспокійливого. Тишу розрубує телефонний дзенькіт, і в ложці виникає шторм: «Ну от, от!..» — Мар’яна відпиває просто з пляшечки і поволі йде в коридор.

Крізь тріскотіння й шуми гугнявий чоловічий голос з почуттям прокричав їй, що вона — «найкраща на світі».

— Безсумнівно, — гордо відповіла Мар'яна.

Незнайомець у слухавці акнув, сказав: «Ой, вибач… вибачте» — і перетворився на гудки.

Мар'яна поклала трубку і всміхнулась. У її тридцять п'ять років із тридцятьма п’ятьма кілограмами зайвої ваги і вільною кімнатою у двокімнатній квартирі вона не плекала ілюзій щодо чоловіків узагалі та причин їхньої уваги зокрема. «Тепер, — подумалось їй, — коли він дотелефонується до тієї, яку мав на увазі, то навряд чи скаже те саме з таким же запалом і натхненням. Якщо взагалі скаже. Боячись, що знов помилиться, він спочатку обережно запитає: то ти, Іринко, Софійко, Оксанко?.. А тоді вже розливатиметься нектаром. Але це буде не те, не те… Виходить, я — найкраща в світі?.. Дякую, Боже, і за таке щастя…»

Минуло двадцять хвилин. Сусіди не давалися чути. Очікування ставало нав’язливим, і жінка, вибивши в горнятко два яйця, вбралася, відчинила двері й пошльопала на перший поверх.

Перед дверима вона нахилилася, принюхуючись до килимка, піднесла палець до дзвінка й зупинилась у нерішучості: «А що як не дотече?..» — але палець тисне. Дзвоник — це проникнення всередину тоді, коли ти ще зовні, — відгукується сюрчанням. Тиша. Ще одне несміливе натискання — тиша.

За багато років, мешкаючи у двоповерховому особняку на чотири квартири, Мар’яна докладно вивчила звички сусідів. О сьомій тридцять вони прокидалися, пили чай, дивилися ранкові телепередачі, говорили про політику та ціни. Потім розходилися по кімнатах. Бородатий інженер ішов до кабінету з пожовклими від старості шпалерами, розвішаними на стінах індійськими сувенірами (у сімдесятих він працював в Індії, на якомусь будівництві). Його дружина, відтоді як вони стали отримувати наукову пенсію — двісті доларів на двох, мала звичку відвідувати навколишні крамниці. Надолужує десятиліття злиденності. Як і більшість пенсіонерів, вони цікавляться народною медициною, удвох укладають атлас лікарських рослин.

Мар’яна про всяк випадок вишльопує з парадного надвір і зазирає у сусідські вікна — зашторені. Ще сплять, чи що б це могло означати?

…Половину вітальні у них займають книжкові шафи й діжа із сухим, майже муміфікованим фікусом, який, проте, якось існує. Коли Мар'яна малює стелю в кухні, сусіди зазвичай зачиняються у вітальні й затихають: читають.

Жінка піднімається до себе і смажить яєчню. Її рухи рвучкі: сьогодні в бібліотеці дитячий ранок, треба не забути ноти і ще встигнути трохи розігратися, і, взагалі, попросити тьотю Алю, щоб чоловік прийшов настроїти піаніно, бо то ж неможливо…

— Ага, он ти… — хрипляві крики кота линули з вітальні, до якої Мар’яна заходила нечасто. Це була кімната небожительки-матері. — І як ти туди проліз? — Мар'яна роззулася, поклала збірки нот на телефонний столик і повісила на плечики свій літній плащ.

Кіт чкурнув із кімнати, ледь вона прочинила двері, і зник у сутінках коридору, лишаючи за собою шлейф їдкого запаху.

— Паскудник, а!.. Це він так мститься, — повчально сказала Мар’яна і клацнула вимикачем, короткозоро мружачись. — Басовий ключ, блін…

Зловивши літаючий віхоть котячої шерсті, Мар’яна («басовий ключ… басовий ключ») ухопила ганчірку і, ставши навколішки та обсипавши вогку пляму пральним порошком, вже заходилася прибирати — («цікаво, чи котяча сеча проникає так само, як і підсолена вода?..») — як раптом спинилася. Жінка піднялася з колін і повільно підійшла до столу, що стояв посеред кімнати, зазирнула під нього. Під столом на Мар’яну чекала дивовижа. Між двома мостинами паркету, трохи спучивши їх, вибивався блідо-зелений паросток. Він був доволі високий, з десяток сантиметрів, і мав нагорі два округлих листки, прокомпостованих деінде голками котячих зубів.