Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро. Страница 3

— Що? — занепокоєна Мар’яна стояла поруч, мнучи в руках вицвілу кофтину.

Мужчина піднявся з колін, обтрусився і поглянув на неї багатозначно, немов досвідчений лікар:

— Сама живете?

— Сама.

— Хм-хм…

— Ну, кажіть же!

— Погано, — мужчина жував губи, дивлячись собі під ноги. — Коли такі от дерева…

— І що?

— Та нічо. Нічо доброго. Капремонт. А хто ж його зробить?.. Ходіть тут обережно, дуже не тупайте. Ті, що внизу, знають?.. Треба повідомити, як-не-як, теж люди…

— Може, який фірмач захоче купити, — подав голос роботяга, що весь час стояв мовчки і лише хитрувато посміхався. — Під магазин, офіс… недорого…

— Пішли! — шарпнув його за руку інженер, і обидва швидко забрались із Мар’яниного помешкання.

II

1

Коли радіо пропікало десяту вечора, жінка вдягла окуляри та відчинила високе вікно; прилягла на широке підвіконня, зазираючи вниз: вікна сусідів сьогодні знов темні. Тепле задушливе повітря проникло в прохолодну кімнату, і від контрасту стало зрозуміло, що в кімнаті трохи вогко, мов у листяному лісі. За дверима почулося шкряботіння й нявчання Рудня, що десь бігав цілісінькій день, а тепер хотів їсти. Він завше повертався, коли хотів їсти, ластився до Мар’яни, терся біля ніг і навіть дозволяв брати себе на руки, і не дряпався, коли вона його пестила. «Галодний кот — нікакіх хлапот», — жартувала господиня, і ще, замилувано дивлячись, як він наминає сардини чи печінку, інколи розмовляла з Руднем:

— Цікаво, якби ти мав їду десь інде, ти би не приходив до мене? — кіт косив оком, старанно розжовуючи тягучу печінку, і мовчав.

— Ну, кажуть, що ви, коти, прив’язані до помешкання, — провадила далі Мар’яна. — Ти б мене тут терпів, коли б я тебе не годувала?..

Не дочекавшись відповіді, вона відповідала сама:

— Я знаю. Я б не змогла тебе не покормити. Ти б дістав своїм нявкотом… А якби я не мала… не мала сама нічого їсти? Що б ти тоді робив, га?.. — одного разу саме на цьому питанні кіт вдавився, почав відхаркувати шматки їжі, і Мар’яна, врятувавши тваринку, в наступних монологах такої проблематики не зачіпала.

Теплий потік, відчутно інший, ніж повітря в кімнаті, продовжував хлюпати з вікна по голій Мар’яниній литці, об іншу терся Рудень, і вона вирішила піти прогулятися, взявши з собою кота.

Вона набрала повну кишеню котячого корму, легенько вдарила по морді Рудня, що вже був почав пазурами розтинати полу її плащика на смужки і щойно відчинила вхідні двері… голосно клацнув замок, і (ба-асовий ключ!!) просто перед нею — купа свіжого лайна. Папірці довкола були цього разу звичайні, з рулону. Затим був дзвінок до квартири навпроти, довге лементування удвох із сусідкою на тему: «от, сучі діти, засранці!», що завершилось прибиранням гиді за допомогою фанерки і викиданням в смітник надворі. Усе це супроводжувалось безперервним вимогливим нявчанням кота.

Але вечір ще не завершився. Жінка таки не відмовилась від прогулянки, навпаки, прогулянка тепер була їй конче необхідна. «Перед сном корисно пройтись, подихати повітрям, заспокоїти нерви», — це відомо всім. Неподалік трамвайний парк, і Мар’яна вирушає туди, бо за її розрахунками невдовзі повинен заїхати в депо останній трамвай, де кондукторкою працює її колєжанка ще зі школи.

Несподіванок цього разу не сталося, крім однієї: Мар’яна з Руднем і подружкою проїхали в порожньому трамваї ще коло по маршруту. Мар’яна теревенила з Христею, а кіт періодично отримував корм. Христя зійшла поблизу свого будинку, а Мар'яна поїхала до парку, і з нього нарешті пішла пішки додому поміж товстих лип з обпиляним гіллям.

2

Тим часом до під’їзду її будинку, який, як відомо, не зачинявся, вбіг захеканий чоловік середніх років, вбраний у досить пристойний костюм. Білки очей чоловіка, швидкі й прозорі, означали, що він, наче загнаний олень, здатен вирішувати все сам і, подібно до волелюбного індіанця, воліє загинути від утоми. Радше від утоми, ніж від поразки.

Спочатку чоловік було поткнувся під сходи, але передумав і вернув: точнісінько так, як уранці прибиральниця, яка з хитрою наївністю вирішила не помічати те, що лежало в закутку.

Чоловік з тупотінням побіг сходами вгору, одночасно знімаючи пасок. Між першим і другим поверхами він спинився, дослухаючись. З вулиці долинув шурхіт коліс автомобіля і майнув відблиск червоного й білого світла. Тоді мужчина різким рухом вискочив з піджака, являючи великі плями поту на сорочці під пахвами, перекинув ремінь через газову трубу на стіні — дзенькнула пряжка — дістав з кишені краватку з петлею і швидко припасував її до ременя — у під’їзді пролунали кроки. Пролунали й затихли.

Мужчина тим часом запхав голову до петлі й підтис під себе ноги, видавши булькочучий звук і почервонівши. Кроки швидко посунули наверх, з’явилось троє чоловіків неінтелігентної зовнішності. Двоє негайно схопили непритомного попід руки та підвели, точніше, піднесли вгору. Третій ляснув вішальника по обличчю і рвучко послабив петлю на його шиї — спотворена голова з висолопленим язиком безвільно звисла, впершись підборіддям у груди.

— Ну чого ти нас лякаєш? — тихо, наче над ліжком хворого, сказав той, що ляскав по обличчю. Добродушність його голосу була фальшивою, злою, знущальною, і тому ірреальною, бо він таки імітував це співчуття, але тільки з метою розізлити себе. Тепер він відчував лише огиду до цього цегляно-червоного обличчя і бажання пошвидше зробити так, щоб воно більше не існувало в його свідомості. І тут він відчув сморід, поглянув на брюки нещасного, змочені сечею, від якої той звільнився, щойно краватка перетисла йому артерію… Тоді цей, вочевидь, ватажок злодіїв раптом почувся розгубленим, бо йому навернулась паралель з дитиною, яка без будь-яких докорів сумління випорожнюється під себе і може угукати й бути щасливою. Тоді він згадав про двох супутників і свій обов’язок виступити перед ними із мізерним кпином на адресу потерпілого, щоб вони ані на мить не втрачали віри в агресивність та безжальність ватажка. Але ватажкові було ліньки видушувати з себе це словесне лайно, бо ж який я ватажок, коли залежу від підлеглих? Чому я не можу чинити так, як хочу? Чому ось цей от кнуряка — він мав на увазі жовтошкірого, з виразними вилицями і вузькими очами типа, — прокурив мою машину своїм тютюном? Я можу курити у своїй машині той самий тютюн, бо вона моя, а цей пацан мені ж не родич, чому я вожу його і ще отого, — ватажок зиркнув на худого фацета з боксерськими дефектами обличчя, — у моїй машині, наче рідних?.. Та нє, — відгукнувся голос повсякденного розуму, — вони ж твої корєша, братани… Але якого… я буду казати заради них фіґню тіпа: «Та ти трохи не в собі, мужик. Ти трохи, я бачу, розслабився…»?

У цей час обидвоє «колег» позирали на ватажка, очікуючи саме його реакції, бо ж лох законтачив його одяг. І ватажок розумів їх очікування, але йому стало раптом заздрісно такій безпосередності його жертви, такій свободі після вибору. Він зазирнув знову в обличчя, що хапало повітря ротом, судомно, і сказав: «Таки не можна вішати жінок. Це дуже їх спотворює. Жінка гине не від того, що її повішано чи застрелено, а від усвідомлення, що настав кінець її красі. Не можна вішати й чоловіків: врешті кожного з нас побачить якась жінка, і спотворить себе зовні, слізьми та криком, чи всередині — душевним потрясінням. Бо жінки, буває, сумують за нами…»

Бандити, стоячи перед ватажком, крадькома перезирнулись.

3

Мар’яна в супроводі кота перейшла встелену бруківкою вулицю, яка в таку годину спорожніла й ховала в собі лиш відгуки дня, що заглибилися вже у пісок, м’який і теплий, нагрітий впродовж дня трамваями, автомобілями й шурханням підошов. Це було перекриття між першим і нульовим, підземним, поверхами міста. Хоча, мабуть, для мешканців андеґраунду поверхня, якою просувалась Мар’яна, була таки підлогою між землею й небом, другим рівнем, який був небезпечнішим, проте обіцяв більше скарбів, їжі, щастя.