Ослик i аксiома (на украинском языке) - Альтов Генрих Саулович. Страница 1

Те, про що я хочу розповiсти, почалося з невеличкої статтi, написаної для "Iнженерного журналу".

Я чимало помучився з цiєю статтею, надто вже невиграшною була тема. Ну що можна сказати - на трьох сторiнках! - про минуле, сучасне i майбутнє машин?..

Тижнiв зо два я зовсiм не знав, як пiдiйти до статтi, а потiм вiднайшов цiкавий засiб: перерахував потужнiсть усiх машин на людськi сили, на прислуговуючих нам умовних рабiв. Кiловат замiняє десяток дужих рабiв, взагалi ж проста арифметика.

Я взяв жалюгiднi цифри кiнця вiсiмнадцятого столiття - вони небагато вiдрiзнялися вiд нуля - i простежив їхню долю: нестерпно повiльне, майже невiдчутне зростання протягом столiття, потiм пiднесення, що ставало дедалi стрiмкiшим i стрiмкiшим, майже вертикальний злiт пiсля другої свiтової вiйни (десятки й сотнi умовних рабiв на людину) i нарештi теперiшнiй рiк, коли кожний з нас став багатший вiд римського сенатора.

"Роздуми рабовласника" (так я назвав статтю) було вiдiслано, але мене не полишало якесь невиразне незадоволення. Воно не проходило, i, розiзлившись, я переглянув заново всi цифри.

Нема почуття, гострiшого, нiж те, яке вiдчуваєш, наближаючись до вiдкриття. Цiлком можливо, що це передалось нам вiд дуже далеких предкiв, якi вмiли в хаосi первiсного лiсу вiдчути дивовижне i блискавично настроїти кожний нерв, кожну клiтинку ще не змiцнiлого мозку в такт його ледве вiдчутних крокiв.

Тепер я можу пояснити все в кiлькох словах, наче й не було тривалих пошукiв, якi часом здавалися безнадiйними.

Життя машини, кожної машини стає надто коротким: в середньому бiля трьох-чотирьох рокiв. Машина могла б жити разiв у вiсiм чи десять довше, але наука вiдкриває новi, досконалiшi принципи - доводиться замiняти всю нашу технiку.

Промiжки мiж вiдкриттями скорочуються - отже, прийде час, коли ми повиннi будемо замiняти машини щороку, потiм щогодини, щохвилини! А iнакше куди дiнеться бурхливо зростаюча лавина вiдкриттiв!..

Можливо, я не знайшов би вiдповiдi на це питання. Ймовiрнiше, не знайшов би. Є питання, що мають єхидну властивiсть поставати задовго до того часу, коли на них можна вiдповiсти. Але одного разу, гортаючи "Питання фiлософiї", я звернув увагу на замiтку, густо пересипану примiтками й застереженнями редакторiв. Йшлося про можливiсть уже сьогоднi розв'язувати на аналогових машинах задачi, подiбнi до тiєї, з якою я зiткнувся.

Першої митi мене вразила навiть не сама замiтка, а пiдпис. Статтю написав Антена: я не бачив його чотирнадцять рокiв, з шкiльного часу.

В нашому класi вiн був найвищий, та Антеною його прозвали не за рiст. Вiн завжди носив у кишенях купу радiомотлоху i кожної вiльної хвилини складав приймачi. Робив вiн це якось машинально. Вiн мiг дивитися кiнокартину чи їхати в трамваї, а руки його в цей час працювали самi собою, щось знаходили в кишенях, щось до чогось приєднували, намотували, припасовували - i раптом усi цi дрiбнички, що погойдувались на рiзнокольорових дротах, оживали, починали шипiти, свистiти, а потiм крiзь суцiльний шурхiт пробивався голос диктора. Антена щось замiняв, пригвинчував; шум танув, ущухав, i виникала прозоро-чиста музика.

Не пам'ятаю жодного випадку, щоб Антенi не вистачило матерiалу. Вiн умiв використати будь-яку рiч. Якось вiн зiбрав приймач з двох радiоламп, мотка дроту, моєї власної вiчної ручки i старого велосипедного насоса.

Антена приїхав з Уралу, ми тодi були у восьмому класi i спочатку все випрошували у нього приймачi. Вiн вiддавав їх, зовсiм не жалкуючи. Взагалi Антена був гарний хлопець - так вважали всi, i лише вiн сам, здається, iнколи засмучувався через те. що його вiчно тягне лiпити приймачi. Вiн саме так i казав - "лiпити", йому не можна було грати у футбол: в найрiшучiшу хвилину вiн раптом пiдбирав обривки якого-небудь дроту i заходжувався його розглядати. Навiть у воротах Антену неможливо було поставити, бо вiн зразу починав перебирати свiй радiомотлох, а це погано, коли у воротаря зайнятi руки. Ми грали на пустирi за будiвництвом, i Антена завжди вартував портфелi. Вiн сiдав на травi, поглядаючи на гру, i збирав черговий приймач.

Працювали приймачi краще вiд заводських, хоч вигляд у них був не дуже гарний. Антена чомусь не визнавав футлярiв i скриньок. Приймачi виходили у нього вiдкритi. Начинка висiла на дротах, як гiрлянда ялинкових iграшок. Але якщо Антенi давали футляр, вiн не заперечував i вiдразу ж брався за роботу. Спочатку за Антеною ходила цiла черга, а потiм ми звикли. I вiн робив, що хотiв: збере якусь хитромудру схему, розбере i починає майструвати знову.

Вiн навчався з нами лише рiк, потiм його сiм'я переїхала на Алтай. Увесь цей рiк ми з Антеною сидiли на однiй партi, менi подобалося стежити, як вiн працює. Саме тодi я серйозно замислився над своїм майбутнiм. Зараз, до того ж у лаконiчному переказi, це звучить наївно: замислився над своїм майбутнiм. Але так було. Я не хотiв вiдставати, на це було безлiч причин, i обрав хiмiю, до якої Антена був зовсiм байдужий. Для хiмiї вимагалась фiзика, для фiзики - математика, а в математицi я одного разу наштовхнувся на математичнi основи соцiологiї.

Я вiдшукав Антену без жодних труднощiв - по телефоннiй книзi. Ранiше менi якось не спало на думку, що вiн у Москвi i все так елементарно: взяти трубку, подзвонити, домовитись про зустрiч.

Ми сидимо в кафе-морозиво "Арктика", бiля величезного вiкна, за яким тихо кружляють фiалковi вiд рекламних вогнiв лапатi снiжинки. Зал майже порожнiй, у дальньому кутку офiцiантки не поспiшаючи п'ють чай.

– Цiкаво, - в'яло каже Антена. - Щодо машин дуже цiкаво. Так, ось що... Забув спитати: ти не бачив Аду Полозову? Як вона...

Що ж, усе природно. Ада мусить цiкавити Антену бiльше, нiж мої розмови про машини.

Одного разу я розбив свiй годинник. Розбив капiтально, в ремонт його не брали. Виручив Антена: вiн втис у годинниковий футляр безбатарейний приймач, настроєний на "Маяк". Я довiдувався про час по радiо; це не дуже зручно, зате оригiнально.