Ослик i аксiома (на украинском языке) - Альтов Генрих Саулович. Страница 5
– Ну... Вона прогнозувала лише кiнцевий результат.
Ах, яка недобра машина! Вона прогнозувала лише кiнцевий результат. Все-таки Антена - варвар.
– Вона казала "що" i не казала "як", - старанно втовкмачує Антена. Вiдповiдь дано у загальнiй формi. До того ж енергiя... Вона брала силу-силенну енергiї, у мене йшла на це половина зарплати.
В машинi майже сорок кубометрiв. Антена мiг умiстити туди страшенно багато. Вважають, що таку машину вдасться побудувати рокiв через п'ятдесят, не ранiше. Менi спливають у пам'ятi слова Конан-Дойля: "Мiж iншим, нiхто не розумiє справжнього значення того часу, в якому вiн живе. Старовиннi майстри малювали харчевнi i святих Себастьянiв, коли Колумб у них на очах вiдкрив Новий Свiт".
– А чому б тобi не перейти в мою лабораторiю?
Антена не любить, не вмiє вiдмовляти, i зараз йому не так легко сказати "нi".
– Ти не ображайся... У тебе менi довелось би займатися такими машинами... Нi, ти, будь ласка, правильно мене зрозумiй i не ображайся. Машина - пройдений етап. Вона дала iдею, i тепер я йду далi. По сутi, машину можна зовсiм розiбрати, вона вже не потрiбна. Я хочу займатися лише проблемою повернення...
– Знаєш, кого я недавно бачив у кiнохронiцi? - питає Антена. Мабуть, йому здається, що вiн тонко переводить розмову на iншу тему. - Архповича. Ось. Вiн великими справами заправляє... Тямущий хлопець, чи не так?
Вiн великий артист, наш Архипович. Все життя вiн грає роль великого органiзатора. Боже, якi надихаючi промови вiн виголошував на шкiльних недiльниках.
– Ходiмо, - Антена тягне мене за рукав. - Я навчу тебе варити каву. Знаєш, я зробив у цiй галузi надзвичайне вiдкриття: каву треба варити струмами високої частоти...
Тепер я знаю, який вигляд має житло людини, зайнятої класичною проблемою повернення. Одну кiмнату вiддано прогнозуючiй машинi, другу перетворено на щось середнє мiж майстернею i лабораторiєю.
Антена мешкає у кухнi. Власне, нiчого кухонного тут нема. Кухню обладнано в маленьку кiмнату: тахта, крiсло, невеличкий столик. На стiнах шiсть величезних кольорових фотокарток: свiтанок, хмари, веселка, знову хмари...
Хмари чудовi. Але життя в Антени нелегке, це з усього видно. Заробляє вiн у п'ять разiв менше, нiж мiг би, i працює вдвiчi бiльше, нiж мусiв би. Та справа навiть не в цьому. Найважче в становищi Антени зберегти вiру в необхiднiсть своєї роботи. Було б страшною трагедiєю попрацювати ось так рокiв з тридцять, а потiм побачити, що все це марево.
Я насилу уявляю собi такий спосiб життя. Ось Антена повертається з заводу i береться за класичну проблему повернення. Проблему, яку вважають нездiйсненною. День у день, рiк у рiк - поза свiтом науки. Нiхто не вникає в його роботу. Нiхто не може сказати, правильнi його iдеї чи нi. Нi з ким посперечатись i обмiнятися думками, бо фахiвцi з мiжзоряних перельотiв з'являться лише в наступному столiттi.
Навряд чи я змiг би так працювати.
А знiмки на стiнах гарнi. Вони як вiкна, вiдкритi в запаморочливо глибоке небо.
– Я зараз працюю над небом, - каже Антена. - Розумiєш, за iдеєю це буде цiлий набiр iграшок... Ну, щоб можна було зробити небо не гiршим вiд справжнього. I ось хмари поки що не вдаються. Оптикою я зайнявся зовсiм недавно, там хитромудра механiка. Хмари виходять як вата - сiрi, нуднi...
Отже, хмари поки що не вдаються. А що вдається?
– Що вдається? - перепитує вiн i вiдразу ж забуває про високочастотну каву. - Зараз побачиш. Я покажу тобi веселку, це цiкаво...
Того дня, коли ми з Адою пiшли в "Художнiй", а потiм перечiкували в метро дощ i я поцiлував Аду, була веселка. Єдина веселка, яку я запам'ятав на все життя. Iншi веселки пригадуються якось взагалi, вони схожi одна на одну, а та зовсiм особлива. Невже я розповiдав Антенi?.. Нi, звичайний збiг. Це було вже в дев'ятому класi, коли Антена поїхав. Ну так, майже через рiк пiсля його вiд'їзду.
Антена ставить лампу в куток на пiдлогу. Потiм вiдходить на середину кiмнати, дiстає з кишенi срiблястий цилiндрик, рiзко ним змахує, немов струшує термометр.
Спалахує яскраво-червона дуга, схожа на щiльну прозору стрiчку. Дуга швидко набирає глибини, стає легкою. Внутрiшнiй край її зеленiє, розпливається, i майже одночасно проступає третiй колiр - фiалковий.
Це чаклунство, неможливе чаклунство.
Передi мною палахкотить прекрасна багатокольорова веселка.
Всi предмети в кiмнатi втрачають обриси, кудись вiдступають. Вони зникають, їх просто не iснує. Реальна лише ця веселка - вогка, пронизливо чиста, викувана з найлегших фарб.
Вона ось-ось щезне. Вона тремтить вiд найменшого подиху. Миготять i дихають нiжнi фарби. В них гуркiт далекої грози, тривожнi спалахи блискавиць над обрiєм, вiдблиски сонця в пiнявих дощових калюжах.
Я простягаю руку. "Не треба!" - вигукує Антена. На мить веселка спалахує слiпучим мiдно-жовтим вогнем i зразу ж зникає.
– Її не можна чiпати, - винувато зауважує Антена. - Якщо не чiпати, вона тримається довго, хвилин п'ятнадцять-двадцять. Було ще полярне сяйво, але його забрав сусiдський хлопчина...
Кiмната, в якiй ми варимо каву, досить-таки захаращена. Книжковi полицi вздовж двох стiн (на полицях уперемiж книги й iграшки). Чимала електронно-обчислювальна скриня; на нiй спить обiдраний плямистий кiт. Верстат, завалений iнструментами. Стiл з якоюсь напiвзiбраною електронною тумбою.
Я переглядаю книжки. Хаос. Лише на однiй полицi порядок: тут книжки, що стосуються проблеми повернення. Я беру навмання томик в акуратнiй муаровiй палiтурцi i вiдкриваю на тiй сторiнцi, де лежить закладка.
"Всi цi проекти подорожi по Всесвiту - за винятком польотiв всерединi сонячної системи- варто викинути в кошик на смiття".
Ого, як енергiйно! "Радiоастрономiя i зв'язок через космiчний простiр" Парселла. Гаразд, вiзьмемо щось iнше.
"Неможливо обминути цi труднощi, i нема нiякої надiї подолати їх..."
Це монографiя Хорнера про мiжзорянi перельоти. А ще? Фантастичний роман.
"При велетенському розривi у часi втрачається сам сенс польотiв: астронавт i планета починають жити вiдiрваним, марним одне для одного життям".
– Пiдбадьорююче читання. Навiщо ти це колекцiонуєш?
– А як же? - дивується Антена. - Потрiбно знати, як мiркують iншi...