Лоліта - Набоков Владимир. Страница 13

Вівторок. Хмари знову завадили пікніку на тому недосяжному озері. А може, це махінації Долі? Вчора я приміряв перед дзеркалом нову пару плавок.

Середа. По обіді Гейзиха (у практичних черевиках та пошитій на замовлення сукні) повідомила, що їде до міста купити подрузі своєї подруги подарунок і радо візьме мене з собою, адже я так чудово розуміюся на тканинах та ароматах. «Оберете вашу улюблену спокусу», – промуркотіла вона. Що міг із цим удіяти Гумберт, власник парфумерної фірми? Вона загнала мене в кут між ґанком і своєю автівкою. «Покваптеся», – наказала жінка, коли я ретельно складав удвоє своє високе тіло, щоб залізти всередину (досі розпачливо вигадуючи, як можна врятуватися). Вона завела двигун і взялася манірно лаяти вантажівку, що привезла старій немічній пані Візаві новесенький візок, а тепер повертала й задкувала, аж раптом із вікна вітальні пролунав різкий голосок моєї Ло:

– Гей! Куди це ви? Я теж їду з вами! Зачекайте!

– Не зважайте! – скрикнула Гейзиха, випадково вимкнувши мотор; утім, на жаль для моєї білявої водійки, Ло вже смикала двері з мого боку. – Це нестерпно, – почала жінка, однак Ло втиснулася всередину, сяючи від задоволення.

– Ви, посуньте зад, – наказала Ло.

– Ло! – вибухнула Гейзиха (краєм ока глипаючи на мене й сподіваючись, що я вижену малу грубіянку).

– Ло і шо? – вже не вперше озвалася дівчинка, смикаючись назад разом зі мною, коли автомобіль стрибнув уперед.

– Це нестерпно, – повторила мати, розлючено вмикаючи другу передачу, – ця дитина така невихована. І занадто наполеглива. Хоча знає, що тут їй не раді. А ще їй не завадить прийняти ванну.

Кісточки моїх пальців торкнулися синіх дитячих джинсів. Вона була боса; нігті на ногах прикрашав облуплений вишневий лак, а великий палець перетинала смужка пластиру; Господи, чого б я не віддав, щоби просто зараз поцілувати ці тонкокості довгоперсті мавпячі ніжки! Несподівано її долонька прослизнула до моєї, і, поки наша дуенья нічого не бачила, я цілу дорогу до крамниці тримав, гладив і стискав цю маленьку гарячу лапку. Крила носа нашої марленоподібної 94 водійки блищали, втративши чи випаливши свою порцію пудри, а вона сама, не змовкаючи, вела вишуканий монолог стосовно місцевого транспорту, й усміхалась у профіль, і копилила губи у профіль, і кліпала нафарбованими віями у профіль, а я тим часом молився, щоб ми ніколи не доїхали до крамниці, однак ми приїхали.

Я не маю більше що повідомити, крім того, що, primo 95, дорогою додому стара Гейзиха сказала малій сісти позаду, а secundo 96, пані вирішила залишити Вибір Гумберта для мочок власних безформних вух.

Четвер. Ми спокутуємо тропічний початок місяця градом і бурею. В одному з томів «Енциклопедії для юнацтва» я знайшов карту Сполучених Штатів і аркуш кальки, на якому олівець у дитячій руці почав копіювати цю карту, а з іншого боку навпроти незавершених обрисів Флориди та узбережжя Мексиканської затоки я виявив роторну копію класного списку, вочевидь із її ремсделської школи. Цей вірш я вже знаю напам’ять.

Поема, безперечно, поема! Так дивно й солодко було знайти цю «Гейз, Долорес» (її!) в особливій альтанці імен, під захистом троянд, немов казкову принцесу між двох фрейлін! Я намагаюся проаналізувати ту радість, від якої скрутило хребет, коли я знайшов серед усіх інших її ім’я. Що це так розчулило мене мало не до сліз (гарячих, переливчастих, густих сліз, що їх проливають поети та закохані)? Що саме? Ніжна анонімність імені під офіційним серпанком («Долорес»)? Абстрактна зміна своїх місць іменем та прізвищем, які чимось нагадують пару нових блідих рукавичок чи маску? Може, у слові «маска» причаїлася підказка? Можливо, річ у тім, що в напівпрозорій таємниці, чадрі, яка спадає і крізь яку тільки ти, єдиний обраний, можеш упізнати, як усміхаються обличчя й очі, завжди ховається задоволення? Чи у тім, як чітко я можу уявити решту кольорового класу навколо моєї затягнутої серпанком ідолоресоподібної любоньки: Ґрейс та її стиглі прищики; Вірджинію з повільною ногою; виснаженого онанізмом Ґордона; смердючого клоуна Дункана; Аґнес із погризеними нігтями; Віолу з чорними цятками на обличчі та пружним бюстом; гарненьку Розалін; чорняву Мері-Роуз; чарівну Стеллу, котра дозволяла незнайомцям торкатись її; Ральфа – задираку та злодія; Ірвінґа, котрого мені шкода? І ось вона, загубилася десь посередині, жуючи олівець, – учительки ненавидять її, а хлопчики прикипають поглядом до волосся та шиї, – моя Лоліта.

П’ятниця. Я мрію про якусь жахливу катастрофу. Про землетрус. Про видовищний вибух. Її мати (разом із усіма іншими на багато кілометрів навколо) безладно, але миттєво та незворотно знищена. Лоліта скавчить у моїх обіймах. Я став вільним чоловіком і беру її серед руїн. Її подив, мої пояснення, свідчення, завивання. Ідіотські нездійсненні вигадки! Сміливий Гумберт міг огидно скористатися нею (до прикладу, вчора, коли вона знову з’явилася в моїй кімнаті, щоб показати свої малюнки – шкільне прикладне мистецтво); він міг би дати їй хабар і легко відбутися. Хтось простіший та практичніший розсудливо задовольнився би різноманітними комерційними замінниками, якби знав, куди звертатися, а я не знаю. Попри свою мужню зовнішність, я страшенно сором’язливий. Моя романтична душа здригається від липкого холоду на саму лише думку про небезпеку вскочити до якоїсь жахливої непристойної халепи. Згадую тих брутальних морських чудовиськ. «Mais allez-y, allez-y!» 97 Аннабелла стрибає на одній нозі, щоб натягнути трусики, а я намагаюся затулити її, мало не блюючи від люті.

Той самий день, пізніше, значно пізніше. Я ввімкнув світло, щоб записати сон. Його походження очевидне. Під час обіду Гейзиха великодушно проголосила, що, оскільки синоптики обіцяють сонячні вихідні, у неділю після церкви ми поїдемо на озеро. Влаштувавшись у ліжку та віддавшись перед сном на поталу еротичним фантазіям, я обдумував остаточний план, як отримати зиск із майбутнього пікніка. Я знав, що матінка Гейз ненавидить моє серденько через її миле поводження зі мною. Тож я вирішив провести день на озері так, щоб догодити матусі. Я розмовлятиму виключно з нею, проте потім скажу, що забув свій годинник чи окуляри від сонця в тому гайку, й заглиблюся в ліс зі своєю німфеткою. У цю мить реальність кинулася навтьоки й пошук окулярів перетворився на невеличку тиху оргію з навдивовижу досвідченою, веселою, розпусною та податливою Лолітою, котра поводилася так, як (і розум мій це знав) не могла поводитися. О третій годині ночі я проковтнув снодійну пігулку й незабаром побачив сон, який був не продовженням, а пародією на мої мрії. Я з багатозначною чіткістю побачив озеро, де ніколи ще не бував: на водоймі, заскленій смарагдовою кригою, ескімос зі слідами віспи на обличчі марно намагався зробити киркою ополонку, хоча на вкритих галькою берегах квітли імпортні мімози та олеандри. Переконаний, доктор Бланш Шварцманн дала б мені цілий мішок шилінгів за можливість додати цей лібідомисел до свого лібідосьє. На жаль, решта сну була відверто еклектичною. Гейзиха й Гейзонька їхали верхи на коні навколо озера, я їхав теж, старанно підстрибуючи й розчепіривши ноги, хоча між ними замість коня було лише пружне повітря – невеличкий недогляд, результат неуважності автора сновидіння.