Лоліта - Набоков Владимир. Страница 17

Сухі ледачі сни. Два місяці краси, два місяці ніжності минуть марно, а я нічого не міг удіяти, нічого, mais rien 104.

Проте одну краплю рідкісного меду той четвер зберіг для мене у своїй жолудевій шапочці. Пані Гейз збиралася відвезти доньку до табору рано-вранці. Зачувши різноманітні пов’язані з від’їздом звуки, я скотився з ліжка й висунувся у вікно. Під тополями стояла вже заведена машина. На хіднику, прикриваючи очі рукою, наче маленька мандрівниця вже зникала в променях низького ранкового сонця, стояла Луїза. Цей жест виявився передчасним. «Поквапся!» – гукнула Гейзиха. А моя Лоліта, котра вже наполовину залізла в автівку і збиралася гупнути дверцятами та, опустивши скло, помахати Луїзі й тополям (ані її, ані їх їй більше не судилося побачити), увірвала хід долі: вона глипнула вгору і знову кинулася в дім (поки мати розгнівано верещала їй услід). За мить я почув, як моє серденько біжить нагору сходами. Серце всередині так набрякло, що я мало не луснув. Я підтягнув піжамні штани й розчахнув двері – наступної миті з’явилася Лоліта в недільній сукні, тупаючи, ковтаючи ротом повітря, вона кинулась у мої обійми, і її невинні вуста розтанули під шаленим тиском темних чоловічих щелеп. О, моя тріпотлива любонько! Наступної миті я почув, як вона, жива, незґвалтована, потупотіла вниз. Хід долі поновився. Золотава нога втягнулася всередину, дверцята гупнули, прочинилися й гупнули знову, а водійка Гейз, шалено смикаючи кермом і супроводжуючи корчами гумово-червоного рота свої нечутні слова, помчала мою любоньку геть; тим часом не помічена ані ними, ані Луїзою стара немічна пані Візаві слабко, але ритмічно махала зі своєї порослої виноградом веранди.

Западинка моєї руки досі повнилася гладенькою, як слонова кістка, Лолітою, відчуттям її підліткової ввігнутої спини, клавішної вкрадливості її шкіри під тоненькою сукенкою, котру я смикав угору і вниз, тримаючи дівчинку в обіймах. Я кинувся до її розхристаної кімнати, відчинив шафу й пірнув у купу пожмаканої тканини, що торкалася її тіла. Там була одна особлива річ – рожева, тонка, порвана, з ледь помітним їдким запахом на шві. У неї я заповив Гумбертове велетенське налите кров’ю серце. Полум’яний хаос уже здіймався в мені хвилями, однак мені довелося покинути все й поспіхом опанувати себе, зачувши оксамитовий голос покоївки, що тихо кликала мене зі сходів. Вона сказала, що має для мене повідомлення, і, приправивши моє механічне «дякую» люб’язним «залюбки», добра Луїза залишила в моїй тремтливій руці навдивовижу чистого листа без марки.

«Це зізнання. Я кохаю вас [так починався лист; і на коротеньку мить я переплутав ці істеричні карлючки з писаниною школярки]. Минулої неділі в церкві – негіднику, ви відмовилися піти подивитися на наші нові вітражі! – лише минулої неділі, мій коханий, коли я запитала Всевишнього, як мені вчинити, він наказав зробити те, що я зараз роблю. Самі розумієте, іншого варіанта немає. Я закохалася у вас із першого погляду. Я пристрасна й самотня жінка, а ви кохання мого життя.

Тепер, мій любий, мій найдорожчий, mon cher, cher monsieur 105, ви прочитали це; тепер ви знаєте. То чи не могли б ви негайно спакувати речі й поїхати геть? Це вам наказує власниця квартири! Я відмовляю квартирантові. Вижбурюю вас геть. Ідіть! Тікайте! Départez! 106 Я повернуся до вечері, якщо їхатиму зі швидкістю вісімдесят миль за годину в обидва боки й не потраплю в аварію (хоча кого це цікавить?), і не хочу заскочити вас удома. Будь ласка, прошу, негайно їдьте, просто зараз, навіть не дочитуйте цю смішну записку до кінця. Їдьте. Прощавайте.

Ситуація, chéri 107, надзвичайно проста. Звичайно, я абсолютно впевнена, що байдужа вам, абсолютно байдужа вам. О, так, ви полюбляєте балакати зі мною (і жартувати над бідолашною мною), ви полюбили наш привітний дім, книжки, які мені подобаються, мій чудовий садок і навіть мою галасливу доньку, але я для вас нічого не варта. Так? Так. Абсолютно нічого. Але якщо ви, прочитавши цю “сповідь”, вирішите на свій похмуро-романтичний європейськй лад, що я достатньо приваблива, аби скористатися моїм листом і закрутити зі мною, знайте: це буде гірший за зґвалтування викраденої дитини злочин. Розумієте, chéri. Якби ви вирішили зостатися, якби я застала вас удома (я знаю, що це неможливо, тому дозволю собі продовжувати фантазувати), факт вашої присутності значив би лише одне: ви хочете бути для мене тим, ким я хочу бути для вас, – супутницею життя – і ви готові назавжди поєднати свою долю зі мною і стати батьком для моєї доньки.

Дозвольте мені ще хвилиночку побалакати і поблукати думкою, мій найдорогоцінніший, адже я знаю, що ви вже розірвали цей лист і його клаптики [нерозбірливо] у вирі туалету. Мій найдорожчий, mon très, très cher 108, який світ кохання я збудувала для вас протягом цього дивовижного червня. Я знаю, який ви стриманий, який «британський» у вас характер. Можливо, вашу старосвітську відчуженість та почуття пристойності обурить зухвалість бідолашної американочки! Ви, людина, що приховує свої найсильніші почуття, матимете мене за маленьку безсоромну дурепу, котра нарозхрист відкриває своє бідолашне зранене серце. В минулому я часто розчаровувалася. Пан Гейз був чудовою людиною з золотим серцем, але, на жаль, старшим за мене на двадцять років, гаразд, не пліткуватимемо про минуле. Найдорогоцінніший мій, якщо ти проігнорував моє прохання й дочитав цього гіркого листа до кінця, твою допитливість необхідно гарно винагородити. Утім, не зважай. Знищ цю записку та їдь. Не забудь залишити ключі на столі у своїй кімнаті. І хоч якусь адресу, куди я зможу повернути заплачені до кінця місяця дванадцять доларів. Прощавай, мій любий. Молися за мене, якщо ти хоч колись молишся.

Ш. Г.»

Те, що я тут пишу, я пам’ятаю з листа й пам’ятаю дослівно (включно з покрученою французькою). Лист був щонайменше вдвічі довшим. Я перестрибнув ліричний відступ – котрий і тоді здебільшого перегорнув – про Лолітиного братика, що помер у дворічному віці, коли дівчинці було чотири, і про те, як би я його полюбив. Дайте-но подумати, що там було ще. Так. Припускаю, що слова «у вирі туалету» (куди лист насправді потрапив) – це мій власний прозаїчний внесок. Напевно, вона благала мене розкласти якийсь спеціальний вогонь для жертвоприношення її послання.

Першими моїми почуттями були огида й бажання втекти. А потім я відчув щось на зразок дружньої руки, що опустилася мені на плече і вмовляла не поспішати. Я дослухався. Виринув зі свого заціпеніння й виявив, що досі стою в кімнаті Ло. На стіні над її ліжком між пикою естрадного стогнія та віями кіноакторки висіла сторінка з рекламою, вирвана з глянцю. На ній був зображений чорнявий молодий чоловік із якимось виснаженим поглядом ірландських очей. Він «моделював» халат Такої-то фірми і тримав у руках мостоподібну тацю Такої-то фірми зі сніданком на двох. Напис, вигаданий препод. Томасом Мореллем, називав його «героєм-переможцем». Можна було здогадатися, що ретельно переможена пані (не зображена на світлині) підводилася, щоб узяти свою половину таці. Яким чином її ліжковий товариш збирався залізти під цей міст, уникнувши катастрофічного свинства, залишалося загадкою. Рука Ло намалювала жартівливу стрілочку до обличчя спустошеного молодого нареченого й написала друкованими літерами: «Г. Г.». І справді, попри невелику різницю у віці, схожість була разюча. Під цією світлиною висіла інша кольорова реклама. На ній відомий драматург урочисто смалив «дромку» 109. Він завжди палив «дромки». Схожість із ним була незначною. Нижче стояло дорогоцінне Лолітине ліжко, засмічене коміксами. Із билець де-не-де позлізала емаль, залишивши на білому тлі чорні більш-менш округлі залисини. Я впевнився, що Луїза пішла, заліз до Лолітиного ліжка й перечитав листа.