Лоліта - Набоков Владимир. Страница 2
Старша сестра моєї матері, Сибілла, з котрою побрався і котру невдовзі покинув батьків двоюріднй брат, була в нашій родині за безкоштовну гувернантку та покоївку. Пізніше хтось казав мені, що вона була закохана в мого батька й він легковажно цим скористався одного дощового дня, утім одразу викинув усе з голови, щойно погода покращилася. Я неабияк прив’язався до цієї жінки попри суворість – фатальну суворість – деяких її правил. Можливо, їй хотілося з часом зробити з мене кращого вдівця, ніж той, яким був мій батько. Тітка Сибілла мала блакитні очі з рожевими повіками та бліде, наче з воску, обличчя. Вона писала вірші. Була поетично марновірною. Казала, що знає – помре невдовзі після моїх шістнадцятих уродин, і так і зробила. Її чоловік, успішний комівояжер парфумерної фірми, здебільшого проводив час у Америці, де врешті-решт заснував власну справу та придбав деяку нерухомість.
Я зростав щасливою, здоровою дитиною в яскравому світі ілюстрованих книжок, чистого піску, помаранчевих дерев, дружніх собак, морських краєвидів та усміхнених облич. Розкішний готель «Мірана» обертався навколо мене приватним усесвітом, побіленим вапном космосом, усередині більшого синього, що сяяв іззовні. Усі, від кухарчука в фартусі до монарха в літньому костюмі, любили мене. Літні американки, обіпершись на ціпки, нахилялися до мене, мов Пізанські вежі. Збанкрутілі російські княгині не могли розрахуватися з моїм батьком, проте купували мені дорогі цукерки. А він, mon cher petit papa 7, брав мене кататися на човні та велосипеді, вчив плавати, пірнати і стояти на водних лижах, читав мені «Don Quixote» 8 й «Les Misérables» 9, а я обожнював і поважав його та радів за нього щоразу, підслухавши, як слуги пліткують про його різноманітних коханок, доброзичливих красунь, котрі багато мною займалися, воркували та лили дорогоцінні сльози над моїм безжурним життям «безматченка».
Я відвідував англійську школу за кілька кілометрів від дому, грав там у рекетс та файфс 10, здобував відмінні оцінки та чудово знаходив спільну мову як з однокласниками, так і з учителями. До тринадцяти років (тобто до того, як я вперше побачив свою маленьку Аннабеллу) я можу пригадати лише дві події конкретного сексуального штибу – урочисту, пристойну й цілковито теоретичну розмову в трояндовому садку школи про підліткові несподіванки з американським хлопчиком, котрий був сином відомої кіноакторки, яку він рідко бачив у тривимірному світі; та деякі кумедні реакції певних частин мого організму на перлинно-матові світлини з нескінченно м’якою грою світла й тіні в дорогому Пішоновому альбомі «La Beauté Humaine» 11, який я тихцем витягнув у готельній бібліотеці з-під стосу лондонських «Графік» 12 у мармуровій палітурці. Пізніше мій батько (на свій чарівний галантний лад) повідомив мені все, що, на його думку, я повинен був знати про секс; це сталося незадовго до того, як восени 1923 року я поїхав на навчання до ліонського lycée 13 (де ми мали залишатися протягом трьох зим); проте, на жаль, улітку саме того року він подорожував Італією з Mme de R 14 та її донькою, тож я не мав кому пожалітися, у кого попросити поради.
3
Аннабелла, як і автор, була змішаного походження – у її випадку напіванглійкою, напівголландкою. Сьогодні я пам’ятаю її риси не так чітко, як кілька років тому, перш ніж зустрів Лоліту. Існує два типи зорової пам’яті: ти або ретельно відтворюєш образ у лабораторії власного мозку, не заплющуючи очей (тоді я уявляю Аннабеллу в загальних термінах, як-от «медового кольору шкіра», «тоненькі рученята», «коротко підстрижене волосся», «довгі вії», «великий яскравий рот»); або миттєво викликаєш, не розплющуючи очей, на темному внутрішньому боці повік об’єктивну цілковиту оптичну копію коханого обличчя, маленький привид природних кольорів (і саме так я бачу Лоліту).
Тому дозвольте мені, описуючи Аннабеллу, просто обмежитися згадкою, що це була чарівна дівчинка, на кілька місяців молодша за мене. Її батьки були давніми друзями моєї тітки й такими ж, як вона, пуританами. Вони винаймали віллу неподалік від готелю «Мірана». Лисий засмаглий пан Лі та огрядна напудрена пані Лі (народжена Ванесса ван Несс). О, як я ненавидів їх! Спершу ми з Аннабеллою розмовляли про другорядне. Вона весь час набирала повну жменю дрібного піску й дозволяла йому висипатися крізь пальці. Наші мізки були налаштовані на хвилю інтелігентних європейських підлітків того часу й середовища; сумніваюся, що в нашій зацікавленості множинними заселеними світами, тенісними змаганнями, безкінечністю, соліпсизмом і таким іншим можна було знайти якусь особисту обдарованість. Ніжність та вразливість молодих звірят відлунювали всередині нас однаковим гострим болем. Вона хотіла стати сестрою милосердя в якійсь голодній азійській країні, а я мріяв бути славетним шпигуном.
Зненацька ми божевільно, незграбно, безсоромно, болісно закохалися одне в одного; я б додав, безнадійно, адже таку шалену взаємну пристрасть можна втамувати, лише по-справжньому поглинувши й засвоївши кожну частинку душі та плоті іншого; тимчасом ми навіть не могли знайти місцину, щоби злягтися, як це з легкістю вдається дітям нетрів. Після однієї невдалої спроби нічної зустрічі в неї в садку (про що я розповім пізніше) єдине усамітнення, яке нам дозволяли, – лежати на найзалюдненішій частині plage 15, де нас, можливо, не чули, але точно бачили. Там, на м’якому пісочку за кілька кроків від дорослих, ми лежали цілий ранок у закам’янілому шалі жаги та чіплялися за кожну благословенну ваду в часопросторі, щоб скористатися нагодою й торкнутися одне одного: її рука повзла до мене, напівзаховавшись у піску, її тонкі засмаглі пальці, мов сновиди, щоразу наближалися до мене; потім її перламутрове коліно вирушало в довгу обачну подорож; подекуди випадковий вал, зведений молодшими дітьми, слугував нам достатнім прикриттям, аби поспіхом торкнутися солоними губами. Ці незавершені дотики доводили наші здорові й недосвідчені тіла до такого роз’ятрення, що навіть прохолодна блакить води, під якою ми продовжували чіплятись одне за одного, не дарувала полегшення.
Серед скарбів, загублених мною за роки поневірянь у дорослому віці, була зроблена моєю тіткою світлина, на якій навколо столика вуличного кафе зібралися Аннабелла, її батьки та статечний підстаркуватий кульгавий джентльмен, котрий того літа упадав за тіткою Сибіллою. Аннабелла вийшла не надто гарно – камера упіймала її в ту мить, коли вона нахилилася до свого chocolat glace 16; у сонячній плямі, що в неї переходила її загублена краса (наскільки я пригадую фото), дівчинку можна було впізнати лише завдяки голим плечикам та проділу у волоссі; а я, сидячи трохи далі від решти, вийшов із якоюсь драматичною чіткістю: похмурий густобровий профіль хлопчини в темній спортивній футболці та гарно скроєних білих шортах, що дивиться, схрестивши ноги, кудись убік. Цю світлину зробили в останній день того фатального літа, за кілька хвилин до нашої другої й останньої спроби ошукати долю. Вигадавши непереконливий привід (це був наш найостанніший шанс, тож ніщо не мало значення), ми втекли з кафе на пляж, знайшли усамітнений клаптик піску й там, у фіолетовому затінку якихось червонястих скель, що утворили щось на зразок печери, нашвидкуруч обмінялися короткими ласками, єдиними свідками яких були загублені кимось окуляри. Я вже стояв на колінах, наготувавшись оволодіти любонькою, коли з води з непристойними підбадьорливими вигуками вийшли двоє бородатих купальників – старий моряк та його брат, – а за чотири місяці вона померла від тифу на острові Корфу.