Варфоломієва ніч - Гримич Марина. Страница 10

Якщо перша – це, як правило, танк у спідниці, в якої у холодильнику миша повісилася, то в другої завжди смачно пахне на кухні, діти нагодовані й акуратно зачесані.

Щоправда, дорогі мої друзі, є ще третій тип дружин політиків – скороспілки. Це юні таланти, яким вдалося зіпхнути з дороги посивілу соратницю чи розповнілу берегиню домашнього вогнища.

Треба сказати, що Тетяна ніяк не асоціювалася ні з першим, ні з другим, ні, тим більше, з третім типом жінок. Це був, говорячи Франковими словами, «ізмарагд».

Наша героїня виросла без батька. її біологічний батько ганебно втік з провінційного містечка, так і не одружившись із звабленою медсестрою пологового будинку. її дідусь, якого ви, дорогі мої читачі, вже встигли запримітити в кріслі-гойдалці, після народження Тетяни розшукав звабника, однак замислену криваву помсту не здійснив, пожалівши трьох безневинних дітей.

Тетяна виросла з багатьма дівочими комплексами. Ах, ці Дівочі комплекси! Скільки людство існує, а нічого не може вигадати, щоб позбавити гарних, милих, скромних дівчат із порядних сімей тих комплексів. Скільки помилок гарні, милі, скромні дівчата із порядних сімей зробили саме через ті дівочі комплекси. Але наша героїня, слава Богу, не зробила тих помилок. Чесно кажучи, не було з ким. У тому провінційному містечку вона почувалася самотньою і нікому не потрібною.

Її вважали дивакуватою. Може, тому, що вона засиділася в дівках. А, може, тому, що носила косу. А може, тому, що сама доглядала свого немічного дідуся, в усьому йому потакаючи, як малій дитині. Хто його зна. Однак її репортажі про історію свого містечка і різних сіл округи користувалися великою популярністю у слухачів. Уявіть собі, що тихий, лагідний голос розповідає про те, коли було засноване село Недригайлівка, скільки там жило козаків, а скільки просто селян, коли там була побудована церква, а які прізвища були тоді, а які судові справи розглядалися в цьому селі на громадських сходках, яка була народжуваність, а яка була смертність, які легенди є про це село, а яка улюблена пісня в цьому селі, який оригінальний рецепт білого борщу в цьому селі, а який хімічний склад криничної води в цьому селі, а коли була завезена туди порода рябих курей, а чому в цьому селі межу розорюють, як минулого року в лісі загубився голова колгоспу, як його знайшли, а чому в селі несподівано десять років тому стали інтенсивно народжуватися руді діти при тому, що одна половина мешканців села вузькоокі і вилицюваті, а друга – білобрисі і безброві… і багато інших речей. І що ж ви думаєте: всі мешканці району – і не тільки Недригайлівки – в ефірний час припиняли всі роботи і слухали авторську програму Тетяни Горошко «Провінційні історії».

Поки ми з вами, мої любі читачі, відволіклися, молоді люди приступили до другого чайничка з чайком. Здавалося, їм ніщо не може завадити. Однак тут годинник пробомкав пів на дев'яту, і дідусь за спиною нашого молодого героя пришвидшив кількість хилитань за хвилину.

– Вибачте, я переключу телевізор. – І Тетяна переключила на «На добраніч, діти!»

Дідусь, мило посміхаючись, дивився дитячу передачу.

Коли ж після вечірньої казки почалися новини, наш молодий герой нарешті зрозумів, навіщо дідусь тримав у руках дитячого пістолета. Дідусь, направивши його на екран телевізора, почав активно стріляти. Пістолет був на батарейках і видавав різні звуки, які нещадно шматували і без того слабку нервову систему нашого героя. Зате Тетяна, здається, зовсім не реагувала на досить дивну поведінку дідуся і продовжувала свою оповідь про те, як вона виграла районний конкурс з плетіння гачком.

– Може, відібрати в дідуся пістолет? – непевно сказав наш молодий герой, оскільки ніяк не міг сконцентруватися на оповіді.

– Ні, не можна. Дідусь дуже нервуватиметься. Тоді наш молодий герой спитав:

– А він так реагує на всі новини?

– Ні, тільки на новини цього каналу.

– То, може, краще переключити канал?

– Не можна, дідусь дуже нервуватиметься. Може, ще чайку? – спитала Тетяна.

Павло Іванович кивнув, і молода Тетяна а ля Ларіна граціозно випливла з кімнати.

І тут сталося щось не дуже пристойне. Перед очима Павла Івановича з'явився невидимий колега, той, що завжди його під'юджував на різні капості й героїчні вчинки, на цей раз в образі відомого телевізійного коментатора і грізно сказав: «Забери в дідуся пістолет!».

Наш молодий герой, повагавшись, спробував здійснити наказ. Дідусь тримав зброю мертво. Після кількахвилинної мовчазної боротьби, яка не увінчалася успіхом, наш молодий герой вирішив переключити телевізор на іншу програму. Дідусь устав на худенькі кривенькі ніжки і погрозливо похитуючись на них, став рвати на собі невинну китайську білизну і тремтячим старечим голосом заверещав:

– На! Стріляй-ріж, контра поганая! Всіх не перестріляєте! Правда за нами!

Гість перелякався і спішно переключив на попередній канал. Дідусь, наче нічого не сталося, спокійно сів у крісло і продовжив стріляти, інтенсивно гойдаючись у кріслі-гойдалці.

Повернулася Тетяна. Здається, вона ні про що не здогадувалася. Або прекрасно приховувала це. Продовжилася бесіда. Молоді люди розповіли одне одному, як на духу, свій життєвий шлях. Новини скінчилися, а з ними і стрілянина.

Тетяна встала, взяла у дідуся пістолет, вийняла з нього батарейки і вставила їх у зарядник і в розетку. Потім вона припідняла дідуся з крісла-гойдалки і повела в його кімнату вкладати спати. її не було досить довго, і наш молодий герой захвилювався, чи не заснула, бува, вона. Трохи хвилюючись, де поділася молода особа жіночої статі, що схвилювала його незагартоване серце, він вийшов до темного коридору, того самого, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом, і пішов навпомацки на звук Тетяниного заколисуючого голосу. Виявилося, що Тетяна перед сном розповідала дідусеві улюблену казку з продовженням про веселі пригоди трьох веселих друзів – Туполева, Антонова і Мікояна.

– …Мікоян дуже розсердився на Туполева, – почув Павло Іванович, і розповідь не на жарт заінтригувала його. – І він вирішив уночі на його літакові дописати до букв «ТУ» ще три букви «ПАК».

– Я тобі обламаю всі твої лопасті, Мікоянисько! – екзальтовано обурився дідусь, який виявився ревним прихильником Туполева.

Павло Іванович завмер у коридорі в абсолютній темряві і заворожено дослухався до чудернацької оповіді. Перед його очима проходила палка історія суперництва визначних інженерів, перенесена в казковий простір. Це нагадало йому дитинство, коли в строгій, невибагливій, аскетичній радянській дійсності хотілося чогось адреналіномісткого. Тож молодий Павлик вимагав від своєї безцінної мамусі продовження історії про підступного садиста-стоматолога Софронова, який, перевдягнувшись в одяг милої бабусі, згодовував у парках і на дитячих майданчиках нерозумним дітям цукерки, щоб зіпсувати їм зуби, або викрадав уночі людей, видирав їм здорові зуби, а натомість вставляв металеві протези.

Дорогі мої читачі! Ви, напевно, думаєте, що авторська фантазія «перебрала». Аж ніяк. Якраз ці рядки ваш покірний слуга пише в абсолютно тверезому стані. Ця історія найправдивіша з усіх написаних досі правдивих історій. Саме такі казки розповідають мамусі й татусі на вимогу маленьких хлопчиків, перенасичених солодкими історіями про принців і принцес, Вінні Пухів і Колобків. Однак вони соромляться в цьому зізнатися на людях. А я не соромлюся сказати правду у вічі: саме такі казки я розповідаю своєму синові. Перед денним сном і перед нічним. І заперечу вам відразу ж щодо шкідливості таких казок: моя старша донька виросла абсолютно нормальною, можна сказати, аж надто нормальною: морально стійкою, дисциплінованою і політично грамотною.

Та й у тому, що Тетяна розповідала їх своєму дідусеві, теж немає нічого дивного. Хто зна, яка старість чекає на вас, мої мудрі читачі. Дай Бог вам мати таких онуків.

У темному коридорі з нашим молодим героєм сталася ще одна пригода. Він, намацуючи двері, що ведуть у зелену кімнату, випадково потрапив в іншу – в Тетянину.