Варфоломієва ніч - Гримич Марина. Страница 20

– Постривайте! – обурився Едуард Гранін. – За моїми точними підрахунками лідирує інший кандидат.

– Ну, підрахунки бувають різні… – спробував перебити його ведучий.

– В тому то й уся сіль. Мої підрахунки доводять…

– Пане Гранін, ви вже вичерпали свій час! Гранін підскочив з місця й імпульсивно вигукнув:

– Знімаю свою кандидатуру на користь Павла Пече… Однак йому вже вимкнули мікрофон.

Камера показувала лише ведучого, що дуже красномовно намагався передати всю безмежність спектра достоїнств Миколи Разіна.

Тут треба пояснити ситуацію з творчою телевізійною групою. Річ у тім, що всередині неї було не зовсім затишно. Нове керівництво обласної телестудії зробило чистку кадрів, поповнивши лави молодим прогресивним поколінням. Проте старого зубра, заслуженого журналіста України Василя Івановича Бренчика, тобто нашого ведучого, неможливо було потурити, ба навіть зрушити з місця на міліметр. Тож він продовжував добротно робити свою справу в найкращих радянських традиціях. Неважко було вичислити, що він був тієї самої крові – крові членів партії влади, – що й М. Разін, якого він вихваляв, відбираючи цінний час прямого ефіру.

Режисер – тобто представник молодого прогресивного покоління – через скло показав ведучому дуже непристойний жест. Проте «морський вовк» навіть оком не змигнув, навіть не удостоїв уваги «пацаньонка».

Кандидати в депутати сиділи з круглими очима, обливаючись потом, не наважуючись збунтуватись проти кричущої несправедливості.

Нарешті звукорежисер – молодий демократ обласного масштабу – вимкнув мікрофон ведучому. Так просто. Від почуття справедливості, яке в ньому озвалося. Водночас з вимкненим мікрофоном режисер переключив камеру на загальний план. Ведучий, побачивши, що він не в кадрі і не в звуці, з виряченими очима поглянув нищівним поглядом у бік звукорежисера. Молодий демократ-звукорежисер «наклав у штани» і моментально включив йому мікрофон. І тут сталася «неув'язочка». Ведучий Василь Іванович Бренчик, думаючи, що мікрофон вимкнений, закричав на повний голос: – Включи мікрофон, баран!!!

Майже одночасно з цим режисер переключив камеру на крупний план ведучого.

Так що вийшла, м'яко кажучи, конфузна ситуація, яка на телеекрані виглядала так:

Заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик спершу дуже переконливо люб'язно переконував своїм солодким голосом, як важливо, щоб при владі були саме правильні люди. Бо неправильні люди в парламенті зовсім неправильно себе поводять, дозволяють собі говорити неправильні речі, приймають неправильні закони. Саме тому, як ніколи раніше, потрібно зараз вибрати правильну людину в кожному окрузі. А правильна людина – це людина, яка вже зарекомендувала себе правильною поведінкою на престолі влади.

І поки глядач напружено думав над тим, що значить слово «правильний» в устах відомого в області сивого журналіста, зненацька зник його солодкий голос. Потім різко сам Василь Іванович став маленьким-премаленьким, доки зовсім не зник. Поки слухачі збентежено спостерігали за химерами прямого ефіру, зненацька Василь Іванович знову став на увесь екран. Проте міна на його обличчі вже була не ангельсько-повчальною, а навпаки. Він вирячив очі й зарепетував на весь голос: «Включи мікрофон, баран!» Наївний глядач дуже здивувався. А після того, як на екрані з'явилася рожева хризантема під допотопну ностальгічну музику оркестру Поля Моріа. провінційні глядачі ще довго обговорювали екстравагантну передачу.

А тим часом у телестудії одного обласного телецентру розігрувалася справжня трагедія, яку ви тільки можете собі уявити. Поки заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик розбирався зі своєю творчою групою, Разін робив «розборки» зі своїми помічниками. Згрупувалися і прихильники Печеніга. Васнєцов-Паваротті підійшов до тестя і з гордістю спитав:

– Ну как, папа, класно получилось? Я получил кайф, а вы?

– Не треба було цього робити, синок! – з осудом сказав той.

– Папа, вы отстали от жизни… – намагався переконати тестя зять.

– Ми не займаємося брудними справами…

– Папа, если мы полезли в политику, мы уже по уши в дерьме…

Усі, трохи розгублені, виходили з телецентру на темну вулицю на свіже повітря, бурхливо обговорюючи все, що відбувалося у студії. Ідея Іванівна настільки була вражена побаченим, що активно шукала у своїй сумочці валідол або валер'янку. При цьому зі старомодного, проте все ще елегантного ридикюля випадали різноманітні предмети: паперові носовички, швейцарський перочинний ножик, запальничка з написом «Love is internity», жувальна гумка, колода карт, помада, булавки, фотографія сина, французькі парфуми, червоний записничок, дзеркальце з пудрою, пінцет, копійки, жетони на метро… А дядечко Ґіві по черзі підіймав усе це із землі і пхав назад у сумочку.

Павло Іванович цілувався з Тетяною Горошко в кущах, їм було добре.

А поки Варфоломійович сварився із зятем з приводу неприпустимих методів боротьби, до них підійшли чотири здоровезні чолов'яги і почали професійно бити Васнєцова-Паваротті по пиці. У Варфоломійовича підкосилися ноги, і він осів на землю, хриплячи. Опам'ятавшись від низки ударів, Паваротті закричав добре поставленим голосом:

– Убива-ают!

Група підтримки Павла Печеніга кинулася на допомогу, оточила кремезних здорованів, які били Паваротті, однак усі були беззахисні і безпорадні перед стихією розправи.

Паваротті кричав до нападників:

– Только не по лицу!

Професіонали скористалися підказкою і били саме по тому місцю, на яке вказала їм жертва.

Група підтримки Павла Печеніга бігала навколо, смикала здорованів за піджаки, кричала-верещала. Ідея Іванівна била по головах міліціонерів своїм ридикюлем, Тетяна Горошко дряпала спину одному з чолов'яг, а дядечко Ґіві давав своєю короткою, проте також кремезною ніжкою підзадники. Однак їхні зусилля були такими мізерними порівняно з кільцем чоловічих спин, що це виглядало просто смішно. А Павло Іванович з молодечою спритністю і кмітливістю побіг до телецентру за підтримкою, внаслідок чого на вулиці опинилася група молодих репортерів – стажерів із столичного Інституту журналістики, які, «не відходячи від каси», стали відразу ж знімати все на камеру.

Нахабних стажерів-журналістів оточила та сама група кремезних чоловіків-нападників і стала чемно переконувати віддати камеру. Молодих столичних стажерів переконати було неможливо. Вони, відкрито насміхаючись над місцевою мафією, безстрашно відгавкувалися на своєму жаргоні і не здавалися. Вони збилися в тісну купку і сховали камеру поміж себе. Кільце кремезних чоловіків навколо молодих студентів-журналістів безжально звужувалося.

Молодим безстрашним борцям за свободу слова і демократію таки довелося б віддати камеру, якби зненацька не почувся різкий скрегіт гальм. Білий мерседес дядечка Ґіві різко загальмував впритул біля самісінького м'якого місця одного із кремезних чоловіків. Нападники обернулися. Грузинський джигіт засліпив їх фарами і гукнув на повний голос:

– Эй, тэлэвизиёнщики! Бистра в машину!

Стажери, скориставшись ситуацією, швидко завалили в мере, а дядечко Ґіві майстерно розвернувся майже на місці і рвонув у напрямку до столиці…

Ви розумієте, дорогі мої читачі, що запахло паленим.

Однак, – хочу вас запевнити, – запах паленого – це не найгірший запах у цьому житті. Мабуть, багато хто з вас, дорогі мої друзі, полюбляє запах шашличка або шкірочку з сала зі смаком паленої соломки чи ще щось на зразок цього. Так само екстремалам, якими ми можемо сміливо назвати всіх, хто бере участь у виборах, до вподоби запах паленого. Цей запах належить до порядку адреналіномістких.

Коли Васнєцова-Паваротті друзі садовили в малинову «Победу», він був далеко не пригніченим. Якраз навпаки. У

нього був стан, неначе він щойно покатався на американських гірках у луна-парку. Визначний співак кричав «Сволочи!». Проте ці, як на нас, грубі слова не змогли замаскувати його радості. Він отримав моральне і, як не дивно, фізичне задоволення від пригоди. Є такий тип людей. А вас, дорогі мої друзі, ніколи не відвідувало відчуття дикої насолоди через те, що ви допекли комусь до гарячого? Мене, наприклад, ні. Тому мені дивно, чому так радіє цілком інтелігентний чоловік, улюблений співак і взагалі красень-мужчина.