Варфоломієва ніч - Гримич Марина. Страница 30

Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?

Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.

Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії. Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.

Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.

Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.

Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.

Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.

Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.

Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.

Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.

Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:

– Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.

– Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.

Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:

– Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.

Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.

Наступні слова Пашки переконали її в цьому:

– Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!

– Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.

– Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!

– Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.

– Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!

– Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!

Тут утрутився в розмову Варфоломійович.

– Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:

– Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!

– Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив

Пашку за барки і став трясти:

– Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?

– Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!

– Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.

Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.

– Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!

– Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!

– Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?

– Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.

– Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!

– Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.

– Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.

Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.

Чоловіки продовжували сперечатися:

– Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.

– Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.

– Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?

– Куди?

– У баню!

– І піду!

– І йди!

– І піду!

До кімнати ввалився Васнєцов-Паваротті з оберемком букетів квітів і заспівав на повні груди: Сміються й плачуть солов'ї, І б'ють піснями в груди! Павло Іванович Печеніг, Він депутатом буде!

– Задание выполнено, неповторимая И.И.! Успех головокружительный. Будемо гуляти! «Гей, наливаймо повнії чари…»

– Тихо, тихо! – зацитькала на нього та. – Не так голосно.

– А что такое?

– Пашка знову завів своєї…

– Не понял… Не зрозумів… – округлив очі той.

– Витри помаду, ідіот. Зараз твоя прийде!

– Где? Ага, понял. Так що там Пашка?

– Бачте, недостойний він. Інтелігент, вс…тии! – згадала Ідея Іванівна дядю Васю з комунальної квартири.

– Только не волнуйтесь, дорогая И.И. Все буде в ажурі! Однак до ажуру не дійшло. В кімнату влетіла Тетяна

Віталіївна-Фрідріхівна:

– Ти де був?