Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 30

Балтимор, Меріленд

Весна-осінь 1994 року

Наступні два роки вона осявала все наше життя.

Брати мої любі, якби ви ще перебували на цьому світі, то ми розповідали б один одному, як вона підкорила нас. Улітку 1994-го я попросив моїх батьків, щоб вони дозволили мені, після перебування в Гемптоні, пожити два тижні в Балтиморі. Щоб бути з нею.

Вона заприязнилася з нами, й ми весь час товклися у Невілів. Зазвичай брати зі старшими сестрами не ладнають. Принаймні я так виснував зі свого спілкування з моїми монклерськими приятелями. Вони весь обзивали й обливали брудом одне одного. У Невілів було інакше, звісно ж, тому що Скотт нездужав.

Александра дуже цінувала наше товариство. Вона навіть шукала спілкування з нами. А Скотт просто-таки обожнював її присутність. Вона казала на нього «малятко» і ставилася дуже ніжно. Коли я бачив, як вона пестить його, обіймає, гладить по голові, цілує в щоки, мені раптом закортіло теж занедужати на той муковісцидоз. Завжди перепадало мені стільки уваги, скільки заслуговував монклерський хлопчина, аж тут я був приголомшений тим, що дитина, виявляється, може одержувати стільки любові!

Я обіцяв небові тисячу див, аби лиш воно наділило мене муковісцидозом. Щоб прискорити божественний процес, я потайки лизав Скоттові виделки і пив із його склянки. Коли він кашляв коло мене, я підходив ближче і роззявляв рота, щоб перейняти від нього бактерій. Урешті пішов до лікаря, та, як на лихо, він сказав, що я в щонайкращій формі.

— У мене муковісцидоз, — підказав я йому діагноз.

Він зареготав.

— Еге, — обурився я, — ви ж зважайте на те, що я хворий!

— У тебе нема ніякого муковісцидозу, Маркусе.

— А ви звідки знаєте?

— Звідти, що я твій лікар. Ти здоровий, як ніхто.

Жодні вихідні в Балтиморі не минали без Александри. Вона втілювала собою все те, про що ми могли тільки марити: чудернацька, розумна, красива, мрійлива. Найдужче вабив нас у ній, звісно ж, її музичний хист. Ми були першими справжніми її слухачами: вона запрошувала нас до себе, брала гітару і грала, а ми зачаровано слухали. Грати вона могла цілими годинами, і нам та гра ніколи не набридала. Вона виконувала власні мелодії й питала, як вони нам. Вуді з Гіллелем варто було тільки натякнути, і тітонька Аніта записала їх на курси з гітари. Коли ж я попросив, щоб і мене батьки записали туди, моя матінка відтяла: «Грати на гітарі? А нащо воно тобі?» Гадаю, якби я захотів навчатися грі на віолончелі чи арфі, вона не знайшла б у цьому нічого незвичайного. Вона хотіла, щоб я став віртуозом, оперним співаком. Та коли я казав їй, що хочу стати зіркою популярної музики, вона бачила, як я перетворююся в шаленця з довгим немитим волоссям.

Александра стала першим і єдиним членом Ватаги Ґольдманів жіночої статі. Вона умить долучилася до нас, і ми вже думали, як це могли так довго жити на білому світі без неї. Вона їла з нами піцу в Балтиморів, ходила з нами до Мертвого дому, де мешкав батько тітоньки Аніти, і навіть виграла там почесний інтерґольдманівський приз на перегонах в інвалідних візках. Та й «Доктора Пеппера» могла вона випити стільки ж, як і ми, і так само гучно потім відригнути.

Родина Невілів мені страшенно подобалася. Враження було таке, наче в тому Балтиморі мешкали тільки виняткові люди. І Невілі для мене були доказом того, бо це була така сама приваблива і гарна родина, як і Ґольдмани. Патрик працював у банку, а Джилліана була трейдером. Приїхали вони з Пенсильванії кілька років тому та походили з Нью-Йорка. До нас вони ставилися дуже добре. Двері їхнього дому завжди були відчинені перед нами.

Присутність Александри у Балтиморі, та й узагалі знайомство з родиною Невілів, у стократ посилила і моє палке бажання бувати там, і відчай, коли відтіля доводилося їхати. Адже до смутку домішувалося ще почуття, якого я не досі не мав до своїх братів: ревнощі. Сидячи самотою в Монклері, уявляв собі, як Вуді з Гіллелем заходять до неї після уроків. Уявляв, як притуляються вони до неї, й мене охоплювала лють. Страшенно лютував я, уявляючи, як цілує вона генія Гіллеля або мацає м’язи здорованя Вуді. А хто був я? Ні здоровань, ні геній, просто хлопчина з Монклера. Якось мене охопило таке сум’яття, що на уроці з географії я написав їй листа, в якому шкодував, що не живу в Балтиморі. Той лист переписав я на хорошому папері, причому тричі перевірив, щоб кожне слово буле гарне, і надіслав швидкою поштою з повідомленням про вручення, бо хотів бути певним, що вона отримала його. Та вона нічого не відписала мені на нього. Разів п’ятнадцять телефонував я на пошту і залишав номер свого телефону, хотів дізнатися, чи отримала той лист Александра Невіль, Генсон Креснт, Оук-Парк, Меріленд. Що ж, вона отримала його, прийшло повідомлення з її підписом. То чому ж вона не відповідає? Може, лист перехопила її матінка? А, може, соромиться зізнатися в почуттях до мене, і це заважає їй писати? Коли я нарешті приїхав до Балтимора, то перше, що запитав у неї, чи отримала вона мого листа. І вона відказала: «Авжеж, Маркусику. Дякую». Уявіть собі, я надіслав їй такий гарний лист, а вона тільки каже: «Дякую, Маркусику». Почувши, як вона назвала мене, Вуді з Гіллелем аж полягали од реготу.

— Маркусику! — захлинався Вуді.

— А що то за лист? — насмішкувато запитав Гіллель.

— Не ваше діло, — буркнув я насуплено.

Александра відказала:

— Дуже гарний лист. Писав, що хотів би жити в Балтиморі.

Вуді з Гіллелем зареготали мов дурнуваті, а я аж заціпенів і весь зашарівся від сорому. Мені здалося, ніби поміж Александрою і одним із моїх братів щось зав’язалося і, за певними ознаками, це був Вуді. Нічого дивного, бо всі дівчата і навіть жінки розпускали перед ним хвости, він же був такий вродливий, кремезний, поважний і таємничий. Я теж був би не проти, щоб мене, як і його, покинули батьки, аби лиш потрапити в родину Балтиморських Ґольдманів!

Вихідні вже закінчувалися, Александра сказала мені: «До побачення, Маркусику», і серце моє стиснулося. А потім вона запитала:

— Ти приїдеш наступними вихідними?

— Ні.

— Ох, так шкода! То коли ти приїдеш?

— Хтозна.

Тієї миті мені здалося, ніби вона вділяє мені особливу увагу, та мої брати відразу ж зареготали наче макаки і сказали: «Не переживай, Александро, незабаром ти отримаєш гарного любооовного листа».

Вона теж засміялася, і я засоромлений поїхав додому.

Тітонька Аніта відвезла мене на вокзал. На пероні мене чекав брудний негарний хлопчак. Я повинен був стати ним і передати йому пречудове золоте руно Балтиморів, а він простягнув мені торбу на сміття, в якій був брудний, смердючий костюм Монклерів. Я знову вбрав його, поцілував тітоньку і сів у потяг. Опинившись у купе, я не втерпів і заплакав. Попри мої благання, жодні урагани, торнадо, снігові бурі й інші катаклізми, що шаленіли в Америці цими роками, не перемістилися до Балтимора, коли я був там, щоб продовжити моє перебування в ньому. До останньої миті сподівався я раптової природної катастрофи або ж неполадки в залізничному устаткуванні, що завадила б відправленню потяга. Хоч якої, аби лиш тітонька забрала мене і повезла до Оук-Парку, де мене чекав дядечко Сол, мої двоюрідні брати і Александра. Та потяг завжди рушав і віз мене до Нью-Джерсі.

Восени 1994 року нам пора було переходити в ліцей, і Гіллель з Вуді покинули приватну школу, щоб вступити до муніципального ліцею в Баккері-Гай, що славився своєю футбольною командою. Дядечко Сол і тітонька Аніта, звісно, не збиралися записувати Гіллеля до муніципальної школи, та футбольний тренер із Баккері прийшов, щоб особисто вмовити Вуді перейти до них. Сталося це за кілька місяців до того, як вони скінчили останній навчальний рік в Оук-Трі. У неділю в двері Балтиморських Ґольдманів подзвонив несподіваний гість. Обличчя того чоловіка видалося Вуді знайомим, тому він відчинив, хоч і не міг пригадати, де саме бачив його.