Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 36

— Що в тебе спільного з цим телепнем?

— Ніякий він не телепень. Часом буває грубуватий, та загалом це хороший хлопчина.

— А певно, — кепкував Вуді, — мабуть, його автомобіль із відкидним верхом трохи провітрює йому мізки.

— Ні, справді, — боронила його Александра, — з ним варто познайомитися ближче.

— Та годі, — казав Гіллель, — хіба не видно, що він йолоп!

Урешті вона казала:

— Я люблю його. Отак.

Коли вона казала оте «люблю», наші серця стискалися.

Александра не виграла того конкурсу. Отримала сухого листа з повідомленням, що її кандидатура не пройшла. Остін сказав їй: вона програла, бо вона ніщо. Як по правді, коли Вуді з Гіллелем зателефонували і сповістили ту новину, мені трохи полегшало: тяжко було б пережити те, що її кар’єра розпочалася конкурсом, який знайшов Гіллель, і з відео, яке створили всі Балтимори.

Проте я дуже потерпав за неї, бо знав, які надії покладала вона на той конкурс. Здобувши в оператора номер її телефону, я набрався духу і зважився зателефонувати, учинивши в такий спосіб те, чого ніколи не зробив би, хоч мені й кортіло вже давненько. Мені пощастило, бо слухавку взяла сама Александра, та початок розмови був трохи невдалий.

— Привіт, Александро, це Маркус.

— Який Маркус?

— Маркус Ґольдман.

— Хто?

— Таж Маркус, двоюрідний брат Гіллеля й Вуді.

— А, Маркус, той брат! Добридень, Маркусе, як ти?

Я сказав, що телефоную з приводу конкурсу і мені дуже шкода, що вона його не виграла, і під час цієї розмови вона заплакала.

— Ніхто не вірить у мене, — поскаржилася вона. — Мені так самотньо. Нікому нема до мене діла.

— А мені є, — відказав я. — Ти не пройшла, бо то був конкурс бездарностей. Вони не варті тебе! Не здавайся! Працюй! Зроби ще один запис!

Поклавши слухавку, я позбирав усі свої заощадження, поклав у конверт і послав їй, щоб вона мала за що записати професійний диск. За кілька днів мені прийшло повідомлення, що на пошті мене чекає бандероль. Матінка моя занепокоїлася й довго допитувалася, чи не замовляв я відео з порнографією.

— Ні, мамо.

— Присягнися.

— Присягаюся. Якби замовив, то вказав би іншу адресу.

— Це яку?

— Мамо, я пожартував. Я не замовляв порнографічного відео.

— То що ж це таке?

— Не знаю.

Попри мої протести, вона пішла зі мною на пошту і стала позаду коло віконця.

— Звідки бандероль? — запитала вона у поштарки.

— З Балтимора, — сказала та і віддала мені конверт.

— Тобі повинні були надіслати щось двоюрідні брати? — запитала вона.

— Ні, мамо.

Вона спонукала мене відкрити конверт, і врешті я сказав їй:

— Мамо, здається, це особистий лист.

Її страх перед порнографією минувся, й вона аж засяяла.

— У тебе дівчинка в Балтиморі?

Я мовчки глянув на неї, й вона погодилася почекати мене в автомобілі. Я став у кутку на пошті й дістав лист.

Любий Маркусику

Гніваюся на себе: я так і не відповіла на лист, де ти писав, що хотів би мешкати в Балтиморі. Він дуже зворушив мене. Може, якось ти і переїдеш, хто ж знає?

Дякую тобі за лист і за гроші. Не можу прийняти від тебе їх, але ти переконав мене взяти мої заощадження, записати професійний диск і пробиватися.

Ти особлива людина. Мені пощастило, що я запізналася з тобою. Дякую за те, що ти заохочуєш мене стати співачкою, тільки ти віриш у мене. Я ніколи цього не забуду.

Сподіваюся незабаром знову побачитися з тобою в Балтиморі.

Цілую,

Александра

Р. S. Не кажи братам, що я написала тобі.

Я прочитав той лист разів із десять. Я притуляв його до серця. Я танцював на бетонній долівці поштової контори. Александра написала мені. Мені! У мене аж усередині все бриніло від збудження. Сів до матінки в авто і, поки ми їхали назад, жодного слова не промовив. І коли ми вже зупинилися коло хати, сказав матері:

— Добре, що в мене немає муковісцидозу.

— Тим ліпше, дитино моя. Тим ліпше.

15

Того дня, 26 березня 2012 року, коли побачив світ глянцевий таблоїд, я не вилазив із дому.

Телефон мій розривався. Я не брав слухавку. Та й навіщо: всім кортіло знати, чи це справді так. Дізнатися, чи справді в нас із Александрою щось є.

Я знав, що незабаром під моїми дверми чатуватиме ціла юрма папараці. Тим-то вирішив податися на закупи, щоб кілька днів і носа з хати не потикати. Коли я повертався з супермаркету, напхавши цілий багажник продуктів, Лео, що порався в садку за своїм домом, запитав, чи мене часом не в облогу хтось узяв.

— А ви хіба не знаєте?

— Ні.

Я показав йому той журнал.

— Хто це знімав? — запитав він.

— Отой чолов’яга в мінівені. То був папараці.

— Ви хотіли уславитися, Маркусе. А тепер ваше життя вам не належить. Допомогти вам у чомусь?

— Ні, Лео, дякую.

Позаду раптом хтось загавкав. То був Дюк.

— Що ти тут робиш, Дюку? — запитав я.

Він глянув на мене своїми темними очима.

— Іди відціля, — сказав я йому.

Я пішов, щоб покласти частину торб коло ґанку, і пес подався за мною.

— Забирайся! — звелів я йому.

Він дивився на мене і не рушав з місця.

— Геть!

Він і не ворухнувся.

Тієї миті я почув гуркіт двигуна. Поруч загальмувало авто. Це був Кевін. Він аж не тямився від люті. Вискочив з автомобіля і побіг до мене, вочевидь, щоб натовкти пику.

— Чортів сину! — загорлав він мені в лице.

Я позадкував.

— Кевіне, нічого не сталося! Ті світлини — брехня! Александра належить тобі.

Він так і стояв на місці.

— Ти мене обдурив…

— Нікого я не дурив, Кевіне.

— Чому ти не сказав мені про те, що було поміж тобою й Александрою?

— Не я повинен був тобі це казати.

Він погрозливо тицьнув пальцем у мій бік.

— Забирайся з нашого життя, Маркусе!

Потім ухопив Дюка за нашийник і потягнув його до авто. Собака спробував видертися.

— Ану йди сюди! — загорлав Кевін, сіпнувши його.

Дюк заскавчав, намагаючись звільнитися. Кевін крикнув йому замовкнути і силоміць запхав у багажник свого джипа.

Потім сів за кермо, кинувши наостанок:

— Не підходь більше до неї, Ґольдмане! Ні до неї, ні до цього пса, ні до кого. Продай цей дім і котися відціля подалі. Для неї ти ніщо. Чув? Ніщо!

І притьма рвонув з місця.

Дюк ніжно глянув на мене крізь заднє скло і щось гавкнув, та я не зрозумів, що саме.

*

Балтимор

Осінь 1995 року

Восени настав новий навчальний рік і разом з ним відкрився футбольний сезон. Незабаром усі заговорили про «Диких котів» із Баккері. Чемпіонат вони розпочали з тріумфом. Весь ліцей був у нестямному захваті від цієї команди, яку стали вважати непереможною. Що ж такого сталося за ці кілька місяців, чому вона так змінилася?

На стадіоні в Баккері щоразу були повнісінькі трибуни. А як матч відбувався деінде, то вболівальники галасливою юрмою їздили за командою. Минуло небагато часу, і преса охрестила її «Непереможні “Дикі коти” з Баккері».

Успіх команди переповнив Гіллеля невимовною гордістю. Ставши помічником тренера, він нарешті знайшов своє місце в «Диких котах». Тим часом Скоттове здоров’я погіршилося. Обличчя його змарніло, він тепер весь час ходив із кисневим балончиком. Батьки непокоїлися. Тепер він міг стежити за матчами лише з трибуни. Щоразу, коли він підводився, щоб привітати тачдаун, його охоплював сум, що він не може бути на полі. Настрій у нього був геть кепський.

Якось холодного вересневого ранку, наступного дня після матчу, який «Дикі коти» зіграли просто-таки блискуче, він потихеньку вислизнув із дому і подався на стадіон Баккері. Там не було нікого. Ранок був дуже вологий, над моріжком висіла густа імла. Він став на краю поля й побіг, уявляючи, як несе м’яч. Заплющив очі й уявив себе могутнім крайнім нападником, який не знає поразок. Ніщо не може зупинити його. У вухах лунало захоплене ревище юрми, що вигукувала його ім’я. Він був гравцем «Диких котів» і зараз віднесе м’яча в залікову зону. Завдяки йому вони виграють чемпіонат. Він біг і біг щодуху, відчуваючи в руках м’яч, якого не було. Біг, аж поки йому забило дух, і він непритомний повалився на мокрий моріжок.