Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 47

— Ще б пак, — сказав дядечко Сол, — він запросив кухаря. Ліпше барбекю зробив би, було б набагато простіше.

— Ох, Соле, таж він самотній чоловік і не любить куховарити. Принаймні дім у нього чудовий.

— Надто вже крикливий.

— Про Кларків ти такого не казав…

— За Кларків там був особливий чар. А він усе переробив, скоробагатько!

— Тебе непокоїть, що він заробляє грубі гроші? — запитала тітонька Аніта.

— Я дуже радий за нього.

— Ох, я цього не бачу.

— Не люблю скоробагатьків.

— А ми хіба не скоробагатьки?

— У нас більше смаку, ніж у нього, це вже точно.

— Ох, Соле, не будь такий дріб’язковий.

— Дріб’язковий? Ти гадаєш, у нього є смак?

— Авжеж. Мені подобається, як він улаштував усе в домі, подобається, як він одягається. І перестань казати на нього «він», його звати Патрик.

— Одягається він кумедно: намагається видати себе за молодого і модного хлоп’ягу, та насправді з тією підтяжкою має вигляд старого джиґуна.

— Не думаю, що він робив підтяжку.

— Ох, Аніто, таж у нього шкіра на обличчі гладенька, наче дупця в немовляти.

Не любив я, коли дядечко з тітонькою називають одне одного на ім’я. Так вони робили, коли сварилися. Зазвичай вони прозивали одне одного ніжними прізвиськами, аж здавалося, ніби вони кохають одне одного, як ото замолоду.

Вислухавши поради Патрика Невіля, я подумав, що треба таки вступати до університету в Медісоні. Не стільки той університет мене вабив, як перспектива бути поряд із Александрою. Зустрічаючись із нею щодня, я усвідомив, яке це щастя, коли вона поруч. Уявляв собі, як живемо в студентському містечку й у нас усе як раніш. Урешті, за тиждень до кінця мого перебування в Гемптоні, я зважився поділитися з нею своїми планами. Цілий день ми були там, а як ішли вже додому, я сказав, що забув дещо в Невілів і побіг назад. Увійшов, не постукавши, рішучою ходою, й побачив її біля басейну, саму.

— Я хотів би навчатися в Медісоні, — сказав я їй.

Вона зсунула сонячні окуляри і обурено глянула на мене.

— Не роби цього, Маркусе.

— Чому?

— Не роби, та й край. Забудь про цю дурню.

Не розумів я, чому це дурня, та скромно промовчав і подався додому. Годі було второпати, чому вона така лагідна з моїми братами, а до мене ставиться неприязно. І вже й сам не знав, кохаю її чи ні.

Наше перебування в Гемптоні добігло краю наприкінці липня 1997 року. Напередодні від’їзду ми подалися до Невілів, щоб попрощатися. Александри не було вдома, був тільки Патрик. Він пригостив нас пивом і кожному вручив візитку. «Я такий радий, що запізнався з вами! Ви чудові хлопці. Як хтось із вас захоче вступати до Медісона, нехай зв’яжеться зі мною. Я підтримаю його кандидатуру».

Надвечір, якраз після обіду, до нас прийшла Александра. Я сидів самотою під наметом і читав. Коли угледів її, серце моє закалатало.

— Привіт, Маркусику, — сказала вона і сіла коло мене.

— Привіт, Александро.

— То ви хочете поїхати, не попрощавшись?

— Та ми ж оце заходили, а тебе не було.

Вона всміхнулася й глянула на мене своїми мигдалевидними сіро-зеленими очима.

— Я оце подумала, що можна було б кудись піти увечері, — сказала вона.

Мене затопило відчуття неймовірного щастя.

— Авжеж, — відказав я, насилу приховуючи хвилювання.

Глянув у її очі, й у мене склалося таке враження, наче вона хоче звіритися мені в чомусь дуже важливому. Та вона лишень запитала:

— Скажеш Гіллелеві з Вуді чи до завтра зачекаємо?

Ми подалися до бару на головній вулиці, де була сцена, куди приходили виступати всі музики в тім краю. Досить було назвати своє ім’я на барній стійці, й розпорядник оголошував по черзі учасників.

Дорогою Гіллель вирішив удавати перед Александрою всезнайку й вивалив на нас цілу купу слів та силу-силенну інформації. Я насилу стримувався, щоб не дати йому ляпаса, та, слава богу, його заглушила музика і він замовк.

Ми послухали першу групу. Потім на сцену запросили якогось хлопця, він виконав кілька поп-композицій, акомпануючи собі на піаніно. Троє молодиків, що сиділи позаду нас, засвистіли.

— Майте совість, поважайте виконавця, — сказала їм Александра.

У відповідь пролунала брудна лайка. Вуді рвучко обернувся.

— Що ви сказали, пришелепки? — прогарчав він.

— Проблем хочеш? — обернувся один.

Попри благання Александри, Вуді схопився з місця, згріб його за руку і, шарпонувши, викрутив назад.

— Може, вийдемо та побалакаємо? — запропонував він.

Бився він пречудово. Як лев, їй-богу.

— Облиш його, — сказала Александра, відпихаючи Вуді обома руками.

Вуді покинув хлоп’ягу, що стогнав від болю, й трійця хутенько вшилася, не чекаючи, поки їх віддухопелять.

Піаніст скінчив останню композицію, й розпорядник оголосив у гучномовець:

— Александра Невіль. Просимо Александру на сцену.

Александра пополотніла і завмерла.

— Хто з вас такий дурень, що утнув оце? — запитала вона.

— Я. Хотів зробити тобі приємність, — відказав я.

— Зробити приємність? Ти з глузду з’їхав, Маркусе?

Її очі наповнилися слізьми. Вона глянула на кожного з нас і сказала:

— Чому ви поводитеся мов телепні? Чому ви все зіпсували? Ось ти, Гіллелю, чому корчив із себе вчену мавпу? Ти набагато кращий, коли залишаєшся сам собою. А ти, Вуді, чому встряєш не в своє діло? Гадаєш, я сама не можу себе захистити? Тобі кортить нападати на хлопців, які не вчинили тобі нічого лихого? А тобі, Маркусе, вже пора облишити свої дурнуваті ідеї. Нащо ти оце утнув? Щоб принизити мене? Що ж, тобі це вдалося.

Вона заплакала і вибігла з бару. Я подався за нею й уже надворі вхопив за руку.

— Я зробив це, — сказав я, — бо та Александра, яку я знав, ніколи не втекла б із бару — вона вийшла б на сцену і зачарувала співом усіх присутніх. Знаєш, добре, що я знову зустрів тебе, адже тепер збагнув, що не кохаю тебе. Дівчина, яку я знав, дарувала мені мрію.

Я вдав, ніби повертаюся до бару.

— Я покинула музику! — вигукнула вона, обливаючись сльозами.

— А чому це? Адже музика для тебе все!

— Бо ніхто в мене не вірить.

— Я в тебе вірю, я!

Вона втерла сльози. Голос її тремтів.

— Це твої проблеми, Маркусе! Ти перебуваєш у полоні мрій. А життя — це не мрії!

— Життя одне, Александро! Однісіньке, коротке! Невже ти так і не зважишся втілити твої мрії, а скнітимеш у тому убогому університеті? Мрій, мрій про великі звершення! Втілюються лише великі мрії. А інші змиває дощ і без сліду звіває вітер.

Вона востаннє розгублено глянула на мене своїми великими очима, а потім обернулася й зникла у темряві. Я востаннє чимдуж загорлав їй услід: «Я знаю, що ще побачу тебе на сцені, Александро! Я вірю в тебе!» Та відповіло мені лише відлуння. Вона зникла.

Я повернувся в бар і побачив, що там панує сум’яття. Почув галас: допіру спалахнула бійка. Ті три хлопці привели з собою ще трьох розбишак, щоб розібратися з Вуді. Я побачив, що двох моїх братів оточили шестеро нападників, і кинувся на поміч. Загорлав несамовито: «Ватагу Ґольдманів не перемогти! Ватагу Ґольдманів не перемогти!» Билися ми хоробро.

Ми з Вуді відразу відлупцювали чотирьох. Він був дужий, мов бугай, а я був непоганим боксером. Ще двоє місили Гіллеля, та ми плигнули на них і гамселили, аж вони нарешті чкурнули відтіля, покинувши друзяк, що корчилися від болю на підлозі. Вдалині заквилили сирени. «Поліція! Поліція!» — зарепетував хтось. Певне, бармен викликав. Ми кинулися навтьоки. Гнали в темряві, мов навіжені. Мчали і мчали вулицями Іст-Гемптона, поки опинилися в безпеці. Потім поставали, зігнувшись удвоє й насилу зводячи дух, і перезирнулися: билися ми не з розбишаками, а, мабуть, самі з собою. Ясно було, що ті почуття, які викликала в нас Александра, з братів зробили нас ворогами.

— Треба укласти угоду, — сказав Гіллель.

Ми відразу збагнули, про що йдеться.

І в тій нічній темряві ми подали одне одному руки і присягнулися, що в ім’я нашої дружби ніколи не будемо суперниками й відмовляємося всі від Александри.