Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 51

— Александро, що ти тут робиш?

Вона насупилася.

— Тебе захотіла побачити…

— А я гадав, ти з дітлахами не водишся.

— Сідай, дурнику.

— І куди ми поїдемо?

— Ще не знаю.

То й куди ж ми їхали? Дорогою життя. Від того дня, коли я сів поруч із нею в автомобіль, ми більше не розлучалися й пристрасно кохали одне одного. Ми весь час зідзвонювалися, весь час листувалися, вона слала мені посилочки. Приїздила в Монклер вихідними, часто і я їздив до неї у Нью-Йорк чи Медісон стареньким авто моєї матінки, на повну гучність вмикаючи радіо. Ми здобули благословення моїх батьків і Патрика Невіля, який пообіцяв нікому нічого не казати. Нам здавалося, що ліпше буде, як мої брати нічого не знатимуть про наші стосунки. Отак я порушив присягу Ватаги Ґольдманів ніколи не зазіхати на Александру.

Наступного року, коли я вступив на філологічний факультет Берроузького університету, ми були на відстані години їзди одне від одного. Мій сусід по кімнаті, Джаред, вихідними не бував там, тож вона приїздила до мене. І я робив те, чого ніколи не робив досі з братами: обманював їх. Брехав їм, щоб бути з Александрою. Казав, ніби їду до Бостона чи Монклера, а сам був із нею в Нью-Йорку. А як вони бували в Патрика Невіля в Нью-Йорку, то ми тішилися у ліжку в Медісоні.

Та попри це я страшенно ревнував, коли бачив її з ними в університеті, ревнував до тієї приязні, що була в неї з Вуді та Гіллелем. Аж якось вона сказала мені: «Ти ревнуєш мене до своїх братів, Маркусе? Та ти геть здурів! Ви всі троє вже цілком показилися». І вона казала правду. Не було в мене ніколи власницького почуття, не боявся я суперників, проте члени Ватаги Ґольдманів викликали в мене жах. Якось вона сказала таке, що вразило мене простісінько в серце: «Ти виграв, Маркі. Ти завоював мене. Що ти ще хочеш? Сварити мене за те, що я з’їла гамбургер із твоїми братами?»

Я повернув її в царину музики. Заохотив її домагатися своєї мрії. Змусив знову грати в нью-йоркських барах, писати музику в кімнаті університетського містечка в Медісоні. Скінчивши навчання, вона вирішила взяти свою долю до рук і готувалася підписати угоду з нью-йоркським продюсером, щоб розпочати кар’єру.

Вислухавши мене, Вуді пообіцяв не розповідати про це Гіллелеві.

Він не осудив мене. Просто сказав: «Що ж, тобі поталанило, ти запопав її, Маркі», — й дружньо ляснув мене по плечу.

На третьому курсі університету, восени 2000-го року, Вуді цілком присвятив себе футболові та Коллін, з якою дуже зблизився. Нам було по двадцять років.

Гадаю, він дуже сумував за Александрою. Та ніколи не казав про те Гіллелеві й гоїв свій смуток спортом. Він безперестану тренувався. Часом бігав по двічі на день, як бувало за часів спеціальної школи. Він став чільним гравцем «Титанів». Команда вигравала матч за матчем, а він сягав нових вершин. Йому цілком присвятили один із випусків університетського часопису.

Щодня приїздив він до Коллін на автозаправку. Гадаю, йому треба було, щоб хтось думав про нього. Коли він показав їй той часопис, вона сказала, що пишається ним. Та наступного дня він побачив у неї на шиї синці. У нього аж кров у жилах захолола.

— Що сталося? — запитав він.

— Іди собі, Вуді.

— Це Люк таке зробив, Коллін? Твій чоловік б’є тебе?

Вона благала його піти, і він послухався. Коли за три дні він приїхав до заправки, вона подала йому таємний знак, що сюди не треба заглядати. Четвертого дня вона чекала надворі. Він вийшов з авто і підійшов до неї. Не сказавши ні слова, вона взяла його за руку і попровадила в комору. Там кинулася до нього і щосили обняла. Потім поцілувала.

— Коллін… Ти повинна сказати мені, що сталося, — прошепотів Вуді.

— Це Люк… Він знайшов часопис у шухляді за прилавком. І розлютився.

— Він побив тебе?

— Уже не вперше.

— А нехай йому… Де він?

Вона відчула, що Вуді ладен роздерти її чоловіка на клапті.

— Сьогодні вранці він подався у штат Мен. Приїде завтра ввечері. Я прошу тебе не втручатися. Тільки гірше зробиш.

— То що, я повинен сидіти склавши руки, а він битиме тебе?

— Ми знайдемо на це раду…

— А поки що?

— А поки що кохай мене, — прошепотіла вона. — Так, як ніхто ще не кохав.

Він іще раз поцілував її, а потім ніжно взяв у тій-таки коморі. Йому було добре з нею.

Їхні стосунки тривали під час Люкових мандрівок. Половину тижня, коли Люк був у Медісоні, вона належала йому. Знайшовши той часопис, чоловік став її підозрювати. Він весь час за нею шпигував, почав її пильнувати. Вуді не міг до неї наблизитися. Він наглядав за нею здалеку, й на заправці, і вдома.

Потім Люк вирушав у дорогу своїм ваговозом. І для Коллін наставало визволення. Скінчивши роботу на заправці, вона виходила задніми дверми в сад, зустрічалася з Вуді на сусідній вулиці, і вони разом сідали в авто. Він відвозив її в студентське містечко, де вона не могла зустріти нікого, хто би її знав. Там вона почувалася в безпеці.

Якось увечері вони лежали в кімнаті, якою поступився їм Гіллель, і коли вона пригорнулася до Вуді після кохання, він побачив садна в неї на спині.

— Чому ти не подаси скаргу? Та він же тебе уб’є.

— Його батько начальник поліції в Медісоні, а брат заступник, — пояснила Коллін. — Тут нічого не вдієш.

— А Люк, мабуть, надто дурний був, щоб стати копом…

— Він хотів. Та в нього судимість за бійку.

— А якщо подати скаргу деінде? — спитався Вуді.

— Це юрисдикція Медісона. Та я й не хочу.

— Хтозна, чи довго зможу дивитися, як він тебе б’є.

— Закінчуй навчання, Вуді. А потім завезеш мене далеко-далеко.

Довго так тривати не могло. Люк дедалі дужче не довіряв їй і почав контролювати, чи вона вдома. Коллін мусила телефонувати йому, коли покидала заправку, потім телефонувати з дому. А потім він дзвонив, щоб перевірити, чи вона в хаті. Жодного дзвінка не можна було пропустити. Їй добряче перепало, коли вона пішла допомагати сусідці, в якої прорвало трубу в кухні.

Щоразу, коли Люк повертався з рейсу, Вуді бачив, що по ній наче ураган пройшов. Але бачилися вони чимраз рідше.

Люків брат почав регулярно приїздити на автозаправку, щоб поглянути, хто там є. Потім приїздив після роботи й відвозив її додому. «Хочу мати певність, що ти безпечно повернулася до хати, — казав він. — Хтозна, що за люди вештаються зараз вулицями».

Ситуація ставала серйозна. Вуді міг бачити Коллін тільки здалеку. Підходити до неї стало вже небезпечно. Гіллель часто його супроводжував. Вони разом сиділи на чатах в автомобілі. Стежили за заправкою чи за домом. Часом Вуді казав Гіллелеві стежити за обстановкою, а сам ненадовго заходив до Коллін.

Якось увечері вони проїздили коло її дому, аж їх почало переслідувати поліційне авто. Вуді став на узбіччі, і з автівки вийшов Люків батько. Він підійшов до них, перевірив документи і сказав:

— А зараз уважно послухай мене, хлопчино. Ганяй м’яча і тримайся своїх клопотів. І не лізь у чужі. Второпав?

— Звідки ви знаєте, що я граю в футбол? — здивувався Вуді.

На вустах поліцая заграла облудна посмішка.

— А я полюбляю знати, з ким маю справу.

— Треба триматися подалі від цього, Вуді, — сказав Гіллель. — Усе воно тхне смаленим.

— Знаю. Але що вдіяти, га? Вбити її чоловіка?

Гіллель недовірливо похитав головою.

— Не хочу, щоб із тобою скоїлося лихо, Вуді. І, зізнаюся, мені трохи страшно.

*

Того року в День подяки я вперше не побачив своїх братів. За два дні до того вони сказали, що їх запросив до себе Патрик Невіль, на свято, куди мали приїхати всі гравці «Джаєнтс». Та я вирішив усе ж таки податися до Балтимора. Як завжди робив змалку, приїхав я напередодні потягом. Та в Балтиморі, на превелике моє розчарування, мене ніхто не чекав на пероні. Я взяв таксі до Оук-Парку. Приїхавши до Балтиморів, побачив тітоньку Аніту, що виходила з дому.