Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 60

— Ти любиш його чи кохаєш?

— Гіллею, йди ти знаєш куди!

А потім якось у бібліотеці й Вуді запитав у неї:

— Що ти думаєш про Гіллеля?

— Я добре ставлюся до нього, а що?

— У тебе якісь почуття до нього?

— Послухай, чому ти питаєш про це?

— Просто так. Таке враження, наче ви дуже близькі.

Вони наче відкривали для себе поняття переваги. Такі вони були схожі один до одного, такі нерозлучні, а тепер відкрили, що в стосунку до інших людей не можуть бути одним цілим, а можуть бути двома різними особистостями. Александра розповіла мені, що вони вирішили проекспериментувати з цим принципом переваги і спробували дізнатися, кому з них надає перевагу Патрик Невіль. З ким він більше спілкуватиметься? Біля кого сяде, коли вони вечерятимуть разом? Хто більше привертатиме його увагу, а хто менше?

Як гадала Александра, Патрик надавав перевагу Гіллелеві. Він захоплювався його розумом, його влучними судженнями. Патрик часто запитував, що він думає про поточні справи, економіку, політику, кризу на Близькому Сході й ще багато про що. Коли Гіллель говорив, Патрик слухав. Звісно ж, він цінував і Вуді, але це був не той рівень стосунків, що з Гіллелем. Бо від Гіллеля він був просто-таки в захваті.

З нагоди матчу, де «Титани» грали проти Нью-Йоркського університету, Патрик у неділю запросив Вуді до себе додому.

Вони довгенько пробули разом, розмовляли і смакували віскі. Вуді не розповів про ту зустріч Гіллелеві. Той довідався про це від Александри, коли вона обмовилася під час якоїсь балачки.

— А, то Вуді був у тебе вдома в неділю? — запитав Гіллель.

— А ти хіба не знав?

Гіллель страшенно розгнівався.

— Не можу повірити, що він таке вчинив зі мною!

Александра спробувала його заспокоїти.

— Невже це так важливо? — запитала вона.

Він так люто зиркнув, наче вона ляпнула якусь дурню.

— Авжеж. Чому ти не попередила мене?

— Попередила про що? — роздратовано запитала вона. — Можна подумати, наче я твою дівчину заскочила з кимось іншим і не сказала тобі.

— Я думав, ми все кажемо одне одному, — похмуро буркнув він.

— Послухай, Гіллелю, облиш цю комедію, добре? Я не відповідаю за те, кажете ви з Вуді один одному про щось чи ні. Це не моє діло. Та й сам ти ходив зі мною на концерт, а його не запросив.

— Це не одне й те саме.

— Та невже? І чому?

— Тому…

— Ох, Гіллелю, позбав мене від ваших з’ясувань стосунків з Вуді.

Але Гіллель не заспокоївся. Він вирішив, що як Вуді потайці зустрічається з Патриком, то він може робити те саме. Якось Александра сиділа з Вуді в кафетерії, аж побачила, як з адміністративного корпусу вийшли Патрик з Гіллелем. Вони приязно потиснули один одному руки, й Патрик попрямував до авто.

— Що мій батько робив тут того дня? — запитала Александра, зустрівшись якось із Гіллелем у кафетерії. — У вас був такий вигляд, наче ви обговорювали щось дуже важливе.

— Та нічого, то була просто зустріч.

— Ти ба, а я й не знала.

— Ти всього не знаєш.

— А з якого приводу була та зустріч?

— З приводу п’ятниці.

— А що має статися у п’ятницю?

— Та нічого. Це конфіденційне.

Того дня Вуді дуже засмутив Александру: погляд його був заразом сумний і невинний, і її серце просто-таки розривалося. Вона почувала неприязнь до Гіллеля: адже він узяв гору над Вуді. Його вподобав Патрик, отже, він виграв. Що ще йому треба було? Вона. Він хотів її, її саму, та тоді вона цього ще не збагнула. Через дванадцять років вона сказала мені під час телефонної розмови:

— Оті кілька епізодів, принаймні поки вони навчалися в Медісоні, були дрібницями. Їхня дружба завжди перемагала. Сталося щось потім, та я не знаю, що саме. Гадаю, це було пов’язане зі смертю твого дідуся…

— Що ти хочеш сказати?

— Гіллель виявив щось пов’язане з Вуді, й це страшенно його вразило. Не знаю, що саме. Пам’ятаю, влітку після смерті твого дідуся ви подалися до Флориди, щоб допомогти бабусі, й після повернення він зателефонував мені. І сказав, що його ошукали. Але так і не пояснив, про що річ.

*

Повертаючись до Бока-Ратона після того, як цілий день помалу позбувався спогадів, що захарастили дім у Коконат Ґров, я зустрічав Лео, який скаржився, що мене геть не видко.

Якось увечері він заявився до мене на терасу з пакованням пива і шахівницею й сказав:

— Оце халепа з вами. Ви приїхали сюди буцімто писати книжку, а замість того зустрічалися зі своєю колишньою подругою, викрадали пса, а тепер розбираєте мотлох у домі вашого покійного дядечка та й квит — ні на що більше ви не спромоглися.

— Ви помиляєтеся, Лео.

— Коли ви таки почнете писати, то скажіть мені про це. Я буду в захваті, як побачу, що ви «працюватимете».

На столі він угледів альбом зі світлинами. Я забрав старі бабусині альбоми, де не було Балтиморів, і додав туди світлини, які знайшов у дядечка Сола.

— Що ви задумали, Маркусе? — зацікавлено спитався Лео.

— Поправляю, Лео. Відтворюю.

30

Флорида

Січень 2001. За сім років після Драми (так в оригіналі. Правильна дата — 2011 рік. — Прим. верстальника).

Бабуся регулярно запрошувала дядечка Сола на вечерю. Коли я бував там, то теж до них долучався.

Того вечора вона замовила столик у рибному ресторані на півночі Маямі й лишила на автовідповідачі дядечка Сола побажання щодо вбрання з цієї нагоди. «Ми йдемо в розкішний ресторан, Соле, то прошу тебе, постарайся». Перед тією вечерею дядечко Сол вбрав свій єдиний блайзер і спитав мене:

— Ну як я тобі?

— Ти чудовий.

Але бабця була іншої думки. Прийшли ми вчасно, та оскільки вона прибула раніше, то сказала, що ми запізнилися.

— Ох, Соле, ти завжди запізнюєшся. Та май на увазі, оскільки Маркі з тобою, я подумала, що ви потрапили в корок.

— Мені шкода, матусю.

— Крім того, поглянь на себе, невже ти не міг вдягнути сорочку, що пасувала б до піджака?

— Маркі сказав, що вигляд у мене чудовий.

— Авжеж, я так і сказав, — підтвердив я.

Бабуся стенула плечима.

— Що ж, якщо Маркі так гадає, то нехай уже буде й так. Він же ж зірка. І все ж таки ти мав би стежити за собою, Соле. Раніше ти був такий елегантний.

— То було раніше.

— Ага, я оце балакала з Монклерами телефоном. Натан хотів би бачити нас улітку. Гадаю, й тобі корисно було б розвіятися. Він сказав, що подбає про квитки на літак.

— Ні, мамо. Немає в мене бажання. Я вже казав тобі про це.

— Ти завжди кажеш «ні». Впертий наче віслюк. Натан м’який характером, як оце я, а ти завжди насупроти йшов. Як твій татуньо! Тим-то ви ніколи й не ладнали.

— Нічого такого не було, — сказав дядечко Сол.

— Аякже! Якби ви менше сварилися, то все було б інакше.

Вони трохи погиркалися. Потім ми замовили страви і їли, не мовивши одне одному жодного слова. Коли вже закінчували вечеряти, бабця вийшла з-за столу, сказавши, що їй треба «в одне місце», й оплатила рахунок, щоб не бентежити сина. Цілуючи його перед тим, як піти, вона непомітно тицьнула дядечкові до кишені п’ятдесят доларів. Сіла в таксі, працівник парковки підігнав мій «рейндж-ровер», і ми поїхали.

Як зазвичай, того вечора дядечко Сол теж попросив мене покатати його задля розваги. Він не казав, куди його везти, але я знав, що він від мене хоче. Я прямував Коллінз-авеню й проїжджав повз будинки на березі моря. Часом їхав до Східного Голлівуда і Форт-Лодердейла. Деколи звертав до Авентури і Кантрі-Клаб-Драйв і проїздив повз будинки славетної пори Балтиморів. Врешті він казав: «Повертаймося, Маркі». Я так і не дізнався, чи ті поїздки були для нього даниною ностальгії, чи спробою втечі. Я весь час думав, чи не настане колись така пора, що він попросить мене звернути на автостраду І-95, що провадить до Балтимора, щоб податися до Оук-Парку.