Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 64

Бабуся була нагорі в спальні. Кілька разів благала вона дідуся, щоб він укладався вже спати, але той і слухати нічого не хотів. Він прагнув почути пояснення від сина. Врешті бабця задрімала. Розбудив її несамовитий галас. Крізь підлогу пробивався глухий дідусів голос.

— Соле, Соле, дідько б тебе вхопив! Ти розумієш, що ти оце накоїв?

— Це не те, що ти думаєш, тату.

— Я думаю про те, що я бачу, а бачу я, що ти вскочив у неабияку халепу!

— У халепу? А ти, тату, розумієш, що ти не робиш, коли відмовляєшся протестувати?

Розізлила дідуся світлина, що містилася на обкладинці «Тайму»: демонстрація, яка відбулася тиждень тому у Вашингтоні. У перших лавах чітко видно було дядечка Сола, тітоньку Аніту і її батька, який звів кулак. Дідусь боявся, що це погано скінчиться.

— Поглянь, Соле! Поглянь на себе! — кричав він, махаючи тим часописом у нього перед очима. — Знаєш, що я вгледів на цій світлині? Купу прикрощів! Величезну халепу! Що ти хочеш, га? Щоб по тебе прийшли з ФБР? А про фірму ти подумав? Знаєш, що зробить ФБР, якщо вважатиме, що ти становиш загрозу? Воно і твоє життя знівечить, і наше. Пришле сюди податкову інспекцію, та й буде кінець компанії! Ти цього хочеш, еге?

— Тобі не здається, тату, що ти переборщив? У всьому світі відбуваються демонстрації, й нічого поганого я в них не бачу.

— Від ваших демонстрацій ніякого користі, Соле! І поглянь на речі тверезо! Це погано скінчиться, ось що з цього ти матимеш. Тебе врешті уб’ють, та й годі!

— Хто мене уб’є? Поліція? Уряд? Оце нічогенька правова держава!

— Соле, відколи ти зв’язався з цим професором Гендриксом, особливо з його донькою, ти занадто захопився тими клятими громадянськими правами…

— У його доньки є ім’я, — урвав його дядечко Сол.

— Еге ж, Аніта. Так ось, я не хочу, щоб ти з нею зустрічався.

— Послухай, тату, а чому це?

— Бо вона погано впливає на тебе! Відколи ти зустрічаєшся з нею, то весь час опиняєшся в кепських ситуаціях! Весь час на тих демонстраціях! Гарний вигляд ти матимеш, коли провалиш іспити, бо тільки плакати готуєш і листівки, замість того, щоб навчатися. Подумай про своє майбутнє, заради бога! Твоє майбутнє тут, у нашій фірмі.

— Моє майбутнє з нею.

— Не верзи дурниць. Це її татуньо промив тобі мізки, еге? Поясни, як це ти з доброго дива став таким палким захисником громадянських прав? Що з тобою сталося, га?

— Її батько тут ні до чого!

Бабуня чула, що тон тієї суперечки зростає, та не наважувалася спуститися. Вона гадала, що відверта розмова корисна буде для обох. Проте суперечка потроху обернулася на справжнісіньку сварку.

— Не розумію, чому ти не довіряєш мені, тату. Чому ти весь час вважаєш, що повинен усе тримати під контролем.

— Соле, та ти геть з глузду з'їхав! Невже ти не розумієш, що я непокоюся за тебе?

— Непокоїшся? Та невже? І що ж тебе так непокоїть? Хто успадкує фабрику?

— Я боюся, що внаслідок усіх оцих історій із громадянськими правами настане такий день, коли ти просто зникнеш!

— Зникну? Оце я й збираюся зробити, щоб ти знав! Мені вже в печінках сидять твої дурнуваті балачки! Ти хочеш скрізь керувати! Всіма командувати!

— Соле, не розмовляй зі мною таким тоном!

— Хай там як, а тебе цікавить лише Натан. Ти тільки його цінуєш.

— Натан принаймні не переймається безглуздими ідеями, що доведуть нас до руїни!

— Безглуздими? Якраз я і хочу працювати для нашої фірми, та ти мене не слухаєш! Ти так і залишишся торговцем порохотягами!

— Що ти сказав?! — вигукнув дідусь.

— Ти добре чув, що я сказав! Не хочу більше мати нічого спільного з твоєю сміховинною фірмою! Мені ліпше без тебе! Я йду звідси!

— Соле, ти перебрав міру! Попереджаю, якщо ти переступиш цей поріг, то більше не вертайся!

— Не турбуйся, я йду, і ніколи й ноги моєї не буде в цьому клятому Нью-Джерсі!

Бабця вибігла зі спальні й почала хутко спускатися східцями, та було вже пізно: дядечко Сол грюкнув дверми і сів за кермо свого авто. Вона боса вибігла надвір, благала, щоб він не їхав, але авто рушило з місця. Бабуся побігла за автомобілем, пробігла кілька метрів, та зрозуміла, що він не зупиниться. Сол поїхав назавжди.

Дядечко дотримав свого слова. Він жодного разу не побував у Нью-Джерсі, поки був живий дідусь. Приїхав він туди лише після його смерті, в травні 2000 року. Пахкаючи цигаркою й огортаючись хмарами тютюнового диму, сидячи на балконі на тлі чайок, що кружляли над океаном, бабуся розповіла мені, що того дня, коли вона зателефонувала дядечкові Солові й сповістила про дідусеву смерть, він подався спершу не до Флориди, а в рідне Нью-Джерсі, з якого вигнав себе на всі ці роки.

33

Спостерігаючи за тим, як я щоранку покидаю Бока-Ратон, Лео зацікавився, що ж я там роблю, й почав супроводжувати мене в Коконат Ґров. Йому потрібне було тільки моє товариство. Допомоги від нього не було ніякої. Він сідав на терасі, в затінку мангового дерева, і казав: «Ох, як тут добре, Маркусе». Я любив його присутність.

Дім потроху порожнів.

Часом я повертався додому з коробкою речей, які хотів зберегти для себе. Лео зазирав туди і казав мені:

— Нащо вам цей старий мотлох, Маркусе? У вас чудовий дім, а ви перетворюєте його на комору лахмітника.

— Та це на згадку, Лео.

— Згадки всі в голові. А решта — просто непотріб.

Припинив я те впорядкування речей у домі мого дядечка лише на кілька днів, щоб податися до Нью-Йорка. Я вже майже скінчив ті справи в Коконат Ґров, аж зателефонував мій агент: він домігся, щоб я взяв участь у модній телепередачі. Зйомки мали відбутися на тижні.

— У мене нема часу, — сказав я йому. — Та й якщо вони пропонують мені участь за декілька днів до зйомок, то лише тому, що хтось відмовився і їм треба заткнути діру.

— Або ж у тебе пречудовий агент, який зумів усе влаштувати як слід.

— Що ти хочеш сказати?

— Вони записують дві передачі підряд. Ти береш участь у першій, а Александра Невіль у другій. Ваші гримерки розташовані поруч.

— Ох, — видихнув я, — а вона про це знає?

— Гадаю, ні. То що, згоден?

— Вона там буде сама?

— Послухай, Маркусе, я твій агент, а не її матінка. То згоден чи ні?

— Згоден, — відказав я.

Я замовив квиток до Нью-Йорка на післязавтра. Коли вирушав до аеропорту, Лео влаштував мені сцену.

— Я в житті ще не бачив такого ледаря! Ви вже три місяці вдаєте, ніби пишете книжку, а насправді дурня клеїте!

— Я лише на декілька днів зникаю.

— Та коли ж ви нарешті розпочнете ту кляту книжку?

— Незабаром, Лео. Обіцяю.

— Маркусе, в мене таке враження, наче ви кепкуєте з мене. У вас часом нема тривоги чи страху чистого аркуша, га?

— Ні.

— А якщо буде, то ви мені скажете?

— А певно.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

До Нью-Йорка я прилетів напередодні запису. Був дуже схвильований. Весь вечір не міг знайти собі місця у власному помешканні.

Наступного дня, перемірявши хтозна-скільки костюмів, я приїхав на Бродвей, на телестудію, трохи завчасно. Мене попровадили до моєї гримерки, і, проходячи коридором, я побачив на сусідній кабінці її ім’я. «А що, Александра вже тут?» — недбало запитав я в охоронця, який супроводжував мене. Він сказав, що ні.

Я замкнувся в гримерці, та не міг усидіти на місці. Прийде вона чи ні? Може, постукати в її двері? А що як вона прийде з Кевіном? Гарний вигляд тоді я матиму. Ото вже я дурень! Мені кортіло дременути відтіля. Але було вже пізно. Я ліг на дивані й почав уважно вслухатися в звуки, що долинали з коридору. Раптом почув її голос. Серце моє закалатало. Почулось, як відчинилися, тоді зачинилися двері, далі стало тихо. Аж завібрував мій телефон. Вона надіслала мені повідомлення.

«Ти в сусідній кабінці?»

Я відповів одним словом:

«Так».

Знову відчинилися й зачинилися двері, а потім до мене хтось постукав. Я пішов одчиняти. То була Александра.