Книга Балтиморів - Діккер Жоель. Страница 7

У володіннях Балтиморів було тільки одне місце, якого не заразили Монклери, — літній дім у Гемптоні, куди моїм батькам вистачало глузду не потикати носа, принаймні, коли там бував я. Тим, хто не знає, чим став Гемптон від початку 1980-х років, скажу, що то був спокійний і затишний куточок на березі океану біля Нью-Йорка, який потім став найрозкішнішим курортом східного узбережжя. Дім у Гемптоні кілька разів переходив із рук до рук, і дядечко Сол не раз розповідав, як одного разу придбав занедбану хатину в Іст-Гемптоні й усі кепкували з нього, кажучи, що це найгірше капіталовкладення, яке він міг зробити. Сталося це ще до того славетного буму на Волл-стріт на початку 1980-х років, що став золотою порою для покоління трейдерів: люди заробили шалені гроші й просто-таки ринули в Гемптон, той край заселила новітня буржуазія, й ціни на нерухомість страшенно зросли.

Я був замалий, щоб пам’ятати все це, та мені розповідали, що мірою того, як дядечко Сол вигравав процес за процесом, дім потроху опоряджався, аж якогось дня його розвалили і приготували місце для нової вілли, розкішної й затишної кам’яниці. Вона була простора, світла, повита зусібіч плющем, позаду мала терасу, облямовану кущами блакитних і білих гортензій, басейн і вкриту кірказоном альтанку, де ми зазвичай обідали.

Після Балтимора й Маямі, Гемптон був третім пунктом щорічного географічного трикутника Ватаги Ґольдманів. Щороку мої батьки дозволяли мені бувати там упродовж усього липня. Там, у літньому домі мого дядечка і тітоньки, в товаристві Вуді та Гіллеля, спливли найщасливіші роки мого дитинства і юності. Там-таки посіяні були і зерна тієї Драми, яка їх зведе зі світу. Та попри все я й досі згадую ту щасливу пору. Оті благословенні літні дні, наповнені безсмертям, що скидалися один на одний. Що ми там робили? Ми проживали нашу переможну юність. Підкоряли океан. Полювали на дівчат, немов на метеликів. Ловили рибу. Шукали бескиди і плигали з них у воду, змагалися із життям.

Найдужче припав до вподоби нам маєток пречудового подружжя, Сета і Джейн Кларків, людей уже трохи на схилі віку, бездітних і заможних, — я чув, що чоловік володів інвестиційним фондом у Нью-Йорку, — з якими дядечко Сол і тітонька Аніта зналися вже віддавна. Той маєток, що звався Земний Рай, розташований за милю від вілли Балтиморів. То була казкова місцина: пригадую зелений парк, юдині дерева, трояндові квітники і каскадний водограй. За будинком басейн із пляжем з білого піску. Кларки дозволяли нам користуватися тим маєтком, скільки заманеться, тож ми весь час бували в них, пірнали в басейн або ж купалися в океані. Був там навіть човен, яким ми частенько користувалися, досліджуючи бухту. Щоб віддячити Кларкам за ту милість, ми робили для них дрібну роботу, переважно в саду, а в цьому ми були справжнісінькі фахівці, втім, про це розповім згодом.

У Гемптоні ми не стежили за датами і губили лік дням. Певне, тоді й виникло в мене оманливе враження, ніби все це триватиме вічно. Що ми житимемо вічно. Наче в цій чарівній місцині, на цих вулицях і в цих будинках, люди можуть ухилитися від часу і тліну.

Пригадую той стіл на терасі вілли, де дядечко Сол улаштував свій «кабінет». Прямісінько біля басейну. Поснідавши, він розкладав там свої теки, приносив телефонний апарат і працював майже половину дня. Він розповідав нам про ті справи, які провадив, але про фахові таємниці не розводився.

Його розповіді просто-таки зачаровували мене. Ми допитувалися, як це він збирається виграти всі ті процеси, і він казав: «Виграю, бо мушу виграти. Ґольдмани ніколи не програють». І питав нас, як ми учинили б на його місці. Ми уявляли себе трьома поважними правниками і викладали всі думки, що спливали в наші голови. Він усміхався, казав, що з нас будуть добрячі адвокати й настане пора, коли ми працюватимемо в його конторі. Від самісінької тієї думки в мене голова ішла обертом.

За кілька місяців по тому, приїхавши до Балтимора, я побачив газетні вирізки, де розповідалося про ті процеси, які він готував у Гемптоні, — тітонька Аніта дбайливо зберігала їх. Дядечко виграв справи. Всі газети писали про нього. Пригадую декілька заголовків:

НЕПЕРЕМОЖНИЙ ҐОЛЬДМАН.

СОЛ ҐОЛЬДМАН, АДВОКАТ, ЯКИЙ НІКОЛИ НЕ ПРОГРАЄ.

ҐОЛЬДМАН ЗНОВУ ЗАВДАЄ УДАРУ.

Він і справді жодної справи не програв. І дізнавшись про ті перемоги, я ще дужче став любити його. Він був найліпший дядечко і найбільший адвокат на світі.

Десь надвечір я розбудив Дюка, що спав як убитий, і вирішив відвезти його додому. В мене йому було добре, і він дав на здогад, що не хоче вставати. Довелося тягти пса до авто, що стояло коло хати, а потім ще й піднімати, щоб запхнути у багажник. Лео реготав, дивлячись на нас із ґанку свого будинку. «Нехай щастить, Маркусе! Певен, що як вона не хоче вас бачити, то тільки через любов до вас». Я подався до хати Кевіна Лежандра і подзвонив у переговорний пристрій.

Коконат Ґров, Флорида

Червень 2010 року

За шість років після Драми

Ранок. Я сидів на терасі будинку, де мешкав тепер мій дядечко, в Коконат Ґров. Уже чотири роки він жив тут.

Він тихенько підійшов до мене, і я аж підскочив од несподіванки.

— Встав уже?

— Добридень, дядечку Соле.

Він тримав у руках дві чашки кави, одну поставив переді мною. І дивився, як я гортаю сторінки. Я писав.

— Про що твій новий роман, Маркусе?

— Не можу сказати тобі цього, дядечку Соле. Ти вже питав у мене про це вчора.

Він усміхнувся. Якусь хвилю дивився, як я пишу. Потім, заправляючи сорочку в штани і затягуючи пасок, перш ніж піти, спитався:

— Напишеш і про мене якось, еге?

— Авжеж, — відказав я.

Дядечко покинув Балтимор 2006 року, за два роки після Драми, й оселився у цьому невеличкому, проте багатому будиночку в районі Коконат Ґров, на півдні Маямі. Спереду була маленька тераса, оточена манговими й авокадовими деревами, що рік од року давали дедалі більше врожаю, а як була нестерпна спека, дарували рятівний затінок.

Успіх мого роману давав змогу навідуватися до дядька, коли душа забажає. Здебільшого їздив я до нього автомобілем. Вибирався з Нью-Йорка, коли в голову стрілить, часом вирішував зробити це, заледве прокинувшись. Кидав сякі-такі лахи у валізку, клав її на задньому сидінні, та й у дорогу. Звертав на автостраду І-95, їхав до Балтимора, а потім прямував на південь, до Флориди. Мандрівка та забирала два дні, разом із ночівлею на півдорозі в Бофорті, Південна Кароліна, в готельчику, де мене вже давно знали. Взимку покидав я Нью-Йорк у поривах студеного вітру, хурделиця шмагала снігом по шибах, я сидів у теплому светрі, в одній руці — пластинкова чашечка з кавою, друга — на кермі. Брався узбережжям у діл й опинявся у Маямі, що аж кипіло від тридцятиградусної спеки, де перехожі у футболках тішилися сонечком тропічної зими.

Часом прилітав я літаком і брав напрокат авто в Маямському аеропорту. Час мандрівки тоді скорочувався вдесятеро, але слабшала сила того почуття, що охоплювало мене по приїзді. Літак сковував мою свободу розкладом польотів, правилами компанії-перевізника, нескінченними чергами і порожнім очікуванням під час безпекового контролю, на який прирекли нас події 11 вересня. Зате відчуття свободи, якого я зазнавав, якщо вирішував напередодні уранці просто сісти в авто і без перешкод їхати собі на південь, було майже безмежне. Вирушав, коли мені хотілося, зупинявся, де моя душа забажає. Був я паном і свого часу, і мандрівки. Долаючи оті тисячі миль знайомими, як свої п’ять пальців, автострадами, тішився красою краєвидів і захоплювався неокраїми просторами країни, що вони, здавалося, ніколи не закінчаться. Аж опинявся у Флориді, потім у Маямі, далі в Коконат Ґров і, врешті, на тій вулиці, де мешкав дядечко. Зупинившись коло домівки, відразу бачив його на ґанку. Він чекав мене. Чекав, хоч я і не сповіщав про приїзд. Незмінно і вірно.