Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 11

Єдина донька Девіда та Луїзи Келлерґанів, південців-євангелістів, народилася вона 12 квітня 1960 року в Джексоні, штат Алабама. Келлерґани перебралися до Аврори восени 1969 року, коли батько став настоятелем у парафії Святого Якова, головній громаді міста, що туди саме припливло чимало нових парафіян. Храм Святого Якова — чималий дощаний будинок, розташований коло південного в’їзду в Аврору; до сьогодні він не зберігся, бо віряни Аврори та Монберрі мусили об’єднатися в одну громаду з міркувань бюджетної ощадності і через замалу кількість парафіян. На тому місці зараз ресторан «МакДональдс». Прибувши до Аврори, Келлерґани поселилися в чудовому одноповерховому будинку на Терас-авеню, 245, що належав церковній громаді: либонь, у вікно того будинку й вислизнула Нола через шість років, у суботу 30 серпня 1975-го, назавжди розчинившись у просторі.

Про це мені розповіли відвідувачі «Кларксу», коли я прийшов туди вранці наступного дня після приїзду до Аврори. Прокинувсь я удосвіта від прикрого відчуття, не дуже тямлячи, що тут роблю. Пробігся берегом, погодував чайок, а потім замислився: а чи справді я приїхав до Нью-Гемпширу лише для того, щоб годувати птахів. Із Ротом я мав зустрітися у Конкорді аж об одинадцятій, щоб поїхати до Гаррі; а тим часом, щоб не бути самому, подався до «Кларксу» скуштувати млинців. Коли я приїздив до Гаррі студентом, він дуже рано піднімав мене з ліжка: будив удосвіта, безцеремонно торсаючи за плече, й казав, що пора вбирати спортивний костюм. Ми спускалися на берег океану, бігали там і боксували. Коли він трохи стомлювався, то вдавав тренера: зупинявся, буцімто для того, щоб поправити мої рухи та стійку, та я знав, що йому треба відхекатися. Повправлявшись у випадах і бігу, ми проходили декілька миль берегом, що поєднував Гусячу бухту з Авророю. Піднімалися береговими скелями і простували сонним містом. На головній вулиці, яка тонула в сутінках, ще здаля видніли освітлені вітрини ресторанчика, що був єдиним закладом, відчиненим о такій ранній порі. Всередині було тихо як у церкві; поодинокі відвідувачі, водії вантажівок та комівояжери, мовчки снідали. Тихо жебоніло радіо, завжди настроєне на новини, й часом звук був такий приглушений, що слів геть не було чути. За великої спеки під стелею з металевим скреготом крутився вентилятор, що здіймав пилюгу, що курилася у світлі ламп. Ми сідали за сімнадцятим столом, і Дженні відразу ж приносила нам каву. Вона завжди дарувала мені лагідну, майже материнську усмішку. Казала: «Ох, бідолашко Маркусе, він змушує тебе вставати ще нарозвидні, еге? Відколи я його знаю, він і сам так робить». І ми сміялися.

Та 17 червня 2008 року, попри ранню пору, в шинку вже панувало неабияке пожвавлення. Всі обговорювали останні події, й коли я ввійшов, усі, кого я знав, одразу ж з’юрмилися довкола мене й заходилися допитуватися, чи правда, що Гаррі мав стосунки з Нолою й чи вбив він її і Дебору Купер. Я не відповів на ті запитання й умостився за сімнадцятим столиком, де ніхто не хотів сідати. Там я побачив, що табличку на честь Гаррі вже зняли: зяяли тільки дві дірки від шурупів і темніший відбиток на столі.

Дженні принесла каву і чемно зі мною привіталася. Обличчя її було сумне.

— Ти поселився в Гаррі? — запитала вона.

— Авжеж. Ти зняла табличку?

— Так.

— Чому?

— Він написав книжку для того дівчиська, Маркусе. Для п’ятнадцятирічного дівчати. Я не можу більше бачити цієї таблички. Це не кохання, а гидота якась.

— Гадаю, там усе набагато складніше, — сказав я.

— А я гадаю, тобі краще не пхати носа до цієї справи, Маркусе. Їдь собі до Нью-Йорка і тримався подалі від усього цього.

Я замовив млинців і сардельок. На столі валявся замацаний примірник місцевої газети «Аврора Стар». На першій сторінці пишалося величезне фото Гаррі, зроблене за пори, коли він був у розквіті письменницької слави: поважне обличчя, глибокий, упевнений погляд. І тут-таки, внизу, — світлина, де він виходить із палацу правосуддя в Конкорді, в кайданках, нечупарний, змарнілий, зі скуйовдженою чуприною і зацькованими очима. Внизу овальні портрети Ноли та Дебори Купер. І напис: «Що вчинив Гаррі Квеберт?»

Незабаром до шинку нагодився Ерні Пінкас і підсів до мене з філіжанкою кави.

— Бачив тебе вчора ввечері в телевізорі, — сказав він. — Ти переселився сюди?

— Либонь, що так.

— Нащо?

— Я й сам уже не знаю. Задля Гаррі.

— Він не винен, правда ж? Не можу повірити, що він таке вчинив… це нечуване щось.

— Та вже хтозна, Ерні.

На моє прохання він розповів, як декілька днів тому поліція знайшла останки Ноли, закопані на метровій глибині у Гусячій бухті. Того дня, в четвер, Аврору збурили сирени поліційних авто, що поз’їжджалися з усього округу — від патрульних до автомобілів кримінальної поліції без розпізнавальних знаків, і навіть мікроавтобус поліційних експертів.

— Звістка, що то, напевно, останки Ноли Келлерґан, — казав мені Пінкас, — страшенно всіх приголомшила. Ніхто не хотів вірити: виявляється, вона весь час була тут, у нас під боком. Я про те, що стільки разів приходив до Гаррі перехилити по чарчині віскі на тій терасі… Майже за крок від Ноли… Скажіть, Маркусе, він справді написав ту книжку для неї? Не можу повірити, що в них була любов… А ти знав щось про це?

Щоб не відповідати, я заходився колотити ложечкою, аж у філіжанці утворився справжнісінький вир. Потім мовив просто:

— Тут уже хрін розбереш, Ерні.

Трохи згодом підійшов і сів до нас Тревіс Довн, начальник аврорівської поліції та ще й чоловік Дженні. То був один із найдавніших моїх тутешніх знайомців: шістдесятирічний добряга зі шпакуватою чуприною, типовий сільський полісмен, якого вже давно ніхто не боїться.

— Мені дуже шкода, синку, — сказав він, поздоровкавшись.

— За що?

— За те, що на тебе впала ця халепа. Знаю, ти дружив із Гаррі. Нелегко тобі, напевне.

Тревіс був перший, хто подумав про те, як воно мені зараз. Я кивнув, а потім запитав:

— Чому, відколи тут буваю, я ніколи не чув про Нору Келлерґан?

— Ця історія пішла в небуття, аж поки не знайшли тіло. Про це не люблять розповідати.

— Тревісе, що сталося 30 серпня 1975 року? І що сталося з тією Деборою Купер?

— Брудна справа це, Маркусе. Страшенно брудна. І я узяв її дуже близько до серця, бо працював тоді в поліції. Того дня саме чергував. Мені й перекинули ту звістку з диспетчерської… Дебора Купер — симпатична бабця, яка після смерті свого чоловіка жила в будиночку на узліссі Сайд-Крік. Знаєш, де Сайд-Крік? Це там, де починається той величезний ліс, за дві милі від Гусячої бухти. Добре пам’ятаю ту бабусю: я тоді ще недовго служив у поліції, та вона регулярно нам дзвонила. Надто ж уночі, казала, довкола будинку чути якісь підозрілі звуки. Їй було моторошно в тій здоровезній кам’яниці на узліссі, то вона хотіла, щоб хтось відвідував її вряди-годи. Відтак перепрошувала за дзвінок, частувала кавою з домашнім печивом. А наступного дня ще й приносила щось до відділку. Така вона ґречна була, та бабуня. Завжди хотілося стати їй у пригоді. Одне слово, 30 серпня 1975 року матінка Купер набрала номер поліції і сказала, що бачила в лісі дівчину, за якою гнався якийсь чолов’яга. Я тоді патрулював сам і відразу поїхав до неї. Це вперше зателефонувала нам удень. Коли я дістався, вона чекала на порозі. Сказала: «Тревісе, ви, певне, подумаєте, що я дурна, але я таки бачила щось дивне». Я обнишпорив узлісся, де вона угледіла ту дівчину, і знайшов клапоть червоної тканини. Довелося серйозно поставитися до цієї справи, тож я зателефонував до Пратта, тодішнього начальника аврорівської поліції. Він був у відпустці, та відразу ж приїхав. Ліс той величезний, тож ми розійшлися по одному, щоб розпочати пошуки. Пройшовши з милю, знайшли сліди крові, пасмо світлого волосся і ще кілька клаптів червоної тканини. Та думати про них було ніколи, бо від будинку Дебори Купер пролунав постріл… Ми побігли туди і знайшли її у кухні в калюжі крові. Потім ми дізналися, що вона встигла зателефонувати до поліції й сказати, що дівчина, яку вона бачила раніше, прибігла заховатися у неї в хаті.