Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 114

— Кого ви прикриваєте? — зарепетував він, щойно вгледівши Роберта за ґратами. — Не тестували ви чорного «монте-карло» в серпні сімдесят п’ятого року! Ви когось прикриваєте, і я хочу знати кого! Дружину? Дочку?

Роберт пригнічено сидів на лаві. І прошепотів, не підводячи голови:

— Дженні. Дженні я прикриваю…

— Дженні? — приголомшено перепитав Ґегаловуд. — То це ваша дочка…

Він дістав мобільник і набрав номер.

— Зателефоную Тревісові Довну, щоб не казав дружині. Якщо вона дізнається, що батько зізнався, то перелякається і втече.

Тревісів мобільник не відповідав. Тоді Ґегаловуд зателефонував до поліційного відділку Аврори, щоб зв’язатися з ним по рації.

— Сержант Ґегаловуд, поліція штату Нью-Гемпшир, — сказав він черговому. — Мені треба терміново поговорити з начальником поліції Довном.

— З Довном? Зателефонуйте на мобільник. У нього сьогодні вихідний.

— Як це? Я йому нещодавно дзвонив. Він сказав, що виїхав на дорожню пригоду.

— Цього не може бути, сержанте. Кажу ж, сьогодні в нього вихідний.

Ґегаловуд зблід і, скінчивши розмову, негайно оголосив тривогу.

За кілька годин Тревіса і Дженні Довнів затримали в аеропорту Бостон Лоґан під час посадки на літак у Каракас.

Пізно вночі ми з Ґегаловудом вийшли з Головного управління поліції. Журналісти, які з’юрмилися біля входу, відразу ж накинулися на нас, та ми мовчки пропхалися крізь натовп і сіли в Ґегаловудове авто. Він мовчки рушив. Я запитав:

— Куди ми прямуємо, сержанте?

— Не знаю.

— А що роблять полісмени в таких випадках?

— Ідуть хильнути по чарчині. А письменники?

— Ідуть добряче хильнути.

Він одвіз нас до свого бару на околиці Конкорда. Ми посідали за шинквасом і замовили подвійне віскі. На екрані телевізора за нашими спинами рухомим рядком пливли новини:

«Співробітник поліції Аврори зізнався у вбивстві Ноли Келлерґан».

1. Правда про справу Гаррі Квеберта

— Останній розділ, Маркусе, завжди має бути найкращий у книжці.

Нью-Йорк, четвер, 18 грудня 2008 року.

Місяць по тому, як відкрилася правда

Того дня я бачив його востаннє.

Була дев’ята вечора. Коли він подзвонив у двері, я сидів удома і слухав свої міні-диски. Відчинив; ми довго мовчки дивилися один на одного. Потім він сказав:

— Доброго вечора, Маркусе.

Я затнувся і лише спромігся промимрити:

— Я вже думав, що ви померли.

Він кивнув.

— Тепер я тільки примара.

— Кави хочете?

— Так. Ви сам?

— Сам.

— Пора вам перестати бути самому.

— Заходьте, Гаррі.

Я пішов у кухню варити каву. Він стояв у вітальні, дуже знервований, і перебирав світлини у мене на полицях.

Коли я повернувся з кавником і горнятками, він розглядав одну з них: наше з ним фото, того дня, коли я отримав диплом у Берроузі.

— Уперше приходжу до вас додому, — сказав він.

— Кімната для вас готова. Вже кілька тижнів.

— Ви знали, що я прийду?

— Так.

— Ви добре мене знаєте, Маркусе.

— Друзі знають такі речі.

Він сумовито всміхнувся.

— Дякую за гостинність, Маркусе, та я не залишуся.

— То чому ж ви прийшли?

— Попрощатися.

Я насилу приховав розгубленість і поналивав кави у чашечки.

— Якщо ви мене покинете, я більше не матиму друзів, — сказав я.

— Не кажіть такого. Я вас любив навіть не як друга, а як сина.

— Я любив вас як батька, Гаррі.

— Хоч і дізналися правду?

— Правда нітрохи не впливає на те, що почуваєш до людини. В цьому і полягає велика драма почуттів.

— Ваша правда, Маркусе. То ви все знаєте?

— Так.

— Як ви дізналися?

— Збагнув урешті.

— Тільки ви могли мене викрити.

— То ви це мали на увазі тоді, на паркувальному майданчику, біля мотелю? Тим-то і сказали, що поміж нами ніколи нічого не буде, як досі? Ви розуміли, що я все з’ясую.

— Як ви докотилися до цього, Гаррі?

— Сам не знаю…

— У мене є відеозаписи допитів Тревіса і Дженні Довнів. Хочете поглянути?

— Так.

Він сів на дивані. Я вставив диск у плеєр і ввімкнув його. На екрані телевізора з’явилася Дженні. Її знімали крупним планом у залі Головного управління поліції штату Нью-Гемпшир. Вона плакала.

Із показань Дженні Е. Довн

Сержант П. Ґегаловуд. Пані Довн, ви давно про це знали?

Дженні Довн (схлипуючи). Я… я ні про що не здогадувалася. Ніколи! Аж до того дня, коли виявили тіло Ноли Келлерґан у Гусячій бухті. Тоді все містечко збурилося. У «Кларксі» було повнісінько люду: відвідувачі, журналісти приходили, розпитували. Пекло якесь, та й годі. Врешті мені стало погано, і я пішла додому раніше, хотіла перепочити. Біля хати стояло авто, я його раніше не бачила. Ввійшла і почула голоси. Впізнала голос колишнього начальника поліції Пратта. Він говорив із Тревісом. Вони мене не чули.

12 червня 2008 року

— Спокійно, Тревісе! — заволав Пратт. — Побачиш, ніхто ні про що не дізнається.

— Чому ти так певен цього?

— Усе ляже на Квеберта! Тіло знайшли в його маєтку! Всі докази проти нього!

— А якщо його виправдають?

— Не виправдають. І щоб ні слова більше про цю історію, втямив?

Дженні почула кроки і сховалася у вітальні. Вона бачила, як Пратт вийшов із дому. Коли авто поїхало, вона побігла в кухню: чоловік сидів мов прибитий.

— Що тут коїться, Тревісе? Я чула вашу розмову! Що ти приховуєш від мене? Що ти не сказав мені про Нолу Келлерґан?

Дженні Довн. І тоді Тревіс усе мені розповів. Показав ланцюжок; він зберіг його на згадку, щоб завжди пам’ятати, що накоїв. Я забрала той ланцюжок і сказала, що все залагоджу. Хотіла захистити свого чоловіка, захистити родину. Я завжди була самотня, сержанте. Дітей в мене нема. Все, що в мене є, це Тревіс. Я боялася його втратити… Я дуже надіялася, що справу закриють і в усьому обвинуватять Гаррі… Аж тут з’явився Маркус Ґольдман і почав колупатися в минулому. Він був певен, що Гаррі не винен. Він мав рацію, та я не могла сидіти склавши руки й чекати, коли він з’ясує правду. Тоді я вирішила писати йому записки… Підпалила те кляте авто, «корвет». Та йому начхати було на мої попередження! Тоді я вирішила підпалити дім.

Із показань Роберта Квінна

Сержант П. Ґегаловуд. Нащо ви це вчинили?

Роберт Квінн. Заради доньки. Коли знайшли Нолине тіло і все місто кипіло, вона, здається, дуже хвилювалася. Я бачив, що вона страшенно стривожена і якось дивно поводиться, без причини йде з «Кларксу». Того дня, коли в газетах опублікували Ґольдманові нотатки, вона сильно розлютилася. Я аж злякався. Виходив зі службової вбиральні й почув, як вона тихенько вислизнула задніми дверми. Вирішив простежити за нею.

Четвер, 10 липня 2008 року

Вона зупинилася на прогалині в лісі й хутко вилізла з авто; в руках у неї була каністра з бензином і балончик із фарбою. Вона завбачливо наділа садові рукавички, щоб не залишати відбитків пальців. Він насилу встигав за нею і дуже відстав. Коли вийшов на узлісся, вона вже написала свою погрозу на «рейндж-ровері» й тепер поливала бензином ганок.

— Дженні, стій! — заволав він.

Вона швидко черконула сірником і кинула його на підлогу. Двері зайнялися відразу. Полум'я було таке сильне, що вона відступила на кілька метрів і затулилася долонями. Батько вхопив її за плечі.

— Дженні, ти з глузду з'їхала!

— Тобі цього не збагнути, тату! Що ти тут робиш! Іди! Іди звідціля!

Він видеру неї з рук каністру.

— Тікай! — звелів він. — Тікай, поки тебе не впіймали!