Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель. Страница 17

— Ви вдатний студент, — сказав він, — знаєте, що й по чім.

— Дякую. А ви прочитали моє оповідання?

— Ще ні.

— Мені дуже хочеться знати, що ви про нього думаєте.

— Добре, друже, якщо це дасть вам задоволення, обіцяю, що перегляну і скажу свою думку.

— Тільки без будь-яких скидок.

— Згода.

Він назвав мене «друг», і я був просто-таки у захваті. Того ж вечора я зателефонував батькам і сповістив, що всього за декілька місяців після вступу до університету вже вечеряю з великим Гаррі Квебертом. Матінка мало не здуріла від щастя й обдзвонила половину знайомих, вихваляючись, що її розумака Маркус, Неперевершений, вже свій чоловік у найвищих літературних колах. Незабаром він стане великим письменником, не сумнівайтеся.

Вечеря після боксу стала частиною нашого понеділкового вечірнього ритуалу, і ніщо вже не змогло б йому завадити. Як ніколи, я почувався Неперевершеним: ще б пак, адже в мене були особливі стосунки з Гаррі Квебертом, і віднині по четвергах, коли я виступав на його лекціях, він звертався до мене на ім’я, а решта студентів задовольнялися звичайнісінькими «пан» або «панно».

За кілька місяців, десь у січні чи в лютому, незабаром після різдвяних вакацій, під час чергової понеділкової вечері я знову запитав Гаррі, що він скаже про моє оповідання, бо досі він і словом про нього не обмовився.

Повагавшись, він перепитав:

— Маркусе, вам справді кортить це знати?

— Авжеж. І покритикуйте мене, прошу вас. Я тут для того, щоб навчатися.

— Ви добре пишете. У вас неабиякий талант.

Я зашарівся з утіхи й нетерпляче вигукнув:

— А ще?

— Ви, звісно ж, дуже обдарований хлопчина.

Я аж не тямився від захвату.

— Але ж мені щось треба і вдосконалити, так?

— Та певно. Знаєте, у вас величезний потенціал, але все, що я прочитав, нічогісінько не варте. А як відверто, то воно препогане. Взагалі нікуди не годиться. До речі, це стосується й решти матеріалів, які я бачив у тому часописі. Вирубувати ліс задля того, щоб друкувати таке лайно, це злочин. На всіх дурнуватих писак у цій країні лісів не настачити. Треба зробити зусилля над собою.

Кров захолола у мене в жилах. Мене наче києм по голові загилили. З’ясувалося, що великий письменник Гаррі Квеберт ще й неабиякий мерзотник.

— Ви завжди такий? — гостро запитав я.

Він усміхнувся, лінькувато розглядаючи мене і вочевидь втішаючись ефектом своїх слів.

— Який?

— Нестерпний.

Він зареготав.

— Послухайте, Марку, я ж достеменно знаю, хто ви такий: першокурсник з претензіями, який вважає, начебто Ньюарк — центр світу. Як ото європейці в Середні віки, аж поки сіли на кораблі та виявили, що більшість цивілізацій по той бік океану розвиненіші за їхню, а потім чимдуж намагалися приховати той факт, улаштовуючи різанину за різаниною. Скажу вам таке, Маркусе: ви хлопець хоч куди, та якщо не будете ворушитися, то згаснете. У вас міцні тексти. Але переробляти треба все — стиль, фрази, поняття, ідеї. Вам треба глянути на себе збоку і більше працювати. Ваша проблема в тому, що ви мало працюєте. Задовольняєтеся тим, що є, ліпите слово до слова без ладу, і це дається взнаки. Гадаєте, ви геній, еге ж? Помиляєтеся. Ваша праця — лайно, отже, нікуди не годиться. Все треба робити наново. Розумієте?

— Та не дуже…

Я просто-таки пінився зо гніву: як це він наважився, нехай там хоч ким він буде? Яке право має так поводитися з людиною на прізвисько Неперевершений?

А Гаррі знай своє:

— Наведу простий приклад. Ви хороший боксер. Це факт. Ви вмієте битися. Але дивіться: ви змагаєтеся лише з отим бідолашним хлопчиною і гамселите його, мов гаман, із таким самовдоволеним виглядом, що мене аж нудить. Б’єтеся ви лише з ним, бо тільки так певні своєї перемоги. Тому ви хирляк, Маркусе. Боягуз. Гівнюк. Нікчема, плюгавець, покидьок. Ви можете тільки очі замилювати. І найгірше те, що таке вас цілком влаштовує. Позмагайтеся зі справжнім супротивником! Наберіться мужності! Бокс ніколи не бреше, ринг — найкращий спосіб дізнатися, хто на що здатен: або ти відлупцюєш, або тебе, але ошукати не можна ні себе, ні інших. А ви так і дивитеся, щоб чкурнути в кущі. Знаєте, хто ви? Самозванець. Знаєте, чому той часопис друкував ваші оповідання на останніх сторінках? Бо вони погані. Та й край. А чому оповідання Райнгарца так шанували? Бо вони чудові. Це могло викликати у вас бажання перевершити самого себе, працювати від ранку до вечора і написати неймовірний текст, але ж набагато простіше вдатися до невеличкого палацового перевороту, прибрати Райнгарца і друкуватися самому, замість того, щоб хоч трохи змінитися. Ось я спробую вгадати, Маркусе, — адже ви все життя так поводилися, так? Хіба я не правду кажу?

Не тямлячись від сказу, я вигукнув:

— Нічогісінько ви не знаєте, Гаррі! В школі мене так цінували! Я був Неперевершений!

— Погляньте на себе, Маркусе, ви ж не вмієте падати! Боїтеся падати! І з цієї причини, якщо так буде й далі, ви незабаром станете порожньою і нікому не цікавою людиною. Як можна жити, якщо не вмієш падати? Нехай вам усячина, погляньте на себе і чесно дайте відповідь самому собі, якого дідька ви робите в Берроузі! Я читав вашу справу! Розмовляв із Перґалом! Ще трохи — і він витурив би вас відціля, геніальний хлопчино! Ви могли навчатися в Гарварді, в Єлі, у всій «Лізі отруйного плюща»^[5], якби захотіли, але ні, вам кортіло вступити сюди, бо Господь наш Ісус дав вам такі кволі яйця, що ви не можете змагатися зі справжніми суперниками. Я і в Фелтон телефонував, розмовляв із тим нещасним роззявою-директором, він розповідав мені про Неперевершеного і мало не плакав од замилування. Їдучи сюди, ви знали, Маркусе, що будете тим неперевершеним героєм, якого створили з нуля і який насправді безсилий перед справжнім життям. Ви наперед знали, що тут вам не загрожує небезпека впасти. Гадаю, це і є ваша проблема: ви ще не збагнули, як це важливо — вміти падати. І якщо ви не отямитеся, то пропадете саме від цього.

Сказавши це, він написав на серветці якусь адресу в Ловеллі, штат Массачусетс, за годину їзди відціля, і сказав, що це боксерський клуб, де щочетверга увечері влаштовують бої для всіх. І пішов, надавши мені нагоду оплатити рахунок.

У понеділок Квеберт до зали для боксу не прийшов, через понеділок теж. В авдиторії він звертався до мене «пане» і тримався з погордою. Врешті я вирішив підійти до нього.

— Ви більше не любите боксу?

— Маркусе, я вас дуже поважаю, та вже сказав вам: ви просто нікчемний скиглій із надмірними претензіями, а в мене замало часу, щоб гаяти його на вас. Вам не місце в Берроузі, й мені у вашому товаристві нема чого робити.

Наступного четверга я взяв у Джареда авто і, не тямлячись од люті, подався до того клубу. То був величезний хлів у промисловій зоні. Страшна місцина, повнісінька люду і просякнута потом і кров’ю. На центральному ринзі точився винятково жорстокий поєдинок, і глядачі, з’юрмившись біля канатів, гарчали немов звірота. Мені було страшно, кортіло дременути відтіля, визнати себе переможеним, та я не встиг: переді мною постав височенний мурин — потім я взнав, що то був господар того закладу, — і запитав: «Боксувати прийшов, whitey?»^[6] Я відказав, що так, і він послав мене перевдягатися. За чверть години я вже стояв на ринзі напроти того негра: бій, два раунди.

Ніколи в житті не забуду, як він гамселив мене того вечора; я думав, що здохну. Мене просто-таки розчавили під страшенний вереск публіки, яка з захватом стежила, як чемному студентикові з Ньюарка втирають маку. Попри все те, я вважав справою честі дотриматися до кінця основного часу, адже то було питання самолюбства, і, дочекавшись фінального гонга, повалився додолу: нокаут. Коли я знову розплющив очі, геть приголомшений, та, слава богу, живий, наді мною схилився Гаррі з мокрою губкою в руці.

— Гаррі? Що ви тут робите?

Він обережно втер мені лице. Він усміхався.

— Любий мій Маркусе, у вас просто залізні яйця: цей чолов’яга фунтів на шістдесят тяжчий за вас… То був чудовий бій. Я так пишаюся вами…